Розділ 48

       Система Космонет, якою був обладнаний космоліт «Сонячне сяйво», затонула разом з ним. Тож тим астронавтам які нещодавно втратили космоліт, і зараз перебували поруч русла і для яких тимчасовим місцем проживання були намети, нічого іншого не залишалося, як випустити на свій страх і ризик сигнальну ракету. Але їм поталанило у тому розумінні, що на цей сигнал пришли їхні товариші, і зараз десять членів команди треба було шукати.

       Анатолій та Микола почали готувати обід, Шеймберг із Скакуном узявши бластери, намагалися розпиляти «канарейку», як називали між собою велетенського птаха астронавти, якого напередодні вбив біолог.

       Підійшовши до створіння, Гавриленко довго дивився на нього.

       – Що це з ним? – запитав він. – Ти начебто казав, що і у вас є такий ?

       – Ну, так. А що трапилося?

       – Ти його розпилював?

       Скакун похитав головою.

       Гавриленко присів навшпиньки і провів рукою по тілу птаха.

       – Що у нього на тілі?

       Підійшов Павлюк.

       – Ну, що у вас тут? – запитав він.

       – Я хоч і біолог, – сказав встаючи Гавриленко, – і вже не вперше у відкритому космосі, проте таке бачу вперше. Тому нехай пояснить він. – біолог кивнув на хіміка. – Схоже, що Шеймберг краще знається на біології.

       – Так. – відповів хімік. – Я хоч його не розпилював, проте відділив від крила дуже цікаву річ. Я зараз.

       Юнак побіг у намет і за мить виніс якусь річ.

       – Як ти гадаєш, – звернувся він до біолога, протягуючи йому камінь невеликих розмірів. – що це таке?

       Гавриленко узяв камінь, і почав його роздивлятися.

       – Схоже на алмаз. – нарешті сказав біолог.

       – Не схоже, а так воно і є. – підтвердив його слова начальник експедиції.

       – Так ось чому не можливо його розпиляти навіть бластером! - підсумував Токарєв. – То виходить…

       – Ну, стосовно того, чому птахи вкриті дорогоцінним камінням, - перебив біолога Павлюк, – ми розберемося потім. А зараз давайте трохи попрацюємо. Пропоную провести маленьку нараду, і проаналізуємо те, що ми маємо на цю хвилину.

       Інколи астронавти зверталися до начальника експедиції не за званням, а просто по імені. Так було і цього разу.

       – А що ми маємо, Петре, на цю хвилину? – Зітхнувши сказав Токарєв. – Космоліт втрачений, а саме головне – майже нікого немає з членів команди: команда капсули безслідно зникла і невідомо що із Самойловим та Абдулатіповою. Цілком можливо, що і вони теж зникли, або навіть їх вже немає у живих.

       – А що робити?

       – Дочекаємося! – наполягав Павлюк.

       – Ну, і чого ви зарюмсали? – запитав Віктор. – У нас є є їстівна «канарейка», то ж з голоду ми не помремо.                                          

– Звичайно! – погодився Пірс. – А у нас як раз буде час вивчити планету!

       – Тоді, – сказав Шеймберг, – пропоную тут і залишитися. Якщо ми з’ясували, що радіохвилі сюди не дозолять, значить, нам боятися нічого.  

       Розуміючи що потрапили у безвихідне становище, астронавтам нічого не залишалося, окрім того, як погодитися з керівником своєї експедиції. І ослухатися ніхто не наважувався, не дивлячись на те, що на даний момент дослідницька команда була не у повному складі, і у них вже не було космольота, поставлену задачу ніхто не відміняв. Тому астронавти розуміли: завдання вони мають виконати!

Йшли дні, визрівали нові гіпотези, будувалися плани на майбутнє і продумувалися можливості поселення колонізаторів на планеті.           

       Розбивши знову наметове містечко, астронавти двох експедицій розташувалися у гористій місцевості незнайомої та ворожої до них планети. Кожен з них висував свої версії того, що тут відбувається, але їх ще треба було перевірити.

Так минуло майже сім незалежних днів.                                           

Велося цілодобове чергування з увімкненим на всю потужність радаром та мінібластером у руках, на випадок нападу чергового «крота».

       Острівець, на якому облаштувалася частина команди Петра Павлюка, був відносно невеликим. Намет стояв у самому центрі, острова і навколо добре було видно поверхню, тому найменша зміна пейзажу біля  острова приковувала увагу Пірса, який чергував у цей час.

       Очікуючи рятувальну експедицію, команда втраченого «Антареса» вже приготувалася жити тут тривалий час, і стати першим поколінням колонізаторів на планеті, у супутників якої ще навіть нема назви.

       Усі розуміли, що основна частина роботи ще попереду.