Розділ 5

       З моменту завершення колонізації землянами планет Сонячної системи минув 61 рік.

     Протягом цього часу жителі системи будували тоді і продовжують будувати зараз літальні апарати трьох видів: планетольоти, зорельоти та космольоти які використовуються наступним чином: найбільшими вважаються космольоти. Починаючи з 2084 року – з того часу, коли розпочалася колонізація планет Сонячної системи – ці літальні апарати використовуються для польотів на далекі відстані за межами Сонячної системи. Зорельоти використовуються для польотів у межах Сонячної системи з планети на планету. І найменшими літальними апаратами є планетольоти, які використовуються для польотів у межах планети. Зорельоти та планетольоти має кожен мешканець усіх планет системи. На них окрім Великого Герба Сонячної системи міститься ще Герб планети, якій вони належать. Фіксованих показників швидкості – на відміну від космольотів та зорельотів – планетольоти не мають. Швидкість цих літальних апаратів залежить від дальності польоту і регулюється самим пілотом.

       На відміну від зорельотів та планетольотів, які належать виключно Цивільному Космічному Флотові, який у свою чергу цілком і повністю підпорядковується Міністерству управління космічними польотами тієї планети, де вони знаходяться, космольоти, так само як і планетольоти, окрім своєї належності Цивільному Космічному Флотові, також є у власності Військового Космічного Флоту, який у свою чергу підпорядкований Прокуратору Сонячної системи.

       Планетоліт яким летів Олександр Йосипович Муха, якраз і належав Військовому Космічному Флотові, про що свідчили символи які були нанесені на борт літального апарату.

       Зазвичай такі планетольоти ніколи не здійснювали посадки там, де це роблять планетольоти, які належать Цивільному Космічному Флотові. Для них передбачені майданчики поруч з приміщеннями таких структур, до яких належить і цей літальний апарат.

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Муха який усього цього не знав, бо, власне, це не його справа, але вже де про що здогадувався, не став запитувати де вони здійснять посадку. Це було зрозуміло і без зайвих питань. Він тільки запитав, скільки часу вони летітимуть.

       Пілот поглянув на незалежний годинник. Його циферблат показував 10:42.

       – Ще хвилин двадцять вісім і ми на місці.

       Муха поглянув униз. Зараз вони пролітали над Варшавою – містом, яке свого часу було столицею Польщі.

       – Звичайно, – відгукнувся вчений, – якщо ми летітимемо такими темпами, то Землю облетимо за кілька годин.

       – Ну, – засміявся пілот, – нам облітати земну кулю необхідності немає.

       – Знаю. – серйозно відповів Олександр Йосипович.

       Поки пілот і вчений вели таку своєрідну розмову, планетоліт вже летів над озером Мічиган.

       – Ми майже на місці. – мовив пілот.

       – Озеро Мічена. – дивлячись униз констатував Муха.

       Минуло ще кілька хвилин і на горизонті з’явилися будівлі. Вони стрімко наближалися. Це був Нью-Йорк – кінцевий пункт і місце посадки Геннадія Кіма та Олександра Мухи.

Нарешті планетоліт здійснив посадку поруч головного корпусу ФБР   АЯСС.

       Воно було у формі кола діаметром близько трьохсот метрів і заввишки лише дев’ять поверхів – по кількості планет у Сонячній системі. Приміщення, поруч якого стояв Муха для свого часу було найнижчим. Проте, можливо для спецслужби, яка у ньому містилася, цього було цілком достатньо.

       Олександр Йосипович стояв на широкому подвір’ї. Воно займало площу близько п’ятисот квадратних метрів. Навколо головного приміщення знаходилися приміщення висотою в один та два поверхи. Це були так звані допоміжні приміщення.

       Навколо нікого не було, у кого можна було б запитати куди йти далі.

       Муха підійшов до вхідних дверей і натиснув кнопку. За секунду двері відчинилися, і переступивши погріг, вчений опинився у велетенському вестибюлі. На його стінах – втім, так само, як і у вестибюлях інших закладів, – містилися фотографії, які розповідали про історію закладу з моменту його заснування до сьогодення.

       Муха почав дивитися фотографії, тим самим знайомлячись з історією закладу. Він так захопився, що не помітив співробітника який стояв у нього за спиною.

       – Хто ви такий і що тут робите? – почув Олександр Йосипович у себе за спиною.

Від несподіванки Муха здригнувся усім тілом. Обернувшись на голос, вчений побачив юнака у військовій формі такого ж кольору як і співробітники ФБРАЯСС у Києві де він побував перед цим. На вигляд йому було від двадцяти до двадцяти п’яти років.

       Та коли Муха обернувся, юнак відразу у ньому впізнав вченого, який займається вивченням розробки Ніколо Тесли.

       – Олександре Йосиповичу! – вигукнув військовий. – Вибачте, не впізнав відразу. Ви до…

       – …Брендона Шанохана. – закінчив за військового Муха. – У мене для нього лист від Всеволода Євгеновича Курлакова. Як пройти до Шанохана?

       – Його кабінет знаходиться тут, на першому поверсі. Праворуч коридором до кінця пройдете – у кінці його кабінет.

       – Дякую. – відповів Муха, і хотів потиснути військовому руку.

       – Вибачте, Олександре Йосиповичу, але руки я вам не подам.

       – Що трапилося? – не відразу зрозумів Муха. – Ви на мене за щось образилися?

       – Та, ні. – посміхнувся юнак. – Просто у нас така робота, що під час виконання служюових обов’язків ми нікому руки не подаємо.

       – І навіть ви не представляєтеся під час роботи? – засміявся Муха.

       – Ні. – посміхнувшись відповів юнак. – А звати мене Генрі Логан.

       – Дякую. – Ще раз подякував Муха, і попрямував у коридор ліворуч.