Розділ 33

       – Судячи з усього, – мовив Вавилов, коли солдата привели до космольота, – ви, хлопці «впоювали» одну із «жирних качок».

       Тільки тепер астронавти – як ті, хто затримав утікача, так і решта – змогли роздивитися звання та колір форми солдата ворожої армії. На ньому був мундир темно-синього кольору. На комірці та на тому місці де зазвичай знаходяться плечі, було щось схоже на петлиці та погони коричневого кольору, на яких були нанесені незрозумілі розрізнювальні знаки. Астронавти звернули увагу на предмети схожі на погони. На них вони нарахували десять незрозумілих предметів.

       – Яке у Вас звання? – звертаючись до полоненого запитав Вавилов.

       – У вас таких нема! – гаркнув полонений. – Тому вам не зрозуміти!

       – Ти диви на нього! Він ще і гарчить! – мовив Шеймберг, підходячи до солдата, і вже розмахнувся щоб вдарити його. Та зв’язківець вчасно ухопив інженера інформації за руку.

       – Не треба цього робити. – попросив зв’язківець.  

       – Що значить «не треба»?! – було видно, що хімік розлютився не на жарт. – Нехай скаже спочатку де наші товариші.

       Захоплений у полон вояка лише глузливо усміхнувся.

       – Спочатку відпустіть мене, а потім поговоримо.

       – Та я тебе зараз… – не витримав Антон, розмахнувся і вже хотів завдати удару полоненому, та його у черговий раз зупинив зв’язківець.

       – Краще давай дізнаємося, де наші і що з ними.

       – З вашими усе гаразд. – відповів полонений. – А ось де вони я не пам’ятаю.

       Вавилов помітив як очі хіміка почали наливатися кров’ю. Він почав стискати та розтискати кулаки. Поглянувши на свого колегу, він побачив у його погляді заборону на застосування сили. Поки вони обмінювалися поглядами, до полоненого підскочив біолог, і не роздумуючи розмахнувшись вдарив його. Не втримавшись той впав на траву. Тільки зараз усі побачили, що юнак вдарив військового бластером. Швидко нахилившись він ухопив чужинця і почав трясти.

       – Де наші?! – кричав він.

       У відповідь військовий простягнув щупальцю, і склав якусь незрозумілу фігуру.

       Гавриленко розмахнувся знову і хотів ще раз вдарити чужинця, та він відчув що його руку хтось тримає.

       – Не роби цього. – почув він чийсь голос.                                         Озирнувшись, Микола побачив зв’язківця, який все ще тримав його за руку.

       – Не роби цього. – повторив Антон.

       – Що значить «не роби», – не витримав біолог, – якщо на капсулі…

       – Я тебе чудово розумію. На капсулі наші товариші. Мені теж хочеться щоб вони усі були живі.

       – Нічого ти не розумієш. – ледь стримуючись, щоб знову не кинутися на чужинця, відповів біолог.

       Він відвернувся, і зв’язківець побачив що на очах біолога заблистіли сльози. Він поглянув на Вавилова. У виразі його погляду Євген побачив що хімік повністю на боці біолога.

       – Теж мені одна команда… – буркнув Гавриленко, і пішов на космоліт.

       – Андрію, що там у тебе? – звернувся Микола до пілота, і повернувся до того місця, де той нещодавно стояв, та його там вже не було.

       Роззирнувшись довкола, Гавриленко побачив що Власенко вовтузиться поруч літального апарату.

       Підійшовши ближче, біолог присів поруч.

       – Ну, що тут у тебе? − знову запитав біолог.

       – Апарат повністю вийшов з ладу. – відповів Андрій, який вже повністю оговтався від падіння у мініскані.

       – І…

       – Сорок вісім незалежних годин він не підніметься над планетою. Потрібно якось перетягнути його на космоліт.

       − Давай я тобі допоможу перенести. – запропонував біолог.

       − Невже ти гадаєш, його піднімуть двоє? – запитав пілот.

       − Ну, він же менший за капсулу.

       − Так. Мініскан менший за капсулу. Але щоб його підняти, треба близько чотрьох чоловік.

       Гавриленко жестом підкликав ще двох товаришів.

       – Допоможіть перенести апарат у космоліт.

       – А зараз усі теж усередину. – скомандував Євген Валерійович. – Спробуємо «розговорити» нашого «гостя».

       Першими пішли ті, хто заносив мініскан. Коли вже мався усередину заходити Дабижа, він підняв голову. Збоку покинутого міста до них летів точнісінько такий само космоліт без пізнавальних знаків, який вони вже збили.

       – У нас проблеми! – крикнув він, і швидко вскочив у космоліт.

       Вавилов теж підняв очі. Космоліт без пізнавальних знаків ставав все ближче і ближче. Незабаром з’явився ще один. Вони розлетілися у різні боки, тим самим намагаючись оточити космоліт Сонячної системи, у якому, як вони вважали, перебували непрохані гості.