Розділ 16

Вийшовши з космольота, астронавти роззирнулися довкола. Але, нічого такого, що могло б привернути їхню увагу, не побачили.  Навколо знаходилося зруйноване місто. Шнипір оглянув місцевість у сканоскоп. Гори, які знаходилися неподалік, як вдалося роздивитися, були за кольором рожевими та пурпурними. До найближчої з них було приблизно ярдів триста.

    Ось вона, планета тіней. – сказав Шнипір.

    Дивно тут усе – сказала Ільїнська. – Не так як на Землі.

    Так. – погодився Шнипір продовжуючи роздивлятися горизонт планети у сканоскоп16. Потім не відриваючись від прилада додав: - Тут потрібно бути готовими до будь-яких несподіванок.

    Більшість, до неприємних. – додав Валерій Роїк, дивлячись у бік гір.

    Деякий час астронавти мовчки оглядали околиці планети, яка мало чим відрізняється від Землі. Тут так само були гори, ріки, вірніше, тепер їхні русла, рівнини та ліси. Але були і розбіжності, які проявлялися у тривалості добового та річного циклів обертання двох планет.

    На Зірді настав ранок. Зійшло рожеве сонце, яке ледь продиралося своїм світлом крізь щільну атмосферу. Тут не вижили б ніякі рослини.

    Така історія трапилася на Землі у 2074 році. – сказав Шнипір оглядаючи мешканців планети, хто де знаходився у момент, коли їх паралізувало. – Але, тоді вчасно було вжито заходів, інакше, усі мешканці третьої планети нашої системи загинули б.

    Настала короткочасна пауза. Ніхто не вимовив жодного слова. Нарешті начальник експедиції сказав, зупиняючись поруч фігури, схожої на жінку, яка знаходилася на вулиці, узявши її щупальцю.

    Погляньте на щупальцю цієї фігурки. Рана не перевищує у діаметрі чотирьох сантиметрів. За тими даними, які ми маємо – щоправда, я не знаю, що це було, і не сподіваюся незабаром дізнатися – на момент, коли усе трапилося, на планеті була висока температура, яка перевищувала норму у декілька разів.

    Шнипір ще раз переглянув дані про планету, але цифри говорили самі за себе. Зірда залишалася загадковою планетою.

    Петро почав оглядати інших мешканців планети, але і у них були точнісінько такі ж рани, як і у решти мешканців

    І у решти зірдійців точнісінько такі ж рани. – сказав він. – Але, що це усе має означати? Адже тут нічого такого, що могло б призвести до загибелі як місцевих мешканців, так і наших колег – за виключенням газу у повітрі – ми не знайшли.

    Начальника експедиції гукнула Юлія Войтович, яка йшла швидким кроком із північної частини планети.

    Що трапилося?

    Знайдено діжку з газом на території якогось заводу.

    Шнипір, який до цього не виявляв до того, що відбувається ніякої цікавості, почувши про діжку, зацікавився. У нього з’явилася надія на те, що, можливо, тепер буде розгадано таємницю загиблі мешканців Зірди та їхніх товаришів.

    Далеко знаходиться діжка?

    Ні. – відповіла астронавігатор. – Близько восьми сот метрів звідси.

    Що собою являє завод?

    Припускаємо, що на заводі виготовляли паралітичний газ, який мешканці планети використовували з метою захисту. Але, що це за газ, його формулу на даний момент ми не встановили.

    А що чути про наших колег?

    Войтович замовкла. Її обличчя стало похмурим. Шнипір зрозумів, що їхні колеги також загинули.

    Їх знайдено на території заводу. – сказала дівчина. – За нашими припущеннями два з половиною незалежних роки тому, на заводі стався викид газу, і астронавти експедиції Гаркавенка кинулися допомагати мешканцям планети ліквідовувати наслідки катастрофи. Але було вже занадто пізно. Газ поширився територією заводу, після чого почав швидко поширюватися територією планети.

    Войтович почала докладно розповідати про те, що трапилося, але, Шнипір її вже не слухав. Він згадав той день, коли Гаркавенко прийшов на роботу до ЦМБ – 26 червня 2144 року. Михайло Гаркавенко народився 30 січня 2114 року на території Черкаської області. Там закінчив школу астронавтики, і у віці 18 років прийшов на роботу до ЦМБ.

    Шнипір уявив зовсім юне обличчя Гаркавенка. Свого часу Гаркавенко так само як і він, Шнипір, очолив першу зоряну експедицію. І ось тепер він зі своїми колегами тут, на чужій планеті.

    Шнипіра із задумливості вивів голос Войтович.

    Ось ми і прийшли.

    Шнипір роззирнувся довкола себе. Вони знаходилися поруч високої огорожі, за якою знаходився завод.

    Тут розташований той самий завод, про який я вам говорила. – сказала астронавігатор, вказуючи на високу огорожу. – За нашими припущеннями саме тут виготовлявся паралітичний газ. Давайте зайдемо, і подивимося, що там коїться.

    Пройшовши кілька кроків, начальник експедиції та астронавігатор опинилися на території заводу, де вже метушилися астронавти. Декілька астронавтів схилилися над якоюсь ґрунтовою ямою. Підійшовши ближче, Шнипір впізнав Михайла Гаркавенка та решту астронавтів, які були у його команді.

    До Шнипіра підійшла Галина Слюнкова. У руках вона тримала якісь папери.

    Знайдено якийсь паралітичний газ. – повідомила вона, віддаючи начальникові експедиції папери та карти. – Ось дані про те, у яких місцях і у яких кількостях поширився планетою газ.

    Петро поглянув на карту. Сірим кольором була зафарбована більша частина карти. Це означало, що  більша частина планети була вражена газом.

    У документах назва газу не згадується. – сказала Слюнкова. Потім подала: – Поки що.

    Мені здається – сказав Шнипір, дивлячись кудись вдалечінь – що справа не у газі, який ми тут знайшли.

    Ви хочете сказати…

    Саме так. – сказав начальник експедиції, дивлячись тепер на Слюнкову.

    Книга! – здогадалася радіолог.

    Вірніше, ті наслідки, які ми вже бачили на тілах місцевих мешканців.

    Значить – зробила висновок Слюнкова – вони все ж читали її. Читали не дивлячись на попередження зірдійців.

    Гм… - сказав начальник експедиції. – «Боротьба зі страхом» на планеті, повній паралітичного газу… Вони у цій боротьбі програли… Знаєте, Світлано! Не дивлячись на те, що ми розгадали таємницю загибелі наших колег, мені все рівно не спокійно на серці. Я не хочу лишати тіла наших товаришів на відстані тисяч світлових років від рідних їм планет. Саме тому ми тут. Ми їх знайшли, і маємо доправити у Сонячну систему.

    Так. – тільки і сказала Світлана.

    Поруч головного входу у приміщення метушилися люди у скафандрах. Усюди лежали тіла корінних мешканців планети. Серед них були і астронавти з команди Михайла Гаркавенка.

    Як історик, Шнипір знав, що перший візит землян на Зірду відбувся 1 березня 2115 року. Тоді сюди прилетіла делегація у складі двадцяти п’яти астронавтів. Візит-відповідь відбувся за п’ять місяців. Після цього у відносинах між двома планетами настає пауза, яка продовжувалася до 2131 року.

    Шнипір дістав диктофон, і ще раз прослухав запис. Пізніше було встановлено, що, мова, якою розмовляв астронавт з команди Гаркавенка, нічим не нагадувала древню англійську. Це була мова есперанто. За вивчення есперанто Шнипір узявся три роки тому, і протягом кількох місяців він її вивчив, тому, що, починаючи з 1 січня 2150 року есперанто буде прийнято як офіційна мова, якою спілкуватимуться мешканці планет Сонячної системи.

    Роздуми начальника експедиції перервала Яніта Кудінова, яка бігла із західної частини планети. Прибігши до Шнипіра, вона сказала:

    Вдалося встановити формулу газу, який виробляли мешканці планети.

    Це добре. – відповів Шнипір.

    Єдине, що залишається зрозуміти – сказала Кудінова – чому трапився вибух.

    Спочатку, я думав, що на планету напали ті ж тварюки, що і на нас. А газ вибухнув вже під час боротьби з ними. – сказав начальник експедиції. – Але, тепер я відмовляюся від цієї ідеї.

    Чому? Усе це можливо. – відповіла палеоантрополог.

    Тому – відповів Кузнєцов – відповідаючи на питання Кудінової, і вступаючи у розмову – що самим страшним, що могли очікувати мешканці Зірди – є вибух заводу з виробництва паралітичного газу. За час існування заводу його стільки накопичилося, що вистачило б на всю планету. Цього зірдійці боялися понад усе. Книга, як і у нашому випадку, направила їхній страх проти них. Вони самі себе вбили, як це не парадоксально звучить, своїм власним страхом. Команда Гаркавенка, мабуть, все ж, розгадали загадку книги. Вони загинули у боротьбі зі страхом, і мені здається, вони хотіли допомогти перемогти страх місцевих мешканців, але їм не це не вдалося…

    А звідки тоді узялися ці тварюки, що напали на нас? – запитала Кудінова.

    Смішно. – відповів Кузнєцов. – Коли я почав читати книгу, стало зрозуміло, що страхи людей від неї матеріалізуються. Я не хотів, щоб мій реальний страх став причиною загибелі космольота, і тому, якось само-собою, згадав про… палеозаврів. Ось вони і матеріалізувалися. Треба було дочитати книгу до кінця щоб вони пішли. Це я і намагався зробити, а мені постійно хтось заважав. Гм.… Так, якось не по-науковому вийшло…

    Авжеж…  сказав Шнипір, переглядаючи звіт виданий фізичною станцією, і коротко сказав, звертаючись до Слюнкової: – Дякую.

    Після короткої паузи, коли уся команда підійшла до начальника експедиції, Шнипір сказав:

    Друзі! Ви мабуть знаєте, що відносини між нашими планетами тривали – він мало не сказав «тривають», але поглянувши на тіла, вжив дієслово у минулому часі – лише тридцять два роки. Пропоную місцевих мешканців поховати за нашими, земними звичаями, тому, що ми не знаємо, як це робили вони. А наших колег перевезти на Землю. Адже поховавши їх тут, їхні рідні та близькі не матимуть змоги приходити на могилки.

    Після жалоби, Шнипір звернувся до товаришів:

    Ну, що ж, друзі – тепер ми підемо до того приміщення, яке височить майже за межами міста. – він показав у напрямку велетенського приміщення, яке виднілося на відстані кількох сотень ярдів.

      Ще раз озирнувшись на пагорбок, який заховав під собою місцевих мешканців, астронавти попрямували у бік того самого приміщення, про яке розповідалося у книзі.