Розділ 14

       Черговий день перебування астронавтів на планеті Ріатла підходив до свого екватора. За кілька хвилин головне світило планети опиниться точнісінько над її центром.

       Ті, хто зараз перебував на борту двох космольотів, бачили, як їх товариші наче облиті чимось гарячим, забігли до космольота, ледь дихаючи.

       − Гей, хлопці, − звернулася до них Зінчук. − Що трапилося?

       Ніхто із тих, хто кілька хвилин тому перебував у печері не міг нічого пояснити.

       Шеймберг, Гаркавенко та Морозенко відразу пішли до лабораторії, аби провести аналіз тих мікроорганізмів¸які вони узяли у печері.

      − Так, − сказав Зиремпа, звертаючись до решти, і таким чином наче просячи відкрити чергову нараду. − Сьогодні вони вели себе набагато агресивніше ніж минулого разу.

       − Що ти маєш на увазі? − запитала Михайла Вікендорф.

       − Усе дуже просто. Справа у тому, що коли я вперше спустився, то нікого окрім якоїсь постаті яка намагалася мене загіпнотизувати, не помітив.

       − Усе правильно. – сказав йому Максимович. – Ти цього не помітив, бо тобі було не до цього. А зараз ми усі ледь не загинули.

       − А я тобі кажу, − стояв на своєму спелеолог, − що коли я спустився, там нікого не було. Перед тим, як він почав мене гіпнотизувати, я встиг роззирнутися по боках.

       Бачачи що ця невеличка суперечка може перерости у сварку, яка цілком може завадити дослідженню, втрутилася Вікендорф.

       Так сперечаючись, астронавти які перебували у каюті начальника експедиції на «Сонячному сяйві», не помітили як промайнула година.

       Відчинилися двері і до каюти забігли Зиремпа, Шеймберг, Гавриленко та Морозенко. Кожен з них тримав папери. Вони про щось сперечалися при цьому жваво розмахуючи руками.

       − А я тобі кажу, що необхідно якнайшвидше забиратися звідси! – кричав Гавриленко, намагаючись переконати Зиремпу у тому, що подальше перебування на планеті вкрай небезпечне.

        − Не гарячкуй. – спокійно відповів Михайло. – Не виключено, що ти помилився і отримав помилкові результати.

       − Я теж так думав. – вже спокійно відповів біолог. – Але ніякої помилки бути не може.

       − Ви про що сперечаєтеся? – запитав Павлюк.

       − Мені вдалося з’ясувати що у печері мешкають живі істоти! – вигукнув біолог.

       − Звичайно, що живі. – відповів Павлюк, ще не зовсім розуміючи, що має на увазі Зиремпа. – Інакше хто міг проводити ці «гіпнотичні сеанси»?

       − Я бачу, ви дійсно не розумієте! – вигукнув Михайло. – Ті, хто мешкає у печері вони розумні!

       − Я дійсно не розумію тебе. – відповів Павлюк. – Ти про що?

– Те, що я зараз скажу може здатися божевіллям. І потім, ці мої слова потрібно буде ще перевірити.

       – Продовжуй! – гримнув на біолога Максимович, у якого вже не витримували нерви тому, що той почав ходити навколо, а не говорив про основне.

       – Так ось. – продовжував біолог. – Справа у тому, що цілком можливо, що саме зараз ми вивчаємо якийсь новий вид… як це назвати… комах чи маленьких тварин…

       – Що ти маєш на увазі? – запитав Васильєв.

       – Вам нікому не приходило на думку, що життя на цій планеті народилося чи можливо ще тільки народжується точнісінько так, як це відбувалося на Землі та на Марсі?

       – Цілком можливо. – погодився з товаришем Шеймберг. – Тоді постає питання: а як же вони стільки часу живуть у таких умовах?

      − Судячи з усього, це єдина форма життя у печері. Ті, хто там мешкає – живі істоти. Вони ростуть, розмножуються та гинуть. Як стало відомо, знайдені істоти абсолютно відрізняються від земних тварин. Ці створіння створилися як планктон у морі. Вони, вкриваючи водойму і стіни печери, харчувалися саме сірководнем. Головна проблема життя під поверхнею планети – це відсутність харчів. Чим харчуються ці коники, які насправді не коники а щось інше? Не потребуючи ні світла, ні кисню, ці тваринки, у печері – і мабуть на усій планеті – розвивалися особливим чином. Але з певної точки зору вони досконалі Набагато досконаліші людини. Здавалося що система у якій вони мешкали сувора і чітко побудована Це цілком замкнута екологічна система. Великі їдять менших. Зовнішній світ не впливав на те, як складалося тут життя. Цивілізація створінь які мешкають під поверхнею, 5 000 000 років існувала абсолютно самостійно. Величезний шар крейди не пропускав у печеру ні воду, ні повітря. Ці тварини дихають сірководнем і харчуються одне одним. Це зовсім окремий світ який ніяк не може бути хоча б трохи схожим на той спосіб життя, який ведуть скажімо, на Землі за розвитком тому, що він мільйони років існує самостійно. Із своїми законами життя. У них спеціальні, пристосовані для життя у печері дуже довгі щупальці. Вони сліпі, тому, що їм непотрібно світло. Замість цього у них розвинулися додаткові органи, наприклад органи відчуття руху чи гіпнозу. У печерних мешканців інші ніж у всіх органи відчуття. Їх фізичне тіло складають зовсім інші хімічні елементи і ніщо поки не може ні підтвердити, ні спростувати того, що вони володіють іншими відмінностями від наших свідомістю та розумом. Це зовсім інший світ який не залежить від оточуючого його зовнішнього світу. Повністю замкнене коло, яке може існувати багато років. Тепер я сподіваюся, ви розумієте, що подальше перебування тут для усіх нас є небезпечним?

       Гавриленко замовк, даючи можливість обміркувати щойно подану ним інформацію.

       − Це неймовірно. – нарешті вичавила із себе Зінчук.

       − Але це факт. – відповів їй біолог. – А факти як відомо річ вперта. 

      − Навіть якщо це так, навіть якщо у печері мешкають дійсно розумні істоти, − відповів Максимович, − ніхто нікуди не полетить доти, доки не буде завершено дослідження.

      − Мушу зауважити, − відгукнувся Морозенко, і цим самим підтверджуючи те, що сказав його колега, − вони дійсно таки розумні. Ви колись бачили тварюку, яка могла б загіпнотизувати людину? Ні? Я теж.

       − Нам нічого не залишається, − сказав Максимович, − окрім того, що продовжити дослідження, і завершити його ми маємо успішно.

       Зрозумівши що сперечатися сенсу нема, Зримпа погодився з рішенням, яке прийняв Максимович. І він, і решта розуміли, що таємницю цієї планети потрібно розкрити. І чим швидше це буде зроблено, тим краще.

       − Я тільки не можу зрозуміти одного. − заговорила Дробова.

       − Що трапилося, Юля? – запитав Максимович.

       − Коли Михайло перший раз спустився, а потім і хлопці спускалися, і обидва рази були спроби застосувати гіпноз. Чому вони нас не пускають у печеру?

       − А я, здається, знаю. – впевнено відповів Павлюк.

       Усі повернулися у його бік.

       Той продовжив:

       − Про те, що таке портал часу, і яка його функція я гадаю, нікому пояснювати не потрібно.

       − Ну, так. – відповів Бабенко. – До чого ти хилиш?

     − Май терпіння. – відповів йому Павлюк, і продовжив. – Усім відомо, що портали часу призначені для прискорення пересування Всесвітом. Так ось. Я гадаю, що у печері є портал часу, який і охороняють мешканці планети.

       − Цілком можливо. – погодився з Павлюком Максимович. – Тим більше, якщо враховувати той факт, що ми вже виявили не один десяток таких місць де існують такі портали.

       − Тоді, за роботу? – запитав Зиремпа, і піднявшись з крісла попрямував до виходу з каюти.

       − Ти куди? – запитав його Павлюк.

       − Як куди? – здивувався спелеолог. – Шукати портал часу.

       − Ти на годинник дивився? – запитав його Павлюк.

       Спелеолог поглянув на незалежний годинник. Не дивлячись на те, що головне світило перебувало ще досить високо над горизонтом, циферблати незалежних годинників показували 22:30.

       − Час відпочивати. – сказав Зиремпа. – Усім на добраніч.