Розділ 4

− Ми втратили з ними зв’язок. – сказала Ірина Гавриленко, звертаючись до  Островського.

− А Земля? – запитав інженер інформації.

− Із Землі теж тиша. – відповіла інженер зв’язку та зйомок.

− Треба сказати Олександрові Ігоровичу. – сказав Руслан. Так. Намагайся все ж таки зв’язатися з шатлом. Я піду попереджу Віктора Григоровича.                                                                                                                  − Тільки Вікендорф не кажи! – крикнула навздогін Гавриленко.              

− Чому?

− Та так...  – не відповіла вона. – Йди вже!

− Все. Я побіг.

Інженер інформації Руслан Островський, за свою практику, вперше стикнувся з випадком, коли було втрачено зв’язок із Землею. Звісно, на такі великі відстані він ще не літав, та сам був здивований, що його включили в цю експедицію. Він давно подав заяву на участь у дослідницьких експедиціях та майже два роки про нього ніхто не згадував. А тут раптом він по телестерео почув своє прізвище у складі команди, що летить у систему Тукана, на планету Ріатла.

Зараз він біг по коридору, щоб сповістити, що немає зв’язку.

− Олександре Ігоровичу, до Вас можна?

− Так, але я зараз йду. Що у тебе?

− У нас немає зв’язку з командою Павлюка.

− Як це?

− Як тільки їх збили з’явилися якісь перешкоди, а потім зникли. Зовсім...

− Тобто?

− У навушниках повна тиша.

− А Земля?

− Теж тиша.

− Це погано...

− Іра постійно намагається зв’язатися з космольотом, та марно.

− Потрібно розказати це Вікендорф. – сказав Олександр Ігорович, прямуючи до виходу зі своєї каюти і пропускаючи Руслана вперед.       

Островський промовчав.

Вони пройшли іншим коридором до кают-компанії, де у даний час знаходилися майже всі члени команди. Коли вони увійшли, Софія Геннадіївна відразу сказала

− У нас для вас не дуже хороші новини.

− У нас для Вас теж, та спочатку Ви.

− На планеті немає придатної для пиття води. – сказала вона.

− А її якось можна очистити? – запитав Олександр Ігорович.

− Так, та це займе дуже багато часу. Щоб очистити хоча б літр цієї води потрібно майже три години. – відповіла Леваніна, хімік за фахом.

− Так, немає сенсу... – сказав, замислившись Олександр Ігорович.

− А що за новина у Вас? – запитала Софія Геннадіївна

− У нас немає зв’язку.

− З Землею? –  запитала командир космольота

− Та, ні. Взагалі ніякого: ні з Землею, ні з командою Павлюка...

− Оце так! А чому ж вони не повертаються?

− Може ще не знають  цього?                                                            

− Тривога! – закричав Олександр Ігорович.                                     

Всі кинулися на свої посадочні місця, вмикаючи всі пристрої і прилади.

       Світлана Копиль, Юлія Нифонтова та представник силової підтримки Олександр Косалач кинулися до відсіку, де стояли капсула та шатл.

        Вскочивши до літального апарату, Світлана почала виводити його з відсіку. Саме тому Косалачу та Нифонтовій довелося вже стрибати усередину на ходу.

       За кілька секунд шатл яким керувала Копиль, летів убік космольота, який зазнав аварії.

− Хлопці, ви живі? – запитала Юля, зайшовши на космоліт.

− Я нібито так. – відповів Андрій.

− Петре, ти як? – запитала вона у оператора відеоспостереження, та у відповідь була тиша.                                         – Що з ним? – запитала вона у Андрія.

− Зараз подивлюся! – сказав той і пошкандибав до Сашка, що лежав між кріслами пілотів. – Він непритомний, але дихає.

Світлана тим часом вже вилізла зі свого місця і вже йшла до хлопців з аптечкою.

− Перевір корабель на пошкодження. – сказала вона. – Я спробую привести його до тями.

Копиль не стала сперечатися про те, хто яку повинен виконувати роботу. Тим більше, зважаючи на ситуацію, яка складалася на даний момент.

Видимих пошкоджень у космольота було виявлено більше, ніж достатньо. Копиль обійшла всю споруду, та виявила безліч неполадок Інженер-технік зрозуміла, що з ткими неполадками космоліт не полетить.    Коли вона повернулася до кабіни пілота, Світлана вже допомагала сісти Петрові.

− Пошкоджень більше, ніж достатньо. – сказала, заходячи Світлана. – З такими неполадками нам не злетіти.

− Їх можна усунути? – запитала Юля.

− Можна, − відповіла інженер-технік, − але на це піде більше двох незалежних діб.

− Зрозуміло… − якось приречено відповіла Юля.

− Уф, як в мене болить голова! – сказав Петро. − Де ми?

− Десь на третій планеті системи Тукана. – відповів йому Косалач. – Чи ти цього не пам’ятаєш?

− Та, ні, це я пам’ятаю. Я питаю: де ми?

− Якщо тебе цікавить наше місцеположення відповідно до полюсів і по мапі планети, то я можу із впевненістю тобі сказати: Ми у горах А взагалі, ми збиралися обстежити одну із тутешніх гір.

− Ми все-таки впали...

− Так. – відповіла Світлана.

− Ми зможемо якось злетіти? – запитав Павлюк.

− Нажаль, ні. А на ремонт піде дуже багато часу.

− Шкода втрачати таку техніку. – з сумом сказав Павлюк. – Вихід один: поки ми живі, нам треба продертися на «Зоряний скороход».

Одягнувши навушники, Євген Вавилов почав викликати команду «Зоряного скорохода», щоб повідомити, що вони повертаються.

       За кілька хвилин інженер-технік, лікар зоряного флоту, представник силової підтримки з команди Олександра Максимовича, а також команда Павлюка вже перебували на космольоті, командиром якого була Вікендорф Софія Геннадіївна.