Розділ 9 Несподівана зустріч

Наступного дня пошуків, Тодес Каспаро і Ханс Гудвін зрозуміли, що вони заблукали. Принаймні, так визначив Каспаро на місцевості – дуже далеко від «Антареса» і тих, хто там залишився. Але і тут ні капсули, ні хоча б когось з її екіпажу вони не побачили, принаймні, поки що.

       Вітер якось трохи затих. Але нагадував про себе легким бризом. Дощу не було. Погода трохи покращила, але не дивлячись ні на що астронавти продовжували іти.

       – Ми вже тут знаходимося сорок вісім незалежних годин, – сказав Гудвін, – а погода ніяк не може упорядкуватися. Знаєте, Тодесе, у мене складається таке враження, що погода тут ніколи не буває сонячною. Таке враження, наче ми потрапили на планету, яку освітлює світило, але його променів ніхто ніколи не бачить. По-моєму ця планета якась непривітна. На Венері теж мало сонця із-за парникового ефекту, але ж там якось інакше. Там є хмари! А тут! 

− Що ти хочеш цим сказати?

− Треба якнайшвидше забиратися з цієї планети.

− Ти гадаєш, що планета якось впливає на погоду або навпаки?

− Так, або щось на зразок, я ще точно не знаю.

− Хансе! Ось побачиш, завтра погода покращиться, і з часом ти сам будеш сміятися над своїми сумнівами.

− Аби так.

Далі йшли мовчки. Кожен думав про щось своє. Вони йшли однією з полян і роздивлялись довкола себе.

– Якась тут незвичайна рослинність. Поглянь! – сказав Ханс, звертаючись до Тодеса.

− Інша система, інший світ, інша планета, інша рослинність... нічого дивного.

– Наче хутро.

– Так.

Вийшовши на інше поле, десь вдалині астронавти почули крик. Зупинившись і прислухавшись, вони деякий час стояли очікуючи, що крик повториться. За декілька секунд крик повторився знову. Де він був, на якій відстані, а головне – з якого боку – визначити було важко і практично не можливо.

       – Хансе! Ти чув? – запитав Каспаро пілота.

       – Так. Мабуть якийсь птах або тварина.

       – Не схоже... Швидше за усе це крик людини! Переляканої людини! Ми маємо допомогти!

Вони побігли у той бік, з якого, як їм здавалося було чути крики, але пробігши декілька сот метрів, Каспаро і Гудвін зупинилися. Прямо перед ними розлилася річка завширшки близько двадцяти ярдів. У довжину, здавалося, їй немає кінця.

       – Що таке?! – вигукнув Каспаро.

– Що? – перепитав Ханс.

– Звідки тут могла узятися річка? Ми тільки-но звідси! Нічого ж не було!

− Не було... – підтвердив Ханс. – Я вже не дивуюсь: якимось чином ми опинились на іншому острові. То ж я не здивуюсь, якщо наступного разу на нашому шляху опиниться або довга прірва, або будь-що інше.

– Хансе! – вигукнув від обурення Каспаро.

– Все нормально. – запевнив Ханс.– Тільки в мене таке враження наче ці матерички самі вирішують кому допомагати, а кого карати...         

Тодес промовчав.  

       Протягом дня астронавти находилися, і зараз відчували сильну втому. Їх почало хилити до сну. Тодес Каспаро йшов мовчки. Він думав про різне: як би він назвав планету, на якій вони зараз знаходяться? Власне, саме через це і трапилася сварка! Потім він вже з упевненістю дав собі звіт у тому що вони з Хансом заблукали... Він також думав про те, чиї крики вони чули. Так переходячи від однієї думки до іншої, Каспаро врешті решт звалився з ніг зморений втомою. Ханс, який пройшов дві школи виживання, ще міг десь брати сили, тому одразу розбив помаранчевий намет астронавтів прямо над вже сплячим від втоми капітаном і сів біля її входу озираючись по боках.

Вранці Каспаро і Гудвін прокинулися від яскравого зеленуватого світла світила планети. Вітру не було. Дощу теж.

       – Хто увімкнув світло? – жартома запитав Ханс. – І куди ти подівав дощ і вітер? – звернувся він до Тодеса.

– Це не я! – засміявся Каспаро.

– Які плани на сьогодні?

  – Сьогодні ми продовжимо пошуки наших товаришів.

       – Тоді – у дорогу!

       Вони пішли найближчою стежкою, яка поступово ставала ширшою, і незабаром перейшла у широку дорогу.

       Пройшовши деяку відстань, ближче до обіду Каспаро і Гудвін почули десь попереду якийсь шум. Він їм здався до болю знайомий. Вони почали озиратися по боках, і на горизонті побачили свою капсулу, яка летіла у їхній бік!

Астронавти почали розмахувати руками, але капсула пролетіла неподалік від них не звернувши уваги і зникла за горизонтом.

       – Ми повинні йти туди, – сказав Каспаро, звертаючись до пілота, показуючи у бік, в який зникла капсула. Я сподіваюся, що рано чи пізно, ми знайдемо, якщо не «Антарес», то принаймні тих, хто на капсулі.

       Так йдучи, вони помітили ще одну дивну особливість пов’язану з тутешньою природою: коли здавалося, що вони доходять до кінця дороги, вона наче розширювалася і продовжувалася, запрошуючи йти далі.

       – Ось вам ще одна особливість тутешніх місць, – видихнувши із себе мовив пілот, даючи зрозуміти, що він вже втомився від несподіванок планети. Йому здавалося, що планета грається з ними.

       Наступного ранку Каспаро і Гудвін вийшли на одну з галявин планети. Те, що відкрилося їх зору було несподівано, але саме задля цього вони були тут. На зеленій галявині з місцевої зелені в долині на відстані ста ярдів від астронавтів, стояла їх капсула, яка виділялася своїм помаранчевим кольором. На ній яскравими жовтими літерами було написано «Антарес».