Розділ 9

       – А тепер, – попросив Максимович Зиремпу, коли обидва космольоти здійснили посадку неподалік них, – розкажи докладно що ти бачив у печері.

       – А що там розповідати? – обурився спелеолог.

       – Усе, що чи точніше кого ти бачив. – наполягав Максимович.

       – Це була постать високого зросту. Близько двох з половиною метрів.

       – А точніше? – попросив Павлюк.

       – А точніше… Хтось з вас бачив снігову людину?

       – Не бачили, а тільки чули про її існування. – відповіла Мухамедщина.

       – Ось приблизно такого зросту і ця постать.

       – То можливо, це і була снігова людина, а ти з переляку ледь Богу душу не віддав! – реготнув Токарєв.

       Мухамедшина поглянула на астронавігатора таким поглядом, наче вона хотіла його цим поглядом знищити.

       – Гаразд! – відмахнувся Токарєв. – Я мовчу!

       – Ось і помовчи краще! – гримнула на нього командир «Зоряного скорохода».

       Потім звернулася до Зиремпи:

       – Коли ти його побачив, він тобі щось казав?

       Спелеолог заперечливо похитав головою, потім сказав:

       – Він мене відразу почав гіпнотизувати. Що робити? Невже нам не судилося обстежити планету?

       Павлюк і решта мовчали. Ця тиша була занадто гнітючою. Кожен із астронавтів обмірковував що робити далі.

       Нарешті тишу порушив Максимович.

       – Ось що. – сказав він, звертаючись до колективу. – Як би там не було, а ми так чи інакше маємо дослідити планету. Самі розумієте: Сонячна система перенаселена і потрібно шукати нові утворення куди можна було б телепартуватися.

       – Такі утворення шукають вже понад сімдесят років. – відповів йому Павлюк. – Якщо поки не вдається дослідити печеру, почнемо із озера яку розташоване унизу.

       – Перш за все, – сказав Павлюк, коли астронавти спустилися униз, – необхідно визначити рівень хімічних елементів у воді.

       – Це я беру на себе. – відгукнувся Шеймберг.

       – А я тим часом проведу аналіз грунту який узяли на вершині. – сказала Леваніна.

       – Будь ласка. – погодився хлопець. – Тоді я проведу аналіз проби води. 

       – Згода. – відповіла дівчина, і пішла на космоліт.  

       Антон підійшов до водойми. Розгледіти колір води не було можливості, тому, що поверхня озера вкрита чимось схожим на мул. Юнак опустив руку щоб узяти у посудину яку тримав напоготові, води. Він миттєво висмикнув руку з води.

       – Що сталося, Антоне? – запитала у юнака дівчина.

       – До мене щось торкнулося.

       – Рибу злякався! – вигукнула Леваніна.

       – То не риба! – запевняв Антон. – То щось інше. – Іди, переконайся!

       Підійшовши, Леваніна поглянула у те місце, куди показував Антон. На них дивилося створіння розміром близько шести-семи сантиметрів.

       – Що це? – запитав Антон.

       – Щось схоже на креветку або на рака. – відповіла йому Леваніна.

       – Що там у вас? – запитав Гавриленко, і підійшов до Антона та Люби.

       – Як ти гадаєш, що це таке? – запитала Любов.

       – Це швидше за усе рак. – сказав Микола, вдивляючись у воду. – І мені здається, що такими істотами озеро наповнене вщерть.

       – Можна лише висловлювати припущення, – сказав Гавриленко, – що ми з вами відкрили планету на самому початку її розвитку. Приблизно так, як розвивалося життя на Землі.

       – А мені здається, що ті, хто тут мешкає, щось охороняють. – висловила і своє припущення Леваніна.

       – Та, що вони тут можуть охороняти?! – вигукнув Токарєв. – Озерніться навкруги. Окрім гір тут нічого нема.

       – Ти упевнений? – запитав астронавігатора Шеймберг.

       – Цілком.

       – А ти знаєш, що створіння, яке торкнулося до мене, воно наче виштовхнуло руку з води?

       – А мені здається, – вступив у розмову Максимович, – що не просто так. Сподіваюсь, усі знаєте про так званий «часовий портал»? Так ось: цілком можливо, що саме його і охороняють ті, хто мешкає на цій планеті. І ми маємо це встановити.

       – Портал часу. – повторив Костянтин Лесик. – Ти хочеш сказати, що і тут є точнісінько такий тунель часу, яким користуємося ми?

       – І він має чимось відрізнятися від того, яким користуємося ми. – сказав Максимович.

       – Вони ж не дадуть нам завершити дослідження. – сказав Антон.

       – А ти уяви, що тут окрім нас нікого немає. – сказала Леваніна.

       – Ти гадаєш, це допоможе?

       – Я упевнена.

       – Гаразд. Спробую.

       – Тоді – за роботу. – сказав Павлюк. – Тільки не слід забувати і ро основне дослідження.

       – Основну роботу ми теж виконаємо! – запевнив Петра Антон Шеймберг. – З чого починати?

       – З того, – засміявся Петро, – що час трохи відпочити.

       – А я хотів вже почати дослідження.

       – Завтра. – наполегливо повторив Петро. – А зараз – усі по каютах.

       Цього наказу послухався навіть Максимович, який був Павлюкові просто колегою. На місці Павлюка він би вчинив теж саме. Потрібно дійсно трохи відпочити.