Розділ 9 

       Пошукова команда під керівництвом Олександра Максимовича стояла посеред гористої місцевості. Це була та сама місцевість, куди пішли оператор відеоспостереження та представниця силової підтримки «Сонячного сяйва».

       – Навряд чи ми тут когось знайдемо. – сказала Середа. – Усе вказує на те, що тут нікого немає.

       – Нікого немає, кажеш? – запитав Кузминський, який знаходився неподалік астронавігатора.

       – Ну, так. Адже тут жодних ознак людини.

       – А що ти скажеш на це? – підходячи до Людмили запитав інженер біологічного захисту.

       – Що там у тебе? – підходячи до Руслана запитав Максимович.

       – Рація. І зверніть увагу, що це рація які виготовляють у Сонячній системі.

       – Так, дійсно. – погодився начальник експедиції з інженером інформації.

       – Значить, вони мають бути десь тут? – запитала Людмила. – Вона поглянула на Руслана. В її очах можна було побачити прохання про вибачення.

       – Усе гаразд. – відповів інженер інформації підходячи до своєї колеги і потискаючи дівчині руку. – Я на тебе не ображаюся.

       – Так, – нарешті відповів на питання астронавігатора Максимович. – Вони мають бути десь тут. Питання тільки де.

       Максимович, Островський та Середа почули голос Олександра Носуліча, який біг від однієї з гір.

       – Олександре Ігоровичу! – гукав картограф.

       – Що трапилося?

       Картограф ледь дихав.

       – Там… Там… – юнак показував убік гір і намагався про щось повідомити, але у нього нічого не виходило через часте дихання.

       – Так, Сашко, – звернувся до картографа Островський. – Втамуй дихання і скажи що трапилося.

       – Я щойно був поруч однієї з гір. – почав картограф. – Там є невелика печера. Коли я підійшов ближче, то почув голоси…

       – Там хтось з команди Павлюка! – вигукнув Островський, і хотів вже бігти туди, звідки щойно прибіг Носуліч.

       – Ти що, – ледь встиг затримати Островського Максимович, – дійсно хочеш загинути тут і не повернутися?!

       – Але ж там… – почав було говорити Островський.

       – Там можуть бути як ті, кого шукаємо ми, так і ті, хто шукає нас аби вбити! – відповів начальник експедиції. – Невже ти цього не розумієш?!

       – Цілком можливо, що Руслан правий. – підтримав інженера інформації картограф.

       – Ти упевнений? – запитав Олександр Максимович. – А якщо ти помилився.

       – Моя помилка дорівнює двадцять відсотків. – відповів картограф.

       – Ага! Значить, двадцять відсотків – це можливість того, що підійшовши до скелі, ми усі загинемо! – сказав Олександр Ігорович. – А чому ти кажеш, що не упевнений лише на двадцять відсотків?

       – Тому, – відповів картограф, – що вісімдесят відсотків упевнений у тому, що чув голоси когось із Сонячної системи.

       – Гаразд. – сказав начальник експедиції. – Ми підемо. Але май на увазі: якщо це не хтось з команди Павлюка, я особисто тебе звільню і відправлю у Сонячну систему.

       – А як же…

       – А на твоє місце пришлють когось іншого.

       З інтонації Максимовича Носуліч зрозумів, що сперечатися з керівником експедиції сенсу немає.

       – Добре. – погодився Носуліч. – А що буде, коли я все ж буду правий?

       – Ну, якщо ти все-таки виявишся правий, то зрозуміло, що продовжиш працювати.

       Оголосивши щоб усі зібралися поруч космольота, Олександр Ігорович сказав: