Розділ 13

       Чим ближче космоліт з астронавтами на борту наближався до Землі, тим частіше можна було зустріти зорельоти які час від часу пролітали від однієї планети до іншої. Сумнівів не було. Цього разу Новохатський та компанія повернулися додому!

       Зустрічаючи зорельоти, які літали від однієї планети до іншої, астронавти махали руками, цим самим вітаючись з тими хто перебував за кермом літальних апаратів внутрішнього сполучення.

       «Нова надія» наближався до Землі – планети, з якої команда під керівництвом Романа Новохатського відлітала у відкритий космос.

       Увійшовши у повітряний простір планети, Коваль спрямував літальний апарат убік однієї із злетно-посадочних смуг, які розташовувалися неподалік від приміщення Центру управління польотом.

       Годинник який висів над входом у центральне приміщення вказував час: 12:34.

       – Дивно. – сказав Марко, звертаючись до товаришів. – Ми повернулися, а нас ніхто не зустрічає.

       – Звичайно. – відповів йому начальник експедиції. – Як же нас зустрічатимуть, коли ми привиди?!

       – У такому разі – відповів пілот – пішли і усе з’ясуємо чому це нас вважають загиблими.

       Зайшовши до приміщення, астронавти попрямували до апаратної, звідки зазвичай ведуться трансляції на усі планети системи про перебіг експедицій.

       Роман Давидович зупинився поруч дверей на такій відстані, щоб вони відчинилися не відразу.

       Прислухавшись, Новохатський не відразу почув те, що відбувається за дверима. Складалося таке враження, що за дверима нікого нема. Проте воно було хибним.

       Роман Давидович махнув рукою, цим самим даючи знак товаришам, аби ті йшли за ним, і зробив крок убік передавального центру.

       За пультом сиділи юнак та дівчина. Це були оператор відеоспостереження та зв’язківець. У юнакові Новохатський упізнав того, з ким він розмовляв під час першого ідругого старту.

       – Усім доброго дня! – привітався Роман Давидович.

       Від несподіванки юнак та дівчина на якусь мить завмерли на своїх місцях. Чоловічий голос їм здався до болю знайомим. Юнак по волі озернувся. Перед ним стояли астронавти команди «Нової надії»!

       – Так, так! – відповіла Петрухіна. – Це ми – ті, кого ви записали у привиди.

       – Це не можливо… – ледь чутно промовила дівчина. – Ми на власні очі бачили…

       – Бачили що? – запитав Новохатський. – Невже бачили як ми загинули?

       – Ну… Не зовсім так. – відповів юнак. – Просто після того, як ви передали останнє повідомлення ви відразу зникли з радарів і тривалий час не відповідали… А коли так, у такому разі команда вважається зниклою без вісти.

       – Взагалі-то так. – погодився Новохатський. – А ви не замислювалися над тим, що це могло бути пов’язано і з іншими подіями?

       – Що ви маєте на увазі? – запитала оператор відеоспостереження.

       – Справа у тому, – відповів Марко, – що з нами трапилося безліч пригод, у які важко повірити.

Зв’язківець та оператор відеоспостереження перезирнулися між собою.

Коваль продовжував.

– Справа у тому, що коли ми передали інформацію на Землю, і повідомили про завершення операції, аби швидше повернутися, ми вирішили скористатися коридором часу. Саме там ми і зникли з моніторів.

– Так і було. – відповів юнак. – А що трапилося? Чому ви зникли з моніторів?

– У це важко повірити, – повторив пілот, – але ми потрапили у минуле.

– Що значить «ми потрапили у минуле»? – не зрозумів юнак. – Це жарт?

       – Ви вважаєте що ми жартуємо? – запитав пілот. – Тоді як ви поясните ось це?

       Марко дістав баночку пива «Оболонь».

       – Може покуштуєте? – запитав пілот.

       – Я на роботі не п’ю. – відповів юнак.

       – У такому разі пропоную спробувати соку. – парирував Коваль.

       Цього разу пілот дістав квадратну упаковку. Це був сік «Садочок» ємкістю 1 літр.

       – Сподіваюсь, від соку ви не відмовитеся? – запитав Марко.

       – А можна і мені? – запитала дівчина.

       – Будь ласка. – відповів Коваль. – Куди наливати?

       Діставши склянки, юнак поставив на стіл. Відкривши ємність, пілот наповнив склянки. Піднявши наповнені склянки, юнак та дівчина зробили по одному ковтку,. Наступної миті вони поглянули на пілота широко відкритими очима, і почали шукати куди б виплюнути рідину яку досі тримали у роті.

       – Що це за гидота?! – нарешті вигукнув юнак.

       – Чому відразу гидота? – поглузував з юнака пілот. – Це наш сік «Садочок», виробництва Україна, місто Київ.

       – Я бачу що це сік! – вигукнув юнак. – Проте, коли його виготовили?!

       – Ось! – вигукнув Марко. – У цьому і вся річ! І пиво, і сік виготовлені… – Марко поглянув на етикетки. – …третього липня цього року! Тепер вам усе зрозуміло?

       – Не зовсім… – відповів зв’язківець.

       – Ми побували в учорашньому дні! – вигукнув пілот.

       – Е-е-е, ні, товариші! – нарешті засміявся юнак. – Невже ви гадаєте, що потрапили у свій час?!

       – Ну, так. – відповів Марко. – Учора – третього липня – Прокуратор прочитала наказ про другий наш вихід у відкритий космос, а сьогодні ми полетіли, виконали завдання і повернулися. Ось тільки не зрозуміло, чому нас ніхто не зустрів.

       – А це вам не здалося дивним? – у свою чергу запитала дівчина.

       – Саме так. – відповів Роман Давидович. – І зараз повинна розпочатися прес-конференція.

       – Заспокойся! – відповіла сміючись дівчина. – Прес-конференції не буде!

       – А це чому раптом? – не зрозуміла астронавігатор.

       – Поглянь спочатку на дату! Якщо ти вважаєш що потрапила у четверте липня то ти помиляєшся!

       Усі як один поглянули на календар який висів напроти вхідних дверей. І дійсно: він показував дату: 05 липня 2158 року.

       Тепер вже несамовито зареготіли астронавти «Нової надії».

       – Оце так! – вигукнув сміючись Роман Давидович. – Дві спроби повернутися у свій час – і обидві невдалі!

       – Ну, що, Романе Давидовичу, – звернувся до начальника експедиції пілот. – Третю спробу повернення зробимо?

       – Ну, вже ні! – відповів Роман. – Третьої спроби вже точно не буде! Ти що хочеш щоб ми потрапили по-справжньому чи у минуле чи у майбутнє?! Щиро дякую!  А стосовно прес-конференції – то вона обов’язково відбудеться! Це буде бомба, коли репортери дізнаються про наші пригоди! А зараз нам час. Сьогодні мені потрібно підготувати звіт на ім’я Прокуратора та Курлакову про обсяг зробленої роботи.

       – Забудте! – відповіла дівчина. Курлакова а також його помічників Бура та Лєлєснікова учора звільнили із займаних посад.

       – А хто ж там зараз керівник? – запитав Марко.

       – На даний момент ці три посади вакантні. Наказ про призначення Прокуратор підпише саме сьогодні.

       – Дякую. – відповів Новохатський. – Але нам дійсно час.

       – Ну, що ж, – відповів зв’язківець, тиснучи руку начальникові експедиції. – Не маю права вас затримувати. А те, що ви потрапили не у свій час, особисто я нічого у цьому поганого не бачу.

       – Усе гаразд. – відповів Новохатський. – Головне що ми повернулися.

       Новохатський ще раз поглянув на календар.

       – Відлетіли із Землі четвертого а повернулися п’ятого липня цього року. Добре що не потрапили по-справжньому у минуле чи у майбутнє.

       – Як же так могло трапитися, а головне – чому? – запитав Геогджаєв.

       – Особисто я можу це пояснити тільки одним. – відповів Роман Давидович. – Пам”ятаєш, того дня, коли ми провели перше випробування променів, до нас прилетіли мешканці системи К-4110?

       – Так. І що?

       – А те, що коли ми вчинили вибух, то, судячи з усього, змінилися – принаймні на якийсь час – властивості Всесвіту. Саме тому ми після двох спроб так і не потрапили у свій час.

       Новохатський звернувся до зв’язківця.

-Доречі! Учора після того, як ми провели повторно вибух, як складаються обставини?

-На даний момент усе у нормі. Процеси, які почалися після тридцятого червня, вже припинилися.

-А після цього ніхто не прилітав з погрозами знищити нашу систему? – запитала астронавігатор.

-За кілька годин після того, як ви повідомили про завершення роботи, – відповіла оператор відеоспостереження, – із системи К-4110 прийшло повідомлення що з їхнім головним світилом усе гаразд. Такі ж підтвердження ми отримали і з тих куточків Всесвіту, де «господарював» імпульс.

-Значить, – зробила висновок Нємцова, – ми його зупинили?

-Так. – коротко відповів Роман Давидович. – А зараз нам час. Мені треба підготувати звіт про зроблену роботу. Також я планую виступити з пропозицією щодо унеможливлення подальшого використання пристрою Тесла у тому стані, у якому він зараз.

-У такому разі я вас не затримую. – відповів зв’язківець.

Вхідні двері відчинилися і астронавти по черзі вийшли. Новохатський також збирався вийти, так його гукнув юнак.

-Романе Давидовичу!

Новохатський зупинився.

-Я ось про що подумав. На скільки я зрозумів, ви наполягатимете на забороні використання пристрою Нікола Тесла.

-Саме так.

-А що, коли цей пристрій використовувати у мирних цілях?

-Це, доречі, не погане, і головне, слушне зауваження. – відповів Новохатський.

-Подумайте над цим.

Новохатський кивнув на знак згоди, і приєднався до товаришів, які чекали його неподалік радіорупки.