Embedded Files
ДРУГА СЕРІЯ
Зв’язок як і раніше не працює.
Сліпченко дивиться вдалечінь, все ще намагаючись розгледіти людей які були там.
Костянтин Кондратенко підходить до Сліпченка.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(якось приречено):
Ось нас і двоє…
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Ми можемо відпочивати цілу добу.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
Ні. Ми встановимо чергування. Про всяк випадок. Згоден?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Так. Тоді, я піду посплю.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
Йди.
Час тягнувся дуже довго. І все ж змінюючи один одного кожні шість годин, Анатолій та Костянтин дочекалися того моменту, коли можна було щогодини пускати ракети. Костянтин сам попросився виходити з космольота, і стріляти сигнальними ракетами, на що Анатолій погодився з великою радістю. Виходити туди, звідки не повернулися шість з вісьмох членів команди йому не хотілося. Думка про це викликала трепет.
І ось після третьої ракети Сліпченко чує у гучномов підключений до радіоприйому голос Андрія Харченка.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(говорить у гучномовець):
Хлопці, ви за мною не заскучали?
КОНДРАТЕНКО ТА СЛІПЧЕНКО
(хором):
Андрюха!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Ви не уявляєте, ЯКИЙ Я РАДИЙ ВАС ЧУТИ!
КОНСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Уявляємо!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
Андрію, ти де?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
За двадцять метрів від космольота. Дощ майже вщух, тому видимість добра.
Костянтин і Анатолій кидаються із рубки на вулицю. За двадцять метрів від космольота стоїть «мініскан» Харченка, а сам він йде пішки до космольота. Їхнім радощам нема меж.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
А де решта?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Відразу після твого відльоту, начальник експедиції з Колесниченком пішли шукати капсулу.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(розчаровано):
Даремно вони це зробили.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Чому? Ти щось дізнався?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Дізнався… Немає ніяких течій. Материки самі плавають куди захочуть. Вони, здається більш схожі на величеньких тварин, ніж материки. І я б навіть сказав би схожих на великих амеб, тільки дуже товстошкірих.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
А ми лише «блохи» які заважають їм нормально жити…
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Гадаю, приблизно так воно і є.
(через кілька секунд):
А я вас знайшов не лише по ракетах.
Андрій, Анатолій та Костянтин піднімаються трапом.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
А як?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Знаєте, адже дощу ніде на планеті немає. Він іде лише над нашим космольотом.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Як це?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
А так і є. Я пролітав повз, і побачив якусь аномалію, тобто, саме дощ. Вирішив підлетіти, подивитися, а звідти раптом ракета вилітає. Я поставив «мініскан» на краю хмари, і вирішив йти пішки усередину. А тут почув, що рація спрацювала на прийом від мене, ось я і сказав, мовляв, не заскучали ви за мною.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Цікаво…
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Дуже цікаво. А знаєш, коли ви відповіли, дощ взагалі, майже, припинився. Видимість стала хорошою, і я зміг вас побачити.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
У мене є припущення.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
У мене теж є.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Я сподіваюся, воно співпадає з моїм?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Не думаю, що у нас різні думки. Планета якось реагує на наш настрій. Я ось, гадаю, що планета – це лише велетенська водойма, щось на зразок акваріума для сотень тисяч тварин що вміють мислити, яких ми за своїм незнанням прийняли за материки і багато чисельні острови.
КОСТЯНТИН КРАВЧЕНКО
(вигукує):
Нічого собі тварини! По п’ять кілометрів у діаметрі!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
У тебе є інше припущення?
КОСТЯНТИН КРАВЧЕНКО
Ні… Просто це неймовірно!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Як виявилося, дуже, навіть, імовірно…
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Що ж ми будемо робити?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Я гадаю, нічого. Ми дочекаємося решту. Як і наказав начальник експедиції, будемо кожних дванадцять годин пускати сигнальну ракету, як орієнтир для тих, хто знаходиться далеко від космольота.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(задумливо):
Даремно капітан пішов пішки.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(заспокоює Харченка):
Нічого. Якщо наш «материчок» кілометрів п’ять, то вони незабаром повернуться.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Так то воно так. Але знаєш, я з гори бачив, як вони збиваються до купи, і вже повір мені, там не відрізниш де який материчок. І якщо хоча б один материчок пристане до нашого, а капітан і Ханс не помітять як перейшли на інший, то ми можемо лише побажати їм приємного плавання…
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(обурено):
Вмієш ти заспокоїти у скрутну хвилину!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Мене більше інше турбує.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Що?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Коли «Антарес» піднімається, він же здіймає багато вогню. Наш материчок хоча і товстошкірий, але знаєш…
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(завершує фразу):
У нас можуть бути проблеми…
Усі замовкають. Злетіти так, щоб не нашкодити материкові, їм не вдасться.
АндрійХарченко замислюється не на жарт.
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО:
Треба дослідити цього «звіра».
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
І як ти це збираєшся зробити?
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО:
На «мініскані» злечу на висоту, щоб сканер міг охопити весь наш материчок, і намагатимусь зробити йому, хм, «локальний рентген».
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Дивні, у тебе, Андрію, жарти. Мініскан розміром з велику кімнату, а «локальний рентген» охоплює цілий материк…
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Так вже виходить. А ти спробуй зняти рентген з цього «звіра», на якому ми оселилися, нашим медичним обладнанням з “Антареса”.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Питання знято! Можеш починати.
Усі троє розреготалися, і довго не могли заспокоїтися.
Те, що трапилося далі, не очікував ніхто. Очевидно, своїм реготом команда «Антареса» потурбувала свій «материчок», і він вирішив позбутися від «надокучливих комах»… пірнув. А можливо думка про те, що корабель може якось нашкодити материчкові, йому не сподобалася і «Антарес» з усім добром пішов у плавання... Астронавти не відразу зрозуміли, що відбулося.
Кондратенко, Харченко та Сліпченко відчувають поштовххх.
Кондратенко, Харченко та Сліпченко відчувають поштовххх.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(після першого поштовху):
Щось не так…
Сміх миттєво припинився.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(хоче пожартувати):
У цього «звіра», мабуть
розлад шлунку!
(хоче пожартувати. Бачить в ілюмінаторі воду. Вигукує):
Тонемо!
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
(спокійно):
Схоже на те…
Його спокій тільки розлючує Костянтина.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Тобі що, жити набридло?
Вибиратися звідси треба!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Вибиратися, звичайно треба. Але, навіщо? І головне, куди?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(кричить, біжить до виходу):
Туди!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО,
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(разом, кричать):
Стій! Не відчиняй дверей!
Кондратенко зупиняється, зрозумівши, що вони праві. Якщо він зараз відчинить двері, то випустить усе повітря з корабля і вода майже позбавить їх можливості врятувати хоч щось, бо корабель одразу потоне.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(розгублено):
Що ж нам робити?
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
Треба послати три ракети відразу, щоб усі зрозуміли, що у нас біда.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ідея, звичайно, добра. А ти подумав, яким чином ти це зробиш? Люк відчиниш? Тоді попрощаєшся ще з кількома кубами нашого повітря.
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
А що ж робити?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
Ризикувати! Якщо начальник експедиції і Ханс десь неподалік, вони побачать наші ракети, і прийдуть на допомогу.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
А чи зрозуміють вони, що у нас біда побачивши ракети?
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
Вони то зрозуміють. Я вже раз літав з капітаном, і три ракети у нас означали саме «поспішайте нам на допомогу». Але допомогти вони нам все ж не зможуть. Пішки! По воді!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Тоді, який сенс?
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
(тихо):
Якщо ракети побачать, а нас потім не знайдуть, то зафіксують дату і час нашої смерті.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ми пустимо три ракети, коли повітря майже не залишиться. Потім видряпаємося на сам космоліт.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
А коли він потоне?
АНАТОЛІЙ ХАРЧЕНКО
Нам треба зараз на кораблі щось змайструвати, на чому б ми змогли б протриматися. Але у нас тут навіть дерева немає. Один метал. А він, як відомо не плаває!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(вигукує, звертається до Харченка):
Андрію! А як же твій «мініскан»?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Він, вже, мабуть, потонув. Я тоді так зрадів, що побачив вас, що не зачинив у нього двері.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Тоді, у нас проблеми…
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(вигукує):
Це ж треба! Він нарешті,
помітив!
На деякий час усі замовкли.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Ну треба ж щось робити!
Харченко йде у технічний відсік.
Костянтин і Анатолій йдуть слідом за ним.
Нічого іншого не залишалося, як спробувати змайструвати щось для подальшого плавання. Нічого підходящого вони не знайшли, окрім невеликого поліетиленового пакета, але він мало чим міг допомогти трьом здоровим тренованим чоловікам.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
У мене є ідея. Але для цього треба витратити трохи повітря…
Кондратенко і Харченко звіром поглянули на зв’язківця.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Викладай!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ми, можливо, і не зможемо врятувати себе, але ми можемо дати знати про те, що трапилося на «Антаресі»!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Яким чином?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ми опишемо усе, що тут відбулося, виведемо наші гіпотези про «живі материки, обдарованих розумом», запакуємо у цю поліетиленку, і пустимо вплав по воді.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
А якщо одна тварина прийме наш пакет за сніданок?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
І все-таки це шанс!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Гаразд. Адже втрачати нам нічого. А це хоча б якийсь шанс залишити про себе пам’ять… – з іронією додав він.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(бере у руки ручкута зошит):
З чого почнемо?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Давай з того, що перекачаємо усе повітря з космольота у рубку, і перенесемо сюди їжу. Адже нам тут ще жити майже три незалежних дні, якщо вірити моїм підрахункам.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Давай навпаки. Спочатку перенесемо продукти, а потім заблокуємо усі відсіки.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(сміється):
Давай! Нехай Анатолій пише “твір”, а ти сходи у «камбуз» і принеси продукти, і чим більше, тим краще. А я піду, почну блокувати усі відсіки вручну – так надійніше. Повітря ми потім перекачаємо по вентиляції і заблокуємо її тут. Згодні?
Усі промовчали. Адже нічого іншого і не залишалося.
Коли усе було зроблено: продукти перенесені, відсіки заблоковані, «лист» написаний і запакований, усі відносно заспокоїлися.
Астронавти сидять мовчки. Кожен думав про своє. Розмови не ведуться.
Увечері другого дня Анатолій порушив тишу.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ми не помремо! Ми маємо жити!
Усі мовчать.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(через деякий час, з великим жалем):
Ми не дочекаємося наших дослідників із супутників… Лише один день.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
А що буде з ними, вони ж не знайдуть «Антарес»!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Вони б його і так не знайшли б – пеленг не спрацьовує! Вони просто залишаться кожен на своєму супутнику очікувати, коли їх підберуть. На кожному стоїть маячок, так що наступним експедиціям не складе труднощів їх знайти.
На ранок третього незалежного дня стало зрозуміло, що треба відчиняти люк, інакше, вони просто задихнуться. Треба було кидати корабель.
Відкрили люк.
Першим вискочив Люка, за ним Фуцукі з ракетницею, а вже за Фуцукі – Клім з «листом». «Лист» Клім відразу пустив у плавання. Фуцукі ж з ракетницею не розлучався, але через деякий час він вистрілив у повітря три рази даючи знати, що вони потрапили у скрутне становище. Адже тепер три тренованих астронавти пливли у невідомому напрямку на невідомій планеті без назви, і вже ні на що не сподівалися.
***
Наступного дня пошуків, Олександр Кобиляцький і Андрій Колесниченко зрозуміли, що вони заблукали. Принаймні, так визначив Кобиляцький на місцевості – дуже далеко від «Антареса» і тих, хто там залишився. Але і тут ні капсули, ні хоча б когось з її екіпажу вони не побачили, принаймні, поки що.
Вітер якось трохи затих. Але нагадував про себе легким бризом. Дощу не було. Погода трохи покращила, але не дивлячись ні на що астронавти продовжували іти.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Ми вже тут знаходимося сорок вісім незалежних годин, а погода ніяк не може упорядкуватися. Знаєте, Тодесе, у мене складається таке враження, що погода тут ніколи не буває сонячною. Таке враження, наче ми потрапили на планету, яку освітлює світило, але його променів ніхто ніколи не бачить. По-моєму ця планета якась непривітна. На Венері теж мало сонця із-за парникового ефекту, але ж там якось інакше. Там є хмари! А тут!
РОМАН САГАЙДАК:
Що ти хочеш цим сказати?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Треба якнайшвидше забиратися з цієї планети.
РОМАН САГАЙДАК:
Ти гадаєш, що планета якось впливає на погоду або навпаки?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Так, або щось на зразок, я ще точно не знаю.
РОМАН САГАЙДАК:
Андрію! Ось побачиш, завтра погода покращиться, і з часом ти сам будеш сміятися над своїми сумнівами.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Аби так.
Далі йдуть мовчки. Кожен думає про щось своє. Вони йдуть однією з полян і роздивлялись довкола себе.
КОЛЕСНИЧЕНКО
(звертається до Кобиляцького):
Якась тут незвичайна рослинність. Поглянь!
КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Інша система, інший світ, інша планета, інша рослинність... нічого дивного.
КОЛЕСНИЧЕНКО
Наче хутро.
КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Так.
Виходять на інше поле. Десь вдалині астронавти чують крик. Зупиняютья і прислуховуються. Деякий час стояли очікуючи, що крик повториться. За декілька секунд крик повторюється знову. Де він був, на якій відстані, а головне – з якого боку – визначити було важко і практично не можливо.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(звертається до
Колесниченка):
Андрію! Ти чув?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Так. Мабуть якийсь птах або тварина.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
Не схоже... Швидше за усе це крик людини! Переляканої людини! Ми маємо допомогти!
Кобиляцький та Колесниченко біжать у той бік, з якого, як їм здавалося було чути крики. Пробігши декілька сот метрів, Олександр та Андрій зупиняються. Прямо перед ними розливається річка завширшки близько двадцяти ярдів. У довжину, здавалося, їй немає кінця.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(вигукує):
Що таке?!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Що?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
Звідки тут могла узятися річка? Ми тільки-но звідси! Нічого ж не було!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Не було... Я вже не дивуюсь: якимось чином ми опинились на іншому острові. То ж я не здивуюсь, якщо наступного разу на нашому шляху опиниться або довга прірва, або будь-що інше.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(вигукує):
Андрію!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Все нормально. Тільки в мене таке враження наче ці матерички самі вирішують кому допомагати, а кого карати...
Кобиляцький промовчав.
Протягом дня астронавти находилися, і зараз відчували сильну втому. Їх починає хилити до сну. Олександр Кобиляцький йде мовчки. Він думає про різне: як би він назвав планету, на якій вони зараз знаходяться? Власне, саме через це і трапилася сварка! Потім він вже з упевненістю дав собі звіт у тому що вони з Андрієм заблукали... Він також думає про те, чиї крики вони чули. Так переходячи від однієї думки до іншої, Кобиляцький врешті решт валиться з ніг зморений втомою. Андрій, який пройшов дві школи виживання, ще міг десь брати сили, тому одразу розбив помаранчевий намет астронавтів прямо над вже сплячим від втоми капітаном і сів біля її входу озираючись по боках.
Вранці Кобиляцький і Колесниченко прокидаються від яскравого зеленуватого світла світила планети. Вітру не було. Дощу теж.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(жартує):
Хто увімкнув світло? І куди ти подівав дощ і вітер?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(сміється):
Це не я!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
Які плани на сьогодні?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
Сьогодні ми продовжимо пошуки наших товаришів.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
Тоді – у дорогу!
Вони пішли найближчою стежкою, яка поступово ставала ширшою, і незабаром перейшла у широку дорогу.
Пройшовши деяку відстань, ближче до обіду Каспаро і Гудвін почули десь попереду якийсь шум. Він їм здався до болю знайомий. Вони почали озиратися по боках, і на горизонті побачили свою капсулу, яка летіла у їхній бік!
Астронавти почали розмахувати руками, але капсула пролетіла неподалік від них не звернувши уваги і зникла за горизонтом.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(показуючи у бік, в який зникла капсула):
Ми повинні йти туди. Я сподіваюся, що рано чи пізно, ми знайдемо, якщо не «Антарес», то принаймні тих, хто на капсулі.
Так йдучи, вони помітили ще одну дивну особливість пов’язану з тутешньою природою: коли здавалося, що вони доходять до кінця дороги, вона наче розширювалася і продовжувалася, запрошуючи йти далі.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(видихає, даючи зрозуміти, що він вже втомився від несподіванок планети):
Ось вам ще одна особливість тутешніх місць.
Колесниченкові здавалося, що планета грається з ними.
Наступного ранку Кобилцький та Колесниченко вийшли на одну з галявин планети. Те, що відкрилося їх зору було несподівано, але саме задля цього вони були тут. На зеленій галявині з місцевої зелені в долині на відстані ста ярдів від астронавтів, стояла їх капсула, яка виділялася своїм помаранчевим кольором. На ній яскравими жовтими літерами було написано «Антарес».
***
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(піднімається на капсулу::
З чого почнемо?
РОМАН САГАЙДАК:
З того, що ти перевіриш усе обладнання на капсулі.
ВІКТОР КУПРІН
(піднімається слідом за Сагайдаком):
Замірювачі я перевірю сам,
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Згоден.
ВІКТОР КУПРІН
(звертається до
Сагайдака):
На скільки ми летимо?
РОМАН САГАЙДАК:
За три дні, максимум, ми маємо повернутися. Якщо до цього часу ми не повернемося, за нами відправлять пошукову групу.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
А чому три дні? На новій планеті – це багато.
РОМАН САГАЙДАК:
Тому, що нам тут бути все рівно десять днів – треба дочекатися «дослідників» із супутників. А три дні для вивчення найближчих околиць – це оптимальний варіант.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Гаразд. Згоден. Тритон, наприклад, вивчали пів року, а ми хочемо вкластися у десять незалежних днів!
РОМАН САГАЙДАК:
А нам треба взагалі вкластися у три незалежних дні, Так що поспішайте з перевіркою – за пів години вилітаємо
(звертається до Вороніна):
Пів року нам ніхто не дасть!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Але ж, усе перевіряли перед стартом із Землі.
РОМАН САГАЙДАК
(кричить на Вороніна):
Анатолію!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Іду!
(відкриває люк і
залізає у підпалубний технічний відсік,
говорить сам до
себе):
Треба усе переглянути і
перевірити…
Анатоій Воронін зникає за люком.
ВІКТОР КУПРІН
(спостерігає за Вороніним, звертається до Сагайдака):
З його завзятим прагненням працювати, ми “звернемо гори”!
РОМАН САГАЙДАК
Не будь до нього занадто суворим. Він хороший фахівець, хоча ще дуже молодий. Упевнений, з досвідом він стане таким же геніальним техніком, як і наш Фуцукі. Для нього це взагалі перший політ за межі Сонячної системи.
ВІКТОР КУПРІН
А як же його узяли сюди? Адже, наскільки я знаю, у експедицію брали лише досвідчених фахівців, що пройшли гарну школу виживання астронавтів.
РОМАН САГАЙДАК
Ну, в нас троє таких, хто вперше за межами Сонячної Системи, а що стосується Пірса, то вже повір мені, він пройшов хорошу, я би сказав, навіть небезпечну школу… Знаєш які тварюки розвелися якось на Меркурії?
ВІКТОР КУПРІН
Чув… Кажуть, вони кровожерливіші за крокодилів і спритніші від гепардів… Ну, і?..
РОМАН САГАЙДАК
(показує Вікторові на вимірювальний пульт):
Він вижив…
Віктор Купрін слухняно йде його перевіряти.
Сам Роман був у цій компанії і капітаном і пілотом. Тому зайнявся перевіркою приладів керування. Зв’язок – працює. Навігація з орієнтацією на найближчу зірку – працює. Усе у нормі.
РОМАН САГАЙДАК
(звертаєтся до
Вороніна, кричить):
Анатолію! У тебе усе гаразд?!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(вилазить з люка):
Краще не буває! Можна летіти.
РОМАН САГАЙДАК
Дякую за дозвіл.
Заревіли мотори. Воронін кидається до вільного посадочного місця. Капсула потихеньку виїжджає з ангару, і їде у бік компресорного відсіку. Двері компресорного відсіку зачинилися за ними і було чутно лише легке гудіння відсмоктуючих повітря помп.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(говорить у гучномовець):
Удачі, хлопці!
Хоча повітря за бортом космольота і було придатне для дихання – ризикувати ніхто не хотів. На Землі так багато років боролися з різноманітними інфекціями, щоб можна було дозволити собі захворіти невідомим вірусом на недослідженій планеті далеко за межами Сонячної системи.
ВІКТОР КУПРІН
(тихо):
Амінь…
Двері виходу на борт поволі відхиляються. Свіже повітря з великим шумом вривається до компресорного відсіку.
РОМАН САГАЙДАК
(тихо):
З Богом!
Роман Сагайдак веде капсулу до вже майже відкритих дверей і через кілька секун залишила межі космольоту.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Отже, з чого ж ми почнемо?
РОМАН САГАЙДАК
(робить перший виток навколо космольоту):
Ми облетимо зараз навколо космольота, і спробуємо піднятися угору, щоб якось помітити його місцезнаходження,
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Зрозуміло! А далі?
ВІКТОР КУПРІН
(звертається до
Вороніна):
Анатолію, помовчи трошки, будь ласка! Я слухаю звуки планети.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Як гарно заговорив!
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до
Вороніна):
Анатолію!
Воронін замовкає. Віктор одягає навушники, і вмикає сильніше звукоуловлювач.
Весь день на капсулі тримається тиша. Жодного звуку на борту, і жодного за бортом.
У такій тиші минає вісім годин.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(порушує тишу,
говорить тихо):
Таке враження, що тут окрім нас більше нікого немає.
ВІКТОР КУПРІН
(пошепки):
Перше враження може бути помилковим. Адже «дослідники» виявили білкові форми життя, але зразків узяти чомусь не змогли.
РОМАН САГАЙДАК:
Я хочу, щоб ви зараз усі
роздивились околиці і
запам’ятали розташування
островів навколо нашого
корабля.
ВІКТОР КУПРІН:
Так, звичайно.
(починає озиратися)
Я можу це усе відзняти на
відео, якщо це допоможе
запам’ятати місцевість.
РОМАН САГАЙДАК:
Підійде. І багато у тебе
відзнято матеріалу?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Я почав знімати ще як ми
залишали «Антарес». Тобто хвилин двадцять використано. А взагалі у мене двадцять
касет загальним часом
тридцять годин.
ВІКТОР КУПРІН
(звертється до Вороніна):
Знаєш що? Побережи-но плівку – можливо, вона нам ще знадобиться.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Кажу ж тобі що касети є. То ж…
ВІКТОР КУПРІН
(наполегливо):
Я тобі що сказав?!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
(ховає камеру у
похідний рюкзак):
Гаразд,
Такі рюкзаки вони узяли з собою, як обов’язкове спорядження астронавтів, які виходять на роботу на невідомих планетах. Таке було положення за «Статутом астронавтів», і порушити його вони не мали права, тому, що на ньому, взагалі-то, і базувалося їхнє виживання у непередбачуваних ситуаціях. А на невідомій планеті могло статися усе, що завгодно.
ВІКТОР КУПРІН:
Давайте десь сядемо. У воді є якийсь рух.
РОМАН САГАЙДАК:
Де?
ВІКТОР КУПРІН
(вказуючи на острів діаметром близько двох кілометрів по діагоналі):
Можна тут?
РОМАН САГАЙДАК
(вигукує):
Так! Якраз поруч нього і є якийсь рух.
Сагайдак повільно веде капсулу на посадку. Також м’яко здійснює посадку. Віктор, який відволікся тому, що нарешті знайшов якийсь звук, навіть цього не помічає.
ВІКТОР КУПРІН
(вигукує):
Ви чули?!
РОМАН САГАЙДАК:
Це, мабуть, я сідав…
ВІКТОР КУПРІН
(розчаровано):
Ми що, уже сіли?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(звільняється від
паска безпеки):
Доброго ранку!
РОМАН САГАЙДАК:
Ніхто не бажає прогулятися пішки?
ВІКТОР КУПРІН:
Хочу! До берега!
РОМАН САГАЙДАК
(відчиняє вхідні двері):
Лише десять метрів,
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(вигукує):
Уперед! Я хочу покупатися!
ВІКТОР КУПРІН
(звертається до Вороніна):
Поки я не вивчу, що там у воді ворушиться – не раджу!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Шкода. Тоді я залишуся на капсулі. Раптом ви там наробите справ, і доведеться забиратися звідси.
РОМАН САГАЙДАК:
Ідея, взагалі-то добра. А ти хоч капсулами вмієш керувати?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
І капсулами, і шатлами. Ось, лише, до космольотів «руки не дійшли».
РОМАН САГАЙДАК:
Гаразд, залишайся. Дійсно, мало що може трапитися.
Роман Сагайдак вистрибує слідом за Віктором за борт.
Віктор Купрін вже майже добігає до води, набирає її трохи у колбу.
ВІКТОР КУПРІН
(звертається до
Романа Сагайдака):
Знаєш, мені здається, це звичайнісінька вода, і навіть, судячи по запаху – трошки солона. Тут може водитися риба. Швидше за усе, саме її я і засік у воді.
РОМАН САГАЙДАК:
І якого ж вони, по-твоєму, розміру?
ВІКТОР КУПРІК:
Приблизно, з нашу сіру акулу…
РОМАН САГАЙДАК
(вигукує):
Нічого собі «кілька»!
ВІКТОР КУПРІН:
Зловити б одну – нам на тиждень вистачило б нормального харчування!
РОМАН САГАЙДАК:
Вікторе!
ВІКТОР КУПРІН:
Що?
РОМАН САГАЙДАК:
А якщо ця «кілька» і є мешканці цієї планети?! А ти їх відразу – на обід!
ВІКТОР КУПРІН:
Так, про це я не подумав…
РОМАН САГАЙДАК:
Але одну зловити все-таки треба.
ВІКТОР КУПРІН:
У тебе є ідея?
РОМАН САГАЙДАК:
У Анатолія має бути. Він зазвичай без своєї сітки нікуди не їздить. Сподіваюся, він її не забув на Землі.
Сагайдак повертається на капсулу за сіткою, а Віктор залишається біля берега.
Сагайдак виходить з капсули, і бачить, що Віктор спокійнісінько плаває у воді.
РОМАН САГАЙДАК
(дивиться на Купріна, вигукує):
Ухти, яка велика риба! Треба її обов’язково зловити.
ВІКТОР КУПРІН
(вигукує, копіює рухи риби, пливе до берега):
Буль!
Віктор Купрін виходить з води.
РОМАН САГАЙДАК:
Тобі жити набридло чи як?
ВІКТОР КУПРІН:
Та, як тобі сказати. Вода нормальна, за смаком схожа на чорноморську.
РОМАН САГАЙДАК:
Так ти її ще і пив. Я помиляюся, чи хтось у нас тут начебто лікар?
ВІКТОР КУПРІН:
Романе, заспокойся. Я знаю, що роблю.
РОМАН САГАЙДАК:
Дуже на це сподіваюся. Я ось дістав у Пірса сітку. Давай, краще, підемо і зловимо р .
З люка капсули з’являється голова Вороніна.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Хлопці! А навіщо вам моя сітка знадобилася?
РОМАН САГАЙДАК:
Віктор вирішив зловити одну рибку нам на обід.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Ви з глузду з’їхали чи лише Віктор?
(виходить з капсули, підходить до товаришів):
Доречи, чому він мокрий?
РОМАН САГАЙДАК
(дивиться на Віктора):
Він намагався зловити її без сітки.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Він що, з Місяця впав?
ВІКТОР КУПРІН
(трохи ображено):
Ми усі звідти…
Усі троє тихенько регочуть.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Я піду зв’яжуся з «Антаресом», а ви тут порибальте.
РОМАН САГАЙДАК:
Гаразд!
Важка сітка із меркуріанського титана, сплетена колись Вороніним для хижаків Меркурія, не давала Романові йти поруч з Віктором. Коли Віктор був уже по пояс у воді, а Роман лише за три метри від нього, вони одночасно побачили «кільку» за два метри попереду Віктора. Заціпенівши Віктор не відразу зрозумів, що трапилося, коли Роман закричав йому, щоб той біг до нього. Рибка сприйняла Віктора за гарну здобич.
ВІКТОР КУПРІН
(пробігає повз Романа, кричить):
Тікаймо!
РОМАН САГАЙДАК
(намагається зупинити Віктора):
Стій! Допоможи!
Сагайдак починає розтягувати сітку.
Рибка явно цього не очікуючи, з розмаху наштовхується на сітку, яка відразу ж охоплює її своїми перевагами за її хвостом.
Полювання вдалося, але не для «кільки».
Задоволені своїм уловом, Віктор та Роман тягнуть здобич до капсули. А звідти стрімголов вибігає Воронін.
Воронін, Сагайдак та Купрід знаходяться за п’ять метрів від капсули.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(кричить, звертається до Сагайдака):
Романе!
РОМАН САГАЙДАК:
Що трапилося?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
У нас немає зв’язку з кораблем!
ВІКТОР КУПРІН:
Як це?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Взагалі ніяк!
Жарт Вороніна пройшов би на «ура», якби це не було так серйозно.
РОМАН САГАЙДАК:
Ми маємо летіти до космольота,
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(коситься на свою сітку з “кількою” яка ще рухалася усередині):
А як же наш улов?
ВІКТОР КУПРІН:
Візьмемо з собою.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(вигукує):
Ось ще!
ВІКТОР КУПРІН:
Капсула розрахована на чотирьох, а нас троє. Тим більше, що ми з таким зусиллям її зловили!
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до Купріна, показує на капсулу):
Давай!
Віктор хапає рибу, і тягне до капсули сам.
ВІКТОР КУПРІН
(тягне сітку до компресорного відсіку):
Уф! Кілограмів сто!
(звертається до
Сагайдака):
Куди ми її?
РОМАН САГАЙДАК:
Залиш тут. У крайньому випадку скинемо її у якості баласту.
ВІКТОР КУПРІН:
Гаразд.
Усі біжать по своїм посадочним місцям. Спроби зв’язатися з космольотом так і не дали ніяких результатів.
АНДРІЙ ВОРОНІН:
Треба летіти назад! Аби там нічого не трапилося.
Сагайдак сідає за пульт керування капсулою, але мотори не заводяться.
РОМАН САГАЙДАК:
Щось не так. Десь замикання.
(звертається до
Вороніна):
Анатолію, подивися, щр могло б статися?
Воронін відразу біжить до люку і лізе у низ до технічного відсіку.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІНї
(вигукує з технічного відсіку):
Нічого собі!
РОМАН САГАЙДАК:
Що там?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(звертається до Купріна):
Вікторе!
ВІКТОР КУПРІН
(підходить до люка):
Що?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Здається, у тебе буде ще один екземпляр мешканця цієї планети.
ВІКТОР КУПРІН
(говорить обережно, дістаючи мінібластер для захисту):
Кого ти там знайшов?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Здається… кролик.
РОМАН САГАЙДАК
(підходить до люка):
Сподіваюся, за нашими мірками? Чи такий само «кролик» як і «кілька»?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(вилазить з люка з тваринкою, розміром із земного кролика):
Сам поглянь! Ось винуватець наших бід.
РОМАН САГАЙДАК:
Це, він щось замкнув?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Так. Мені доведеться тепер ремонтувати охолоджувач мотора. Ця тварюка побачивши мене, з такою швидкістю бігла ховатися, що наткнулася на трубку охолодження і зламала її, розбивши при цьому собі голову. Поглянь, які у неї кігті… Метал миттєво розсік.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до Вороніна):
Анатолію, займися капсулою. Віктор сам розбереться з тварюкою.
ВІКТОР КУПРІН
(розпачливо вигукує):
Ех! Костянтина б зараз сюди!
РОМАН САГАЙДАК:
Так. Люка зрадіє такому подарунку.
Воронін знову спустився у люк.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(кличе Сагайдака):
Романе! Іди сюди! Тільки прихопи з собою мінібластер!
Роман і Віктор кидаються до люка.
ВІКТОР КУПРІН:
Що таке?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Цей «шаблезубий кролик» не через двері до нас зайшов, а прогриз дно. Зараз я відремонтую трубку, але треба заварити дірку.
Роман стрибає у люк.
РОМАН САГАЙДАК:
Ого!
ВІКТОР КУПРІН:
Що там?
РОМАН САГАЙДАК:
Дірочка… Маленька… Приблизно з кролика.
Тим часом Воронін закінчив заварювати трубку охолодження.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(встає з колін,
ховає бластер. Намагається пожартувати):
Він, мабуть, собі тут нірку рив.
РОМАН САГАЙДАК
(повернувшись до дірки):
Нічого собі роздер!
(звертається до Вороніна, здивовано):
Ти бластером заварюєш?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(здивовано):
А у тебе є інший інструмент, здатний розплавити метал?
РОМАН САГАЙДАК:
Я просто такого ніколи не
бачив.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Я на Меркурії і не таке робив.
РОМАН САГАЙДАК:
Розкажи мені про Меркурій.
Я ніколи там не був.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Як же ж це? Був!
РОМАН САГАЙДАК:
Та ні, на саму планету я так і не потрапив, лише політав по орбіті.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Твоє щастя. Я не хочу про нього розповідати. У мене не дуже добрі згадки про нього. Гаразд?
РОМАН САГАЙДАК
(вмикає свій мінібластер на одну третю, як йому показував Пірс, щоб заварити корпус капсули):
Гаразд…
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(закінчує заварювати дірку):
Цікаво, де ця тварюка ховалася? Адже коли ми сідали сюди, не було помічено ніякої тварини на материку. Звідки він узявся?
РОМАН САГАЙДАК
Можливо, приплив?
ВІКТОР КУПРІН
(згори):
Навряд чи. Ця тварюка не пристосована для плавання. Швидше за усе, це «кріт» ніж «кролик». У нього дуже сильні кігті. Навіть лазер не відразу узяв.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Зробити б ніж з кігтя такого кролика! Ось і зброя для виживання! Куди там нашим, стальним!
ВІКТОР КУПРІН:
Я теж подумав про це.
РОМАН САГАЙДАК:
Ага! Лише нікому про це не розповідайте, бо наступні покоління не залишать цих «тваринок» у спокої, і з ними може статися те, що трапилося з нашими земними бізонами.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Ну нам же десяточок таких ножиків не завадить, адже правда?
РОМАН САГАЙДАК:
Не десяток, а лише шість. У цієї тварюки по три кігті на двох лапах.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
(вимикає мінібластер):
Ну, це теж не погано.
Дірку було заварено.
РОМАН САГАЙДАК
(вимикає і свій
мінібластер):
Треба летіти, поки не завівся у нас на кораблі ще якийсь космічний кріт.
Усі сідають на свої посадочні місця. Починають ревіти мотори. Прилади внутрішнього забезпечення працюють нормально.
РОМАН САГАЙДАК:
У який бік ми летіли від корабля при посадці?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(переглядає відео):
Ліворуч!
РОМАН САГАЙДАК:
Тоді повертаємо праворуч!
Сагайдак повертає капсулу на 180 градусів.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Романе! Пеленг не працює.
РОМАН САГАЙДАК:
І зв’язок і пеленг?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Так.
Команда капсули мовчить досить довго. Минає майже двадцять годин польоту.
РОМАН САГАЙДАК
(наче сам до себе):
Де ж «Антарес»?
ВІНТОР КУПРІН:
Ми що, заблукали?
РОМАН САГАЙДАК:
Схоже на те…
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Усі прилади мовчать.
РОМАН САГАЙДАК:
Треба десь сідати. Не можемо ж ми літати весь час. Треба енергію берегти.
ВІКТОР КУПРІН:
Ми не будемо більше шукати «Антарес»?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
А сенс!
РОМАН САГАЙДАК:
Ми піднімалися на гору і спускалися на острів – на це пішло майже вісім незалежних годин. Потім ми ходили островом приблизно дві незалежних години. Пів години пішло на ремонт. Отже, плюс-мінус десять-одинадцять годин. «Антарес» мав бути півтори години тому!
ВІКТОР КУПРІН:
Нам «Антарес» дав три дні. То ж давайте його шукати – у нас є три незалежних дні.
Усі погодилися, але і триденні пошуки не дали жодних результатів. Команда капсули певне заблукала.
РОМАН САГАЙДАК
(з гіркотою у голосі, що вперше у житті заблукав):
Нас мабуть вже шукають…
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Треба сідати. Якщо нас пішли шукати, то вже на небі вони нас не знайдуть.
РОМАН САГАЙДАК
(тихо):
Вони нас у будь-якому випадку не знайдуть…
ВІКТОР КУПРІН:
Ну, і чого ви зарюмсали? У нас є капсула, є їстівні «кріт» та «кілька», так що з голоду ми не помремо. А “Антарес” знайдеться! Адже без нас вони у будь-якому випадку не полетять.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Звичайно! А у нас як раз буде час вивчити планету!
РОМАН САГАЙДАК
(вигукує):
Сідаймо! \
Сагайдак веде капсулу униз.
Знайшовши підходящий за розмірами острівець, Сагайдак садить на нього капсулу. Команда капсули і не підозрюває, що сіла за декілька кілометрів від крокуючих пішки начальника експедиції і Андрія Колесниченка – пілота «Антареса», і за сотні кілометрів від самого «Антареса». Але так далеко від «Антареса» вони опинилися не за своїм непорозумінням, а тому, що острівець, на якому стояв «Антарес», «пішов у дрейф» віддаляючи космоліт від начальника експедиції. Таким чином, ніхто з п’яти членів команди з «Антареса» не міг бачити три ракети, випущені Фуцукі.
Влаштувавшись у своєму літаючому будинку, як тепер називала капсулу її команда, йшли дні, визрівали нові гіпотези, будувалися плани на майбутнє і продумувалися можливості поселення колонізаторів на планеті. Так минуло майже сім незалежних днів. Командою капсули велося цілодобове чергування з увімкненим на всю потужність радаром та мінібластером у руках, на випадок нападу чергового «крота».
Острівець, на якому сіла капсула, був відносно невеликим. Капсула стояла у самому його центрі, і навколо добре було видно водну поверхню, тому найменша зміна пейзажу біля острова приковувала увагу Вороніна, який чергував у цей час.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(кличе Сагайдака):
Романе!
Сплячий до того Сагайдак миттєво прокидається.
РОМАН САГАЙДАК
(встає з ліжка):
Що трапилося?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(показує в ілюмінатор):
Поглянь!
З правого берега від капсули з’явився прохід на інший острів. Вдалині у бік капсули рухалися якісь чорні цятки. Встає Купрін. Усі утрьох дістають свої мінібластери – єдину діючу зброю, але за якийсь час усі заспокоїлися, зрозумівши, що до них ідуть люди.
Андрій Колесниченко – пілот «Антареса» та Андрій Колесниченко – начальник експедиції – ще здалеку помічають силует своєї капсули, яка виділялась помаранчевим кольором на зелено-блакитному фоні планети. Вже не сподіваючись взагалі зустріти кого-небудь із своїх, у відчаї, два мандрівника безмежно були раді бачити своїх друзів і членів команди живими та здоровими.
Роман, Віктор і Андрій вибігли з капсули назустріч Андрієві та Олександру.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(кричить):
Де вас носило?
ВІКТОР КУПРІН:
А ви як тут опинилися?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(звертається до Кобиляцького та Колесниченка, пропускає першими піднятися на борт капсули):
Ну, заходьте.
Кобиляцький та Колесниченко заходять і призупиняються у дверях.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(бачить шматочки сушеної риби, які висять у компресорному відсіку):
А це що таке?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Ми це називаємо «кількою», хоча Румата хоче перейменувати це в акулу.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
Як ви її примудрилися зловити? Така тварюка мало не з’їла Андрія, коли той намагався її зловити!
РОМАН САГАЙДАК
(заходить у капсулу)
А у нас є сітка для полювання на тигроноїдів з Меркурія, яку Анатолій захопив з собою.
Олександр Кобиляцький схвально дивиться на Вороніна, але той цього погляду не помічає, тому, що порсається в інструментах.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(повертається):
Гадаю, в умовах даної планети вам не завадить наш «презент».
Інженер-технік простягує два ножа з кігтів місцевого «крота», які зробив під час свого чергування, вважаючи, що вони можуть стати незамінною зброєю у деяких небезпечних умовах.
За дружнім обідом кілько подібною акулою, команда капсули розповідає Кобиляцькому що трапилося з ними. Той у свою чергу розповідає, що трапилося з ним та Андрієм.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до Кобиляцького):
Що ж будемо робити?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Я не знаю… Можливо, у когось є ідеї?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Є одна. Але вона божевільна.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Я зараз приймаю будь-які пропозиції. Розповідай!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Наша капсула, пристосована для надпланетних перельотів. При незначному до неї доповненні її можна буде відправити у будь-який куточок Галактики, правда… без пасажирів…
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Так, так. Продовжуй…
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Так ось. Я зможу зробити це доповнення до капсули. А Віктор нехай опише тварин які мешкають тут, покладе ДНК зразків. А ви, капітане, напишіть усе, що трапилося з нашою експедицією, будь-які теорії і гіпотези відносно планети. І усе це ми відішлемо капсулою на Землю. Іншої пропозиції у мене немає.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Взагалі-то, у мене теж.
РОМАН САГАЙДАК:
Я згоден!
ВІКТОР КУПРІН:
Я теж.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Я сумніваюсь, звичайно, у цій витівці, але думаю, що ризикнути, все-таки, треба! Тим більше, що схоже, це єдиний наш шанс.
Так і вирішили. Воронін зі своїм завданням впорався дуже швидко. Купрін теж. Олександр Кобиляцький мало не з молитвами кладе свій журнал у капсулу. Пакет з його, Кобиляцького, та Віктора Купріна записами, був запакований під вакуумом, прикріплений рятувальним паском до сидіння пілота (тому, що воно було з катапультою) і почали готувати капсулу до далекого польоту.
Витягнувши з капсули усе, що могло б стати у нагоді, решта з команди «Антареса» пішли розбивати свій табір. Звідки їм було знати, що оселились вони на велетенській тварині, розмірами з невеликий материк, яка дозволила жити на собі, зрозумівши їх відчайдушне становище.
Добре, що намет, який розбили астронавти, був без кілків.
Очікуючи рятувальну експедицію, команда втраченого «Антареса» вже приготувалася жити тут тривалий час, і стати першим поколінням колонізаторів на не дослідженій ще повністю планеті, у якої ще навіть нема назви.
***
За кадром лунає голос диктора, на екрані показано події, про які розповідає диктор.
Людство із своїм допитливим розумом може вразити будь-яку іншу істоту, якщо вона існує у всесвіті. Людством було колонізовано Марс, Венеру й ледь добудовані підземні споруди на Меркурії, а земляни вже у відкритому космосі досліджують інші, нові світи. Інші ж планети Сонячної системи, за планами Асоціації колонізацій, повинні були колонізуватися трохи згодом. Але Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун та Плутон так не колонізованими поки що й зостались.
По мірі відкриття та вивчення планет які знаходяться за межами Галактики так і Метагалактики, були колонізовані землянами. Таких переселенців, як і тих, хто народився за межами Сонячної системи з часом почали називати «людьми гуманоїдного походження» або просто «гуманоїдами». Землян, що залишили свою рідну планету називали людьми-гуманоїдами тому, що залишаючи свою рідну планету і заселяючи інші, віддалені від Сонячної системи, колишні земляни звикали до умов тієї чи іншої планети, з часом дещо міняли свій вигляд.
Ішов час. Як на планетах Сонячної системи, так і на планетах інших утворень почали з’являтися товариства, асоціації, агентства, об’єднання тих, хто обирає для себе шлях більш легкий ніж робота за гроші. Навіщо? Можна відбирати гроші у тих торговців, що кожен день літають з планети на планету з купою товарів для продажу. Та й ризик малий і пригод достатньо. Так ті, хто входив у такі асоціації, товариства, об’єднання і агентства, стали називатися «Шукачами пригод». По усьому Всесвіту нараховується чимало прихильників гострих відчуттів, які вели боротьбу з такими ж шукачами пригод як Землі, так і решти планет Сонячної системи. Але серед Шукачів пригод були і одинаки-дослідники, які вели відносно нечесну гру, намагаючись серед всієї інформації, що проходить по Космонету знайти ту, що саме цікавить – тобто про відкриття недосліджених планет. Такі одинаки, часто ризикуючи своїм життям, вирушали на нові планети, щоб якось поживитися з того, що там є, поки ще офіційні експедиції не зробили постанову про можливе чи неможливе перебування на планеті.
Важко визначити, коли саме такий рух з’явився на Землі. Але всі хто цікавився цим питання припускають, що це сталося через перенаселення Землі, і коли з’явилися перші спроби налагодити торговий зв’язок між Землею і колонізованими планетами Сонячної Системи. Тоді і з’явилися так звані “пірати” – люди, яким вже нічого було втрачати як тільки свої приватні космічна кораблі, от саме на них вони і вирушили на полювання на торговців.
Хтось назвав їх “Шукачами пригод” і ця назва закріпилася за ними. Самі ж шукачі з часом вирішили об’єднатися у якусь організацію. Так з’явилася Гільдія шукачів пригод, а по-простому – космічні пірати.
Але до числа тих, кого люди відносять до піратів, входять і дослідники, які дійсно займаються дослідженням нових планет, а то й планет за межами Метагалактики – того простору, що можна побачити з Землі. Ці дослідники, на відміну від піратів, мали ліцензії. Вони часто потерпали від піратів, бо були конкурентами.
Для того, щоб якось відвадити піратів від цієї справи Земля відкрила нове Міністерство боротьби з піратами. Саме воно видає ліцензії дослідникам і намагається затримати тих, хто працює без них. Для отримання такої ліцензії досліднику потрібно було пройти школу виживання на Землі, або школу зоряного десанту чи силової підтримки, інакше у цілях безпеки самого ж дослідника ліцензію могли не дати. Це перетворило поняття про дослідників-одинаків як до дійсних шукачів пригод і наводило деяку романтику. Юнаки, які не одразу знайшли себе на Землі, просто-таки кидалися у будь-які воєнізовані школи, щоб потім мати цю романтику шукачів пригод, яку вони собі навигадували у своєму мозку.
За даними Центру управління польотами та Міністерства боротьби з піратами на Землі і у Сонячній системі в цілому, тих, хто працює неофіційно, утричі більше, ніж тих, хто офіційно зареєстрований і має ліцензії. І які б перестороги не робили ЦУП та Міністерство – все видавалося марним – кількість тих, хто приєднувався до лави шукачів пригод – піратів – з кожним роком все збільшувалась, а ліцензійних дослідників ставало все менше і менше.
Цей факт став вже звичним для мешканців всіх колонізованих землянами планет. Ніхто вже не дивувався, якщо хтось заявляв, що він шукач пригод. Це лише насторожувало присутніх, але не дивувало...
***
Інформаційна система Космонет зіграла злий жарт не лише з дослідницьким міжзоряним кораблем «Антарес», але і з вантажним кораблем Космічного Флоту Землі, що знаходився у приватній власності дослідника-одинака Ігоря Сумцова, що отримав від своїх друзів прізвисько Флогістон.
Його корабель неподалік від другої планети нововідкритої системи Зеленого Сонця , яку Флогістон вирішив вивчити самостійно, наштовхнувся на метеорит. Корабель довелося садити на планету. Ремонтувався Флогістон не довго за космічними мірками пробоїн такого масштабу.
Прибув Флогістон на планету буквально за декілька незалежних годин до дослідницької команди «Антареса».
Яким же було його здивування, коли злітаючи з не дуже дружньої планети, він побачив три сигнальні ракети, випущені одна за одною.
Флогістон не був новачком в експедиціях на далекі планети, і точно знав, що це означає. Хто б не були ті, хто дав подібний сигнал – їм потрібна допомога. За Статутом Космічного Флоту першою директивою є “спасіння життя людини”. Порушувати подібні правила було не у принципах Флогістона, і він спрямував свій корабель у напрямку трьох ракет.
За кілька хвилин він побачив тих, хто випустив у повітря цей тривожний знак. І тривожитися їм було чому. Від того, що побачив Флогістон, пролітаючи на висоті пташиного польоту, він присвиснув: у воді пливло три людини, а до них з усіх боків пливли великі рибини. Пара таких тварюк вже висіло у вантажному відсіку корабля Флогістона, і хижацтво цієї риби Флогістон ледь не випробував на собі.
Не довго думаючи, він спрямував свій корабель прямо до пливучих людей.
Троє астронавтів пливли у невідомому напрямку.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ви чуєте рокіт? По-моєму,
сюди хтось летить!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
(показує на здиблену воду, по якій явно хтось чи щось неслося у їхній бік):
Або пливе… … не знаю, що і краще…
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Мабуть, те, що летить. Тому, що воно дуже схоже на вантажний корабель із Землі.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Точно! Він і є! Тільки, що він тут робить?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Яка тобі різниця?!
(показує на воду):
Ти хочеш познайомитися з тими, хто несеться по воді…
(показуючи вгору, звідки спускалася мотузкова драбина):
…чи з тими, хто знаходиться у горі? – запитав він, показуючи вгору, звідки спускалася мотузкова драбина.
Харченко першим ухопився за драбину і починає швидко підніматися по ній на гору, розуміючи, що найменша затримка, і хтось з трьох може не встигнути на корабель.
Другим до драбини дотягнувся Сліпченко. У цю мить корабель Флогістона віднесло убік від Анатолія, і той не встигає вхопитися за драбину. Кондратенко озирається – якщо за лічені секунди він не вилізе з води, то вже не вилізе ніколи… З такими думками він різко рвонувся у бік віднесеного корабля, і правильно зробив. Флогістон нарешті вирівняв корабель, і узяв курс прямо на Кондратенка. Зараз йшли перегони: хто буде першим – корабель чи «акула» що летіла на Костянтина. Корабель був першим. Ухопившись за драбину, Костянтина аж вирвало з води.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(розгойдується як
тягар на вудочці,
вигукує):
Вау! Як на американських гірках!
(наступної миті):
Ого, тварюка!
З води, невдоволена тим, що упустила здобич, виплигує в увесь зріст рибина, яку астронавти ще досі не бачили.
ФЛОГІСТОН
(вважаючи, що витягнув з води шукачів пригод-невдах, звертається до Сліпченка та Харченка):
Як вас сюди занесло?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ми вивчали планету.
ФЛОГІСТОН:
Ну, ясна річ, а що ви ще могли тут робити…
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(витягує Кондратенка):
Ми – офіційна дослідницька експедиція з Землі, послана вивчити другу планету системи Зеленого Сонця.
ФЛОГІСТОН:
А де ж ваш корабель?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Потонув. Під нами «острів» пірнув…
ФЛОГІСТОН
(здивовано):
Острів? Ви цих тварюк «островами» називаєте?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(здивовано):
Тварюк? Це ті, що мене ледь не з’їли?
ФЛОГІСТОН:
Ні. Це ті, які ви прийняли за острови, і сіли на одному з них.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Значить, все-таки ми сиділи на якійсь великій тварині? Наче блохи?
(не дочекавшись відповіді):
Щось я таке підозрював, але побоявся вважати це правдоподібною гіпотезою.
ФЛОГІСТОН:
Дарма! Я тут провів майже сім незалежних днів, і вже прийшов до цієї думки. Доречи, мене звуть Флогістон. Я – капітан «Крони», корабля, на борт якого ви потрапили через мою прикру помилку. Підлітаючи до планети, я заздалегідь зняв силове поле і у мене потрапив метеорит, хоча у цій системі вони майже відсутні. На всю систему їх літає не більше двох сотень, а я примудрився наштовхнутися на один з них. Мені довелося сісти на цій планеті для ремонту. Я побачив три ракети, коли злітав, і збирався летіти звідси, поки мене не з’їли ці тварюки.
Флогістон показує на пару підвішених рибин.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Це вони намагалися мене з’їсти?
ФЛОГІСТОН
(жартує):
Ні. Їхня рідня!
(показує на посадочні місця):
Прошу усіх сюди. Цей корабель пристосований для перевезення вантажів, але майже не пристосований для великої команди. На всього цього велетня на ім’я «Крона» приходиться дванадцять місць. Я так гадаю, що ви не всі члени вашого корабля. То ж де решта?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(ігнорує запитання Флогістона):
Так ти що, шукач пригод?
ФЛОГІСТОН
(видихає):
Не люблю цієї назви. Я швидше називаю себе дослідником-одинаком, ніж шукачем пригод. Шукачі пригод це ті, хто колонізував Меркурій. Ось ті точно шукачі пригод. Я ж приватний дослідник, якщо можна так сказати.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Тобі слід поговорити з нашим Анатолієм. Ось він би тобі розповів почому життя на Меркурії!
ФЛОГІСТОН:
З мене вистачить і Венери.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(вигукує):
Ні! Йому просто необхідно
зустрітися з Колесниченком!
ФЛОГІСТОН:
Гей, хлопці, а може у вас хтось і з Марсу є?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Ні! З Марсу немає.
(відповідає на запитання Флогістона):
А нас, команди з «Антареса», всього вісім чоловік.
ФЛОГІСТОН:
Як ви вважаєте, ваша команда ще жива?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Там Роман, Анатолій і Андрій – три бойовика Збройних сил Космічного Флоту. Вони вміють виживати у будь-яких умовах.
ФЛОГІСТОН:
І в умовах з такими ось «рибами»?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Анатолій вижив серед тигроноїдів…
ФЛОГІСТОН:
Тоді є надія, що вони живі… Нам доведеться облетіти усю планету на висоті пташиного польоту, так що вам доведеться дивитися «в обидва», щоб не пропустити своїх хлопців або те, що від них залишилося.
Швидкість вантажного корабля у повітряному просторі була відносно малою. Але і цього доволі вистачило, щоб за одну незалежну добу облетіти планету п’ять разів, але ні команда «Антареса», ні капсула з його борту знайдені не були.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(звертається до Флогістона):
У тебе виловлювач є?
ФЛОГІСТОН:
Є, але я ним давно не користувався – не знаю, чи у справному він стані.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Можна я подивлюся?
ФЛОГІСТОН:
Будь ласка!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(покликав Кондратенка):
Костянтине! Йди сюди!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(підходить):
Кого ти там хочеш спіймати?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Якщо я налаштую виловлювач на частоту нашого «Антареса», то мої дослідники із супутників приймуть корабель Флогістона за «Антарес», і прилетять до нього. Ми їх обережно зберемо виловлювачем.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ідея хороша. А ти пам’ятаєш, що планета не пропускає ніяких частот.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Пам’ятаю. Але ми зараз не на планеті. Тут хвилі можуть проходити. Сподіваюся…
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(повертається на інший бік, намагається заснути):
Ну, сподівайся…
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
А раптом вийде. Спробувати то треба.
ФЛОГІСТОН:
На цій висоті частоти працюють. А внизу я ні з ким зв’язатися не намагався. Це, що, серйозно, що внизу немає ніяких хвиль?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Абсолютно ніяких! Ми навіть не змогли зв'язатися з нашими, хоча у них на капсулі доволі потужна установка.
ФЛОГІСТОН
(задумливо):
Так, проблема…
Йшов час. Харченко вовтузиться з виловлювачем. Налаштувавшись на частоту «Антареса» він чекає результатів, дивлячись весь час навколо корабля. Сліпченко поспавши трохи, змінив Кондратенка біля ілюмінаторів. Тепер спати пішов Кондратенко. А Флогістон незмінно веде свою “Крону”.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(кричить, будить Кондратенка):
Ось! Є! Є! Вийшло!
ФЛОГІСТОН
(бачить дивну споруду що летить до корабля):
Що це?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(з пихою):
Це мій «дослідник».
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(зпросоння):
Що, повернулися?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(майже кричить від радості):
Так!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(радіє):
Нарешті мені буде чим зайнятися…
АНАТОЛІЙ СДІПЧЕНКО:
Я б на твоєму місці вивчив би цю «рибу» спочатку.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО?\:
Цю? Ту, що мене ледь не з’їла? Ну, вже ні, якось іншим разом!
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(юачить, що зраділий Андрій не поспішає ловити свої «іграшки»):
Андрію, ти чому їх не ловиш?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Їх спочатку треба просканувати на наявність живих організмів – а раптом там якась тварюка завелася. Від цієї планети не знаєш чого очікувати. А я так думаю, що і від супутників теж
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(серйозно):
Точно. Треба бути дуже обережними.
Так був виловлений ще один «дослідник», і черга дійшла до третього. Він з’явився дуже швидко і Харченко увімкнув сканер. Але те, що вони побачили у повітрі, зворушило їх більше за все. Сканер мікроорганізмів не знайшов, але на фоні видимості «дослідника» пролетіла капсула з «Антареса».
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО І
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(разом, вигукують):
Ви це бачили? Дивіться!
ФЛОГІСТОН:
Це ваша капсула?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Так! Вона потрапила у зону дії сканера…
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Ну, і?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
У капсулі нікого немає…
Весь цей час Костянтин Кондратенко перебував у вантажному відсіку же знімав дані з дослідників Харченка і посув радісні вигуки.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(виходить з вантажного відсіку):
Як це?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Нічого немає. Як це може бути?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Слухай! А нашу капсулу можна переробити так, щоб на ній можна було б дістатися Землі?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Переробити то можна, але долетіти до Землі ти не зможеш. Людина у таких умовах помре максимум за пів години. Вона пристосована тільки для надпланетного повітряного простору, хоча…
Андрій замислився.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(вигукує):
Саме так! Не для людини! Значить той, хто її послав, залишився внизу.
ФЛОГІСТОН:
Значить, ваші хлопці ще живі. Їх треба знайти.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(звертається більше до себе):
Але, хто її переробив?
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Мабуть, Воронін.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
А більше-то нікому, – додав Люка.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(з гіркотою у голосі):
Ось, здається, я і зустрів «нове покоління техніків-геніїв». Тепер про таких як я можна сказали «старе покоління техніків-геніїв».
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(заспокоює товариша):
Не засмучуйся, Андрію! Ти у нас незамінний!
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Та я не засмучуюся, швидше навпаки – від серця відлягло. Я із Сашком стільки пережили, що залишити його тепер з мого боку було б просто хамством.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Але Сашко пішов не сам, а з Колесниченком.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Саме так, з Колесниченком. А якщо вони удвох не знайшли капсулу?
Тепер замовкають всі.
Минає кілька хвилин.
ФЛОГІСТОН
(порушує мовчання):
Думаю, нам треба їх обов’язково знайти.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Але, як?
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(вигукує):
А ось як! \
З його настрою усі зрозуміли, що у нього є ідея.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
Ми зараз прорахуємо траєкторію польоту капсули. Капсула не може дуже швидко розганятися тут, тому, що «материки» або «острівці» тут маленькі, а значить наші хлопці пустили її на вертикальному злеті. Тоді виходить, що можна прорахувати приблизне коло знаходження команди.
Говорячи це, Харченко вже набирав на комп’ютері дані.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(за хвилину):
Ось!
(показує місце Флогістону):
Тут.
Флогістон у свою чергу повертає громіздкий корабель у бік вказаний Харченком.
***
ФЛОГІСТОН
(звертається до нещодавно підібраних астронавтів):
Усім зайняти свої посадочні місця! Ми летімо до залишків команди з...
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(підказує Флогістону):
З “Антареса”.
ФЛОГІСТОН
(повторює за Сліпченком, дає повний хід по обчисленій Харченком траєкторії):
З “Антареса”.
Як тільки усі сіли на посадочні місця і Крона рушила на пошуки решти астронавтів з “Антареса”, по кораблю Флогістонна відбувся великий поштовх.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(звертається до
Флогістона):
Що це?
ФЛОГІСТОН:
Поки ще не знаю… Але мені це дуже не подобається.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО:
Мені теж!
Харченко піднімається зі свого крісла, показує усім убік. Прослідкувавши за рукою Харченка, усі побачили на горизонті корабель невідомої моделі. Наче хтось самотужки змайстрував цю споруду.
ФЛОГІСТОН
(вигукує):
Це корабель Гільдії!
Флогістон і рвучко, нікого не попереджуючи спрямовує корабель вниз до самої поверхні планети. Такого маневру не чикав ніхто, а Харченко вже точно. Не втримавшись він летить через увесь салон і вилітає у складову кімнату, затримавшись об рибу, яка висить на гачках.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(кричить із складової каюти):
Тихіше!
ФЛОГІСТОН:
Пробач. Якщо ми не сховаємось від них зараз, то через декілька хвилин ми можемо вже і не намагатися це зробити. Він знову рвонув корабель в сторону.
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(звертається до
Флогістона):
Що тепер?
ФЛОГІСТОН:
Тепер ми просто повинні знайти вашу команду, бо їм тут тепер буде непереливки.
Кондратенко в розрахунках не помилився. Правда “острівок”, на якому облаштували свій табір загублена частина команди з “Антареса”, відплив до того часу, як “Крона” визначила їх місцезнаходження, трохи убік. Але з висоти пташиного польоту, на майже пустому горизонті їх знайшли доволі швидко. І головним “маяком” стала червона палатка астронавтів на зеленому “острівку”, що плавав по бірюзовій воді. Але Флогістон боявся, що саме ця червона палатка може стати великою проблемою для щойно знайдених астронавтів. Тому майже не знижуючи швидкість «Крони» Флогістон повів корабель прямо на червону палатку.
Тим часом внизу на “острівку” Колесниченко дивився у бінокль, намагаючись хоч щось побачити. Але дивився він в інший бік і аж ніяк не вгору. Тому дуже здивувався коли почув гуркіт швидкісного корабля із Землі.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(піднімає голову
вгору, кричить):
Гей, хлопці! До нас хтось
летить!
ВІКТОР КУПРІН
(не виходячи з намету):
Хто?!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
Не знаю, але це не “Антарес”.
З намету вибігають усі хто в ній перебував.
Знаючи, якою мішенню може послугувати помаранчевий намет для тих хто угорі, Воронін миттєво зняв його і за секунду звернув собі за пазуху. Кобиляцький і Колесниченко лише кивнули йому головами, схвалюючи його дії. “Острівок”, на якому вони жили був занадто відкритий зо всіх сторін, тому ховатись було нікуди. Без команди усі взялися за мінібластери, але поки що ніхто не стріляв.
Вантажний корабель завис над “острівком”, на якому стояли астронавти,
РОМАН САГАЙДАК
(дивиться за горизонт):
Подивитесь далі за горизонт...
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Що це?
РОМАН САГАЙДАК:
Це, здається кораблі Гільдії.
ВІКТОР КУПРІН:
Якої ще Гільдії?
РОМАН САГАЙДАК:
Гільдії шукачів пригод...
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Це погано.
ВІКТОР КУПРІН:
А це тоді хто?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(цілиться у корабель):
Зараз побачимо.
ГОЛОС НА КОСМОЛЬОТІ
(злякано вигукує):
Не стріляти!
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
Цей голос я впізнаю всюди.
(вигукує):
Костянтин!
Через відкритий люк до астронавтів на острівці спускається мотузкова дробина.
Першим на неї лізе Купрін, за ним поліз Колесниченко.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(обіймає Кондратенка):
Який я радий тебе бачити!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(єхидно):
Та невже?!
Колесниченко мовчить, розуміючи свою поведінку. Він повернувся допомогти тим, хто ліз по дробині за ним але там вийшла заминка... Кобиляцький не хотів лізти, тому що, на його думку, капітан повинен завжди бути останнім. Сагайдак, як головний по безпеці команди, не хотів нікого залишати за собою, а Воронін вовтузився з “кротом”, на якого наштовхнувся неподалік від місця де стояла палатка. “Кріт” кидався на Вороніна своїми ножеподібними кігтями, а той відбивався від них ножем, зробленим з кігтя такого ж “крота”, і намагався ще й вдарити його.
Зважаючи на те, що Воронін навіть не поранив звіра, але й поступово відступає, Сагайдак змушує Кобиляцького залізти нагору, заліз сам і віддав команду пілоту, якого він ще не бачив, щоб той тихесенько підлетів до Вороніна, якого звір вже довів майже до води.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до Вороніна, кричить):
Хапайся за дробину!
Воронін не міг навіть підняти голову вгору, бо за долю секунди він міг повністю залишитись без якоїсь кінцівки, або взагалі загинути. Чомусь піднявся вітер і корабель почало відносити від “острівка”. Тоді Сагайдак зліз до самого кінця дробини і в останню можливу мить підхопив за куртку Вороніна.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(у польоті сховав на місце за пояс ножа і вхопився руками за Романа. Тихо):
Дякую...
РОМАН САГАЙДАК
І все? Тільки “спасибі”? Ти затримав нас майже на п’ять хвилин! І це все що ти можеш сказати?!
Усе це було сказано Романом на мотузковій дробині. Через те, що піднявся великий вітер, на кораблі ніхто не чув про вони розмовляли.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до Вороніна):
Ти міг підставити під удар усю команду...
Роман знав Анатолія ще з часу подій на Меркурії і хотів виховати з нього найкращого бойовика зоряного десанту Космічного Флоту Землі. Йому подобалося те, що Анатолій не був “забитий” різними непотрібними знаннями, якими забивають голови молодих офіцерів в Збройних силах Землі. Воронін отримав звання бойовика за те, що врятував колонію землян на Меркурії. І зробив він це не тому, що в нього була гарна бойова підготовка, яку він отримав в Університеті Космічного Флоту, а тому, що людина він така – небайдужа. Анатолію лише потім запропонували навчання в Збройних силах. Але Роман домовився про те, щоб Анатолій проходив навчання заочно та вмовив командування взяти його на навчання до себе. І ось тепер, відповідаючи за життя Анатолія, Роман слідкував за всіма його діями і сутичка Анатолія зі звіром його не порадувала.
Воронін промовчав. Йому й не треба було нічого говорити. Він й сам все розумів.
Роман і Анатолій залізли по дробині нагору. Біля відкритого люка мовчазний Воронін залишився змотувати мотузкову дробину.
Сагайлак пішов у кабіну пілота.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до
пілота, вигукує):
Оце так! Ігор! Звідки ти взявся?!
ФЛОГІСТОН
(озирається):
Пробач, Румато, мені зараз не до радощів-зустрічей...
(показуючи горизонт, де було чітко видно два вантажних і один, мабуть, саморобний кораблів):
Дивись!
РОМАН САГАЙДАК:
Гільдія?
Відповідь й так була очевидна. Флогістон тільки киває головою, не відводячи очей від горизонту.
Наступної миті на великій швидкості якась вогняна куля полетіла у бік “Крони”.
ФЛОГІСТОН
(вигукує):
Тримайтесь!
Флогістон різко веде корабель вгору на орбіту планети.
АНДРІЙ ХАРЧЕНКО
(кричить на Флогістона):
Ти що робиш?!
ФЛОГІСТОН
(спокійно):
Я знаю, що роблю...
Внизу корабля Воронін ледве встигає закрити люк, як його відкидає на стінку. Якби не намет, який все ще перебував у пазусі Пірса, то без переламів це падіння не обійшлося б.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(забігає у кабіну, кричить):
Ви що, з глузду з’їхали?! Я ледь не випав з корабля!
(бачить вогняну кулю):
Що це?
РОМАН САГАЙДАК:
Те, через що ми так різко
полетіли.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Зрозуміло.
РОМАН САГАЙДАК
(показує на кораблі вдалині):
Бачиш?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Бачу... Гільдія...
(звертається до
Флогістона):
Тут є вакуумна зброя?
ФЛОГІСТОН:
Є
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
Тоді чого всі ще тут?
(звертається до \Флогістона):
Зброя на верхній палубі?
Флогістон киває.
Не чекаючи команди Воронін біжить на верхню палубу.
ФЛОГІСТОН
(звертається до
астронавтів):
Він завжди такий?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Ми його мало знаємо.
Це протеже Романа.
РОМАН САГАЙДАК:
Мабуть, він таким став після його пригод на Меркурії.
ФЛОГІСТОН:
А що з ним трапилося на
Меркурії?
РОМАН САГАЙДАК:
Він потрапив у самий центр подій в колонії на Меркурії, тобто в самий центр боротьби “меркуріанців” з “марсіанами”.
ФЛОГІСТОН:
Як же ж це його напоумило?
РОМАН САГАЙДАК:
Та це довга історія.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(сідаючи на місце другого пілота, поруч з Флогістоном):
А у нас часу до повернення на Землю багато. Тільки потрібно відірватися від цих “Шукачів”. Ми ж і самі мало що знаємо про цього хлопця. Як він такий молодий взагалі зміг потрапити на дослідницький корабель?
РОМАН САГАЙДАК:
Річ у тому, що “марсіани” хотіли захопити риючий комбайн, який для будування нових відсіків житлового комплексу колонії, послали з Землі. А Пірс повністю відповідав саме за нього, бо його послали з Землі у якості делегата від фірми, що розробила цей комбайн. Я відповів на питання?
У Кобиляцького вже з’явилася повага до молодого техніка
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Так...
РОМАН САГАЙДАК:
Тоді я пішов...
Роман біжить до Вороніна на верхню палубу.
Воронін вже розпочинає відстрілюватися від вогняних куль. Розуміючи, що незабаром вакуумні снаряди йому не допоможуть, бо вилетівши за орбіту планети у безповітряний простір вогняні кулі їм вже будуть нестрашні. А зараз він намагається створити вакуумне поле навколо “Крони”, щоб підлітаючи вогняні кулі переставали горіти. А так як кулі були з газу, вони просто зникали на очах.
РОМАН САГАЙДАК
(звертається до
Вороніна(:
Як справи?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Поки що туго. Раніше потрібно було розпочинати вакуумне обгорнення корабля. Гільдія вже доволі близько, а вакууму не вистачає. Чуєш, починає трясти? Газ все одно проривається до корпуса корабля.
Звісно Роман все чув. Як і уся команда “Крони”, яка не чекаючи наказів розсілася по посадкових місцях. Роман взявся за сусідню вакуумну пушку і почав допомагати Анатолію створювати вакуумний захисний бар’єр. Тут Сагайдак побачив, що корабель вже майже у безповітряному просторі і необхідність в бар’єрі скоро відпаде. Він глянув на Анатолія. Той вже не стільки намагався створювати бар’єр, скільки цілився саме у підлітаючи вогняні кулі.
Роман встає і спускається у кабіну пілота.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО
(звертається до
Сагайдака):
А як же Анатолій?
Ти його покинув самого?
РОМАН САГАЙДАК:
Він й без мене краще знає що потрібно робити.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Ти настільки йому довіряєш?
РОМАН САГАЙДАК:
Мене дивує, що ви йому не довіряєте.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Ми довіряємо, але ж ти сам суди: ми знайомі друг з другом доволі давно, а він з нами тільки перший рейс.
РОМАН САГАЙДАК:
Ну так і що? Я ось, наприклад, вперше лечу з Анатолієм, Костянтином і Віктором. Але ж це не значить, що я їм не довіряю. Раз їх допустили до цього польоту – значить вони професіонали своєї справи. Так само як і Анатолій. Знаєте, він за пару годин переробив нашу капсулу для наземних польотів на космічну, хоча і не пристосовану для людини, але взагалі придатну для координованого космічного перевезення вантажів. І якщо мені хтось скаже, що Анатолій не дуже хороший технік і поганий бойовик – буде мати справу зі мною. А якщо взагалі подумати: хто з нас хоч щось зробив, щоб передати на Землю хоча б інформацію, зібрану нами.
АНАТОЛІЙ СЛІПЧЕНКО:
Так у нас же на планеті рація не працювала.
РОМАН САГАЙДАК:
Ну так що ж, а Пірс знайшов спосіб...
Тут вже не було що й говорити і всі замовкають.
“Крона” нарешті вилітає на орбіту планети. Небезпеки від вогняних куль вже не було, але ж в безповітряному просторі можуть працювати бластери – силові хвилі великої потужності, які за пару влучень у корпус можуть розірвати корабель як іграшку.
ФЛОГІСТОН:
Ви всі міцно тримаєтесь?
Не відповідаючи усі рефлекторно хапаються за все, що потрапляє під руки, щоб міцніше закріпитися у посадкових місцях, і правильно зробили. Розуміючи, що вогняні кулі не такі небезпечні як бластери, Флогістон повертає корабель знову на планету.
Зверху доноситься гул падаючого Вороніна.
ВІКТОР КУПРІН:
Ми про Анатолія забули...
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Анатолію, ти живий?!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Та живий! Попереджувати треба!
ФЛОГІСТОН:
Вибач! Нема часу!
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(гукає):
Хто-небудь йдіть сюди!
Сагайдак і Кобиляцький відразу вскакують з місць і побігли до Вороніна.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(стрибає у перевернутому кормою догори кораблі, на верхню палубу, як через двері):
Що трапилося?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(тихо, показуючи на невеличку дірку в корпусі, з якої тонесенькою цівкою повільно витікало повітря):
У нас проблеми...
(додає):
Не говоріть Флогістону. Я зараз швидко це полагоджу, а ви сідайте за зброю.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(дивиться на Флогістона через «двері»):
Гаразд,
Флогістон навіть не озирнувся, бо вони з Андрієм у той момент почали маневрувати.
Зважаючи на те, що корабель на великій швидкості летить до поверхні планети, а навігаційні системи починають відмовляти, Флогістон починає вирівнювати “Крону” у звичайне положення. Кобиляцький ледве встигає вхопитися за двері, щоб не вивалитись в кабіну. Роман тим часом висне на вакуумній гарматі, а Анатолій ледь не натикається на зварювальний апарат, почавши заварювати діру.
ФЛОГІСТОН
(вирівнявши «Крону»):
Усі живі?
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(звисає з люку
верхньої палуби):
Ну як сказати...
Від перевороту корабля дробина злітає з петель і тепер лежить на підлозі кабіни пілота
РОМАН САГАЙДАК
(згори, допомагає Колесниченку залізти на верхню палубу):
Мабуть, живі...
Тим часом Воронін закінчив заварювати дірку.
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(підходить до люка):
А де дробина?!
ВІКТОР КУПРІН
(намагається з Харченком підняти драбину):
Тут!
Поки Віктор, Андрій, Олександр, Роман і Анатолій поралися з дробиною, Кондратенко і Сліпченко намагалися привести до ладу навігаційну систему.
ФЛОГІСТОН:
Нам доведеться сідати на планету.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Звичайно! Без навігаційної системи! Та ще й при такій погоді!
ФЛОГІСТОН:
Так, і при тому на живих істот, які ще можуть і не дозволити сісти на них.
(додає):
Дивно, дійсно, чомусь погода змінилася. Я якось відразу не помітив.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Впораємось...
ФЛОГІСТОН:
Якщо побачимо хоч якийсь
“острівець”.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
(вигукує):
Он щось є!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(звертається до
Флогістона):
Ти помітив, як він рухається?
ФЛОГІСТОН:
Ці тварюки завжди рухалися. Але, дійсно, чомусь зараз вони рухаються дуже швидко...
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
Наче тікають від нас...
ФЛОГІСТОН:
Не «наче», а по-моєму так і є!..
ФЛОГІСТОН
(звертається до Колесниченка, який сидить у кріслі другого пілота):
Що ми будемо робити?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
У мене є ідея, але...
РОМАН САГАЙДАК:
Що?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Навколо планети є три супутника. На третьому є вода, придатна для пиття. Нам потрібно якось попасти на цей супутник. На цьому супутнику хоч живих острівків немає. Там звичайна поверхня, майже як на Землі. Я зупинявся там перед тим, як вперше летіти до планети.
ВІКТОР КУПРІН:
Що ми там будемо робити і як ми це зробимо?
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Що робити? Ну, ми можемо зостатися там на деякий час і звідти можна зрідка робити вилазки на планету для поповнення провізії. А заодно буде стійка база для продовження вивчення планети... я так думаю. А ось як ми це зробимо – це питання...
ВІКТОР КУПРІН:
Ото-ж-бо...
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(тихо):
У мене є думка...
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ:
Яка? Здивуй мене ще раз...
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Як ви вважаєте, навіщо Гільдії, цим піратам сучасності, потрібна ця планета?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(роздивляється рибину, що висіла на крюку):
Напевне, вони тут знайшли хороше джерело для поповнення провіанту. Звісно ж, де ще зараз піймаєш таку, хм, сто кілограмову піранью?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Ну, не без цього. Але я так думаю: на планеті живуть істоти, що здатні своїми кігтями розрізати метал. Як ви вважаєте, це для піратів гарна здобич?
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
Звісно... так...
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН:
Я думаю, що це офіційно ця планета була відкрита нещодавно, а ось пірати, мабуть, відкрили її задовго до нас. Ви подивитесь як вони орієнтуються на планеті. Ми не знайшли навіть полюсів. Тут немає ніяких хвиль. А вони безпомилково знаходять нас серед всієї планети...
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
О, ні... Він правий. Вони знову у нас на хвості!
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО:
Але ж як?!
ФЛОГІСТОН:
Летімо на супутник! Поки в нас ще паливо є!
(веде корабель знову на орбіту):
Досить за острівками ганятися...
ВІКТОР КУПРІН І
КОСТЯНТИН КОНДРАТЕНКО
(разом, вигукують):
Обережно!!!
у корабель ледь не вдарила газова палаюча куля.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО
(вигукує):
Може ви самі сядете за штурвал?!
ФЛОГІСТОН
(вигукує):
Тримайтесь!
Флогістон веде корабель прямо у космос, навіть не повертаючи на орбіту і сильно ризикуючи тим, що з-за різкого переходу у безповітряний простір можуть заглухнути двигуни, і тоді корабель на деякий час може взагалі загубити керування.
РОМАН САГАЙДАК
(кличе з верхньої
палуби):
Андрію, допоможи!
Воронін біжить нагору. Потрібно було хоча б стріляти по газовим кулям, щоб спасти корабель.
Кораблі Гільдії дуже швидко наближаються до “Крони”.
АНДРІЙ ВОРОНІН:
Все, вони мене дістали!
Воронін натискає пуск ракетниці, що завжди розташовувались на всіх кораблях, як зброя для захисту. Найближчий корабель Гільдії розлетівся на шматочки. Інші кораблі, здалося призупинили погоню.
РОМАН САГАЙДАК:
Навіщо?
АНАТОЛІЙ ВОРОНІН
(звертаючись скоріше до Флогістона ніж до Румати, тихо):
Пробач...
ФЛОГІСТОН:
Так їм і потрібно!
Воронін дивиться на Сагайдака. Той був наче засмучений, але нічого більше не сказав.
ВІКТОР КУПРІН
(показує униз):
Дивіться!
Те, що побачили астронавти за ілюмінаторами дуже здивувало усіх. Вітер бився наче скажений, але самого корабля не торкався. Як тільки “Крона” вилетіла за межі орбіти планети, команда побачила, що кораблі Гільдії раптом почали падати вниз, наче їх вітром заносило так, що вони нічого не могли зробити. Здавалося, що планета захищає дослідників.
Ця думка наче вітала у повітрі, але у це ніхто не міг повірити...
За цим вітром команді, тепер вже “Крони”, було видно, що шукачі пригод залишили спроби пробитися до них і улетіли, бо зрозуміли, що планета захищає нових гостей. Сперечатися з розумною істотою, якою була сама планета, вони не стали.
За декілька годин вітер стих і погода покращилась.
ОЛЕКСАНДР КОБИЛЯЦЬКИЙ
(звертається до
Флогістона):
Поглянь! Погода покращилась. Потрібно подивитися де ми.
ФЛОГІСТОН:
Навіщо? Я і без цього можу сказати: ми на планеті, яка ще не має навіть назви. Планета представляє собою сукупність живих істот, які і є її мешканцями. Вони живуть, розмножуються і вмирають. Риби, судячи з усього – це щось на зразок санітарів планетного океану, вони з’їдають все що менше за них розміром. Що ще? Ну, так, кроти. Це, якщо можна так сказати, “блохи”, які не дають жити цим кілометровим істотам, хоча... це теж “санітари”, у якомусь сенсі... Ось так. – трохи помовчавши Флогістон додав. – Корабель зламаний, коли ми його починемо – це питання. Так що нам зостається лише якось приземлитися на якомусь супутнику і чекати поки нас знайдуть ті, хто отримає наше послання з переробленої капсули.
АНДРІЙ КОЛЕСНИЧЕНКО:
Найближчий супутник - той! Третій. Сідаємо на нього?
ФЛОГІСТОН:
Так.
Більше ніхто нічого не додав. Все було й так зрозуміло.
КІНЕЦЬ ДРУГОЇ СЕРІЇ
Page updated
Google Sites
Report abuse