Розділ 15

       Бабенко, Гаркавенко, Токарєв та Лесик вийшли із космольота і зупинилися прислухаючись, чи не чутно якихось звуків. Ніде нічого чутно не було. Навколо стояла така тиша, що аж у вухах дзвонило.

       – Тихо. – прошепотіла Гаркавенко. – Пішли далі.

       Метрів за двісті від того місця де нещодавно здійснив посадку «Зоряний скороход» так само як і тоді, коли Бабенко з Фурсовим вперше пішли на ворожий космоліт, астронавти побачили, що він продовжував стояти на тому самому місці.

       – Дивно. – сказав Бабенко. – Минуло кілька днів як я був тут, і думав, що його вже забрали.

       – Мені здається, – відповів Токарєв, – що вони взагалі не користуються пошкодженими космольотами.

       – А мені здається, – засміявся Лесик, – вони навмисне залишили його нам, щоб ми все ж розгадали загадку, яку розгадуємо.

       Ірина суворо поглянула на астронавігатора. Коли зустрілися їх погляди, Костянтину здалося, що інженер зв’язку та зйомок зараз його спалить. Той миттєво замовк.

       – І все ж, – сказав серйозно Бабенко, наче підтримуючи Костянтина, – жарти жартами, а все-таки дивно. Вже скільки часу минуло відтоді, як була споряджена невелика команда яка тут побувала, а цей велетень як стояв тут, так і стоїть. Як ви гадаєте, – запитав він, вже звертаючись до усіх, – з чим це пов’язано?

       – Ось зараз зайдемо усередину, і про все дізнаємося. – відповіла йому Ірина.

       – Шкода. – видихнув Бабенко. – Дуже шкода.

       – Що трапилося? – запитала його Гаркавенко.

       – Шкода, що нас не почують на космольоті. – сказав Бабенко.

       – Ми вас чуємо. – почули вони по рації.

       – У кого увімкнена рація?! – вигукнув Токарєв.

       – У мене – відповіла Ірина, і ухопила рацію. – Ви нас чуєте? – запитала вона.

       – Так. – відповів Максимович. – Ви ж знаходитесь на відстані п’ятдесяти метрів від міста. А на цій відстані хвилі ще проходять.

       – Тоді ми не вимикаємо рацію.

       – Гаразд, Іро. Ми слідкуватимемо за кожним вашим кроком. Де ви зараз?

       – Вже підходимо до космольота. – відповіла Гаркавенко.

       – Оце так машина! – вигукнула дівчина.

       – Особисто я, – засміявся Антон, – називаю «малюком».

       – Нічого собі «малюк»! – продовжуючи дивитися на літальний апарат вигукнула Гаркавенко. – Якщо це «малюк», то у нас просто «зернятко».

       Кілька секунд вона роздивлялася космоліт який стояв наче якийсь непотріб, потім звернулася до Бабенка:

       – Антоне, ти був усередині.

       Той ствердно кивнув головою.

– Тоді веди.