Розділ 43

       Предмети до яких підходили Павлюк, Токарєв та Скакун, були заввишки до сорока метрів, і різноманітними за формою. Тут можна було побачити майже усі геометричні фігури, які відомі людям. Кожна з них була різною по товщині. Траплялися фігури і у формі пірамід. Складалося враження, що їх хтось навмисне зробив такими, пройшовшись по поверхні рубанком. Якщо придивитися, то можна помітити, що на поверхні кожного з них наче вирізані маленькі геометричні фігурки, ідентичні до тих, на поверхні яких вони знаходяться. Під кожною з таких фігур лежали точно такі ж предмети, які бачили астронавти, коли здійснили посадку на планеті.

       Підійшовши до фігури, Скакун підняв один із безлічі предметів, які лежали поруч.

       – Точнісінько такі ми бачили, коли сідали. – сказав силовик, роздивляючись предмет.

       – Ти, можеш сказати, що це таке? – запитав Павлюк.

       – Ну… – протягнув Анатолій, продовжуючи крутити у руці невідому річ. – Ні. Поки не можу.

       Скакун поглянув угору. Враження було таке, що стовбур, чи те, що було на нього схоже, складалося з кількох майданчиків, від яких відходили такі ж фігури, як і ті, що стояли на поверхні. Від них відгалужувалися фігури, наче дві краплі води схожі на великі. Силовик пройшовся і подивився угору на інші фігури. Вони були влаштовані так само, як і та, поруч якої він щойно стояв.

       – Цікаво… – пробурмотів собі під ніс Скакун.

       – Що ти побачив, Анатолію? – запитав Павлюк.

       – Угору йдуть кілька начебто майданчиків. – не відриваючи очей від верхівки, почав говорити силовик. – Перший з них знаходиться на відстані близько п’яти метрів від поверхні. Наступний… Не можу визначити. Не видно.

       Скакун підійшов упритул до фігури, і, вхопивши її руками, зробив кілька рухів, намагаючись вилізти на стовбур. Але коли він проліз близько метра, то відчув, що його руки стали вогкими, і він миттєво з’їхав униз. Юнак спробував ще раз, але і цього разу усе трапилося точно так як і кілька секунд тому.

       – Ех! – вигукнув якось розпачливо силовик. – Шкода, що я не біолог! Мене дуже зацікавили ці предмети чи тутешні рослини… Чи що воно таке…

       – Гаразд. Пішли далі. – сказав Павлюк. – Але пам’ятайте: тут можуть водитися як місцеві птахи, так і звірі. Тож, будьмо гранично обережними. І саме головне: триматися поруч одне одного.

       Тримаючись поруч, астронавти вже йшли між геометричних фігур. Чим далі вони заходили, тим більше їх ставало, і тим частіше вони траплялися на шляху. Продовжуючи йти, члени пошукової групи роздивлялися по боках. Ось вже почали траплятися і невеличкі фігурки, подібні до велетнів. Предметів, які бачили астронавти коли вони тільки підійшли сюди, ставало все більше і більше.

       Раптом Скакун зупинився, і почав озиратися навколо. Фігури серед яких він ішов з Павлюком та Токарєвим, раптом почали чорніти. Їхній природний вигляд, який вони мали коли підійшли астронавти, почав втрачатися. Усі без винятку фігури стали раптом покрученими. Місцевість набувала загрозливого вигляду.

       – Що трапилося? – запитав Павлюк, звертаючись до силовика.

       Від несподіванки той нічого не зміг сказати, а лише показав на предмети, обводячи їх рукою.

       – Почорніли фігури… – лише констатував Петро. – Що б це могло означати?

       – Щось тут не так… – нарешті видавив із себе силовик. – Чому вони раптом почорніли? І причому, усі!

       – Не знаю… – тільки і сказав Павлюк. – Але не дивлячись на це, ми маємо йти далі. Приготуйте бластери.

Говорячи це, Павлюк теж дістав свою табельну зброю, якою його було нагороджено при отриманні чергового звання. 

       – Як далеко ми знаходимося? – пошепки запитав Скакун.

       – Ну… Метрів на п’ятсот. – припустив начальник експедиції.

       Вони озирнулися. Але, що це? Виходу видно не було. Юнаки перезирнулися між собою, і подивилися знову у протилежний бік. Ні. Їм не здалося. Вже за п’ятсот метрів від околиці у цій місцевості, де зараз перебували астронавти стало майже темно.

       – Треба йти далі. – сказав Павлюк.

       Чим далі вони просувалися, тим як здавалося астронавтам, ставало темніше. Здавалося, що ці геометричні велетні, повз які проходила Петро, Віктор та Валерій, зараз нахиляться і вхоплять когось з них. Усім було якось не по собі. Обливав холодний піт та мурахи бігли по спинах кожного з них.

       Петро підняв угору руку, і силовик з астронавігатором зупинилися. Минув якийсь час, але світліше не ставало. Почали лунати якісь звуки. Вони з кожною хвилиною наближалися до астронавтів.

       – Що це за звуки? – вже пошепки запитав силовик.

       – Якби я знав. – так само пошепки відповів Петро. – Я тут так само як і ти вперше.

       – Щось подібне до птаха! – вигукнув Токарєв, ледь розпізнавши у темряві силует.

       Метрів за тридцять від Павлюка, Токарєва та Скакуна наче з-під поверхні виріс велетенський силует контурами схожий на птаха. Щосекунди він наближався до астронавтів, які продовжували нерухомо стояти. Здавалося, цієї миті вони були такі ж безпомічні, як малі діти.