Розділ 13

     Чим далі просувалися астронавти углибину печери, тим чіткіше було чутно звуки і тим сильнішим ставало відчуття що їх хтось переслідує.

       Павлюк підняв угору правицю, і усі зупинилися.

       – Що там, Петре? – запитала Гаркавенко.

       – Вони десь тут. – відповів Павлюк, і почав озиратися навколо себе. – Нічого собі! – вигукнув він, дивлячись на стіни. – Їх же тут ціла армія!

       – Гаразд. – сказав Михайло, нахиляючись і беручи створіння у руки. – Згодом ми дізнаємося хто ви такі.

       Комах було так багато, що біолог ледь пересувався намагаючись підходити від однієї стіни до іншої.

       Намагаючись розгледіти створінь яких він щойно узяв для дослідження, Гаркавенко завмер на місці так жодного разу і не кліпнувши очима.

       – Що трапилося, Мишко? – запитав Гаркавенка Павлюк.

       Біолог не відповідав. Він продовжував дивитися на колбу так жодного разу і не кліпнувши очима.

      Підійшовши до товариша, Морозенко ледь встиг підхопити колбу яку вже майже випустив з рук Михайло. Тримаючи колбу, Віктор спробував поводити перед очима Михайла. Реакції не було.

       – Що з ним? – перелякано запитала Леваніна.

       Віктор лише повів плечима.

       – Погляньте! – вигукнула Люба, вказуючи на Михайла. – Він намагається щось сказати!

       Вона підставила вухо до вуст Гавриленка.

       Той пробурмотів:

       – Ми не знаємо хто ви такі і з якою метою сюди прилетіли. Забирайтеся звідси на свою планету. Вам ніколи не дізнатися таємницю нашої планети.

       Через кілька секунд він знову повторив те, що говорив.

       – Що він каже? – запитала Борищак, дивлячись то на Михайла, то на Любу.

       – Це не він. – відповів за дівчину Морозенко.

       – А хто? – не зрозуміла Світлана. – Ти поглянь на нього. Саме він щось говорить.

       – Правильно. Говорить Михайло. – погодився з нею Морозенко. – Проте Микола у даному випадку виступає лише як передавач.

       – Як це? – не зрозуміла вже Вікендорф.

       – А дуже просто. Справа у тому, що коли я сказав, що наш товариш виступає у ролі передавача, я мав на увазі те, що з його допомогою з нами спілкуються ті, хто тут мешкає, і, до речі, кого ми маємо дослідити.

       І наче випереджаючи запитання товаришів, Віктор сказав:

       – Як ми бачимо, вони дуже малі щоб спілкуватися так як це робимо ми. Саме тому і спілкуються за допомогою передачі думок іншим.

       – Миколо! – вигукнув Павлюк. – Ти живий!

       – Та, живий. – ледь дихаючи відповів астронавт. – Що трапилося?

       – Тебе загіпнотизували. – відповів Зиремпа. – Ти був наче передавач.

       – Як це? – не зрозумів біолог.

       – А так і є. – підтвердив Максимович. – Справа у тому, що мешканці цієї печери живі.

       – Ну, звичайно що живі! – вигукнув Микола. – Вони живі як і ми з вами.

       – Ти мене трохи не так зрозумів. – виправився Максимович. – Ми гадаємо, що вони такі ж як і ми.

       – Ти хочеш сказати, що істоти розумні? Я тебе правильно зрозумів? – перепитав Гавриленко.

       Максимович кивнув на знак згоди.

       – Проте, це потрібно чи підтвердити чи спростувати.

       – Панове! – раптом вигукнув Абраменюк.

       – Що трапилося? – запитала його Жанна.

       – У нас закінчується кисень.

       Усі як один поглянули на свої датчики. Дійсно. Кисню вистачить лише для того, щоб вийти з печери.

       – А як тут умови? – запитав Павлюк.

     – Стосовно умов, – відгукнувся Абраменюк, – то усе правильно. Тутешній клімат повністю відповідає тим показникам, які встановила фізична станція. Тож нам треба звідси вибиратися.

       – Усе узято для дослідження? – запитав Максимович.

       – Так! – в один голос відповіли астронавти.

       – Тоді ми повертаємося до основної групи.

       – Ми вас чекаємо з великим нетерпінням! – почули вони голос Вавилова.