Розділ 42

       Йшла четверта незалежна доба відтоді, як астронавти дослідницької команди під керівництвом Петра Павлюка залишили межі Сонячної системи і відправилися на далеку та чужу для усіх них планету ім’я якій Рітла.

       Із цих дев’яноста шести годин незалежного часу, пошукова група, астронавти якої пішли шукати тих, хто перебував на капсулі, і яку очолив начальник експедиції, вели пошукові роботи вже протягом сімдесяти двох незалежних годин.

       Третя незалежна доба пошуків на цей момент була саме у розпалі.       Головне світило планети зараз лише починало підніматися із-за горизонту. На той момент коли астронавти продовжили свій пошук, головного світила планети видно ще не було. Воно з’явилося згодом і почало поволі підніматися.

       – Знаєш, Петре, – звернувся Токарєв до начальника експедиції, – ми обійшли майже всю планету, а наших товаришів так і не знайшли.

       – Не забувай про те, – відповів Павлюк, – що ми знайшли тільки капсулу. Тож, цілком можливо, що вони все ж живі і десь переховуються.

       – Звичайно, – огризнулася Токарєв, – втратили капсулу і втекли від тих, хто на космольоті без пізнавальних знаків. Ти ще скажи, що вони на супутник пішли пішки!

       Бачачи, що ця невеличка суперечка може перерости у справжню сварку, Павлюк вирішив спробувати запобігти сварці і заспокоїти товариша.

       – По-перше, давай не будемо сваритися, – більше попросив ніж наказав Павлюк, звертаючись до свого товариша. – По-друге, пошуки будуть продовжені. Їх ніхто не відміняв! Тобі зрозуміло? Заперечення будуть?

       Астронавігатор опустили очі долу.

       – Хлопці, – звернувся Павлюк до астронавігаторв та силовика, який так само, як і Токарєв був явно незгоден з начальником експедиції стосовно продовження роботи на планеті. – Ви ж молоді фахівці своєї справи. Невже ви не розумієте, що якщо ми припинимо роботу, і повернемося на Землю, то що ми у такому разі скажемо керівництву? Ось уяви обі таку…

       – Я зрозумів тебе, Петре. – відповів силовик.

       Поки Павлюк гасив невеличку іскру навіть не суперечки, а швидше вів пояснювальну роботу стосовно поведінки як астронавігатора, так і силовика, сам Анатолій Скакун весь цей час роздивлявся навкруги. Вони підходили до чергової галявини. На ній було видно якісь рослини.

       – Схоже на ліс. – промовив силовик.

       – Що? – не зрозумів начальник експедиції. – Ти щось сказав?

       – Начебто, ліс попереду. – повторив Скакун, вказуючи убік невідомих рослин, які з кожним кроком наближалися до астронавтів.

       Павлюк подивився у той бік, куди показував силовик. Дійсно. Попереду них виднілися якісь рослини. Вони були заввишки як дерева у лісах третьої планети Сонячної системи. З тієї відстані, на якій знаходилися астронавти, висоту цих рослин визначити було важко.

       Начальник експедиції підняв угору руку, цим самим даючи команду, щоб астронавігатор зупинився. Зараз ні у кого з них не було жодного приладу, щоб можна було б визначити відстань до того, на що вказав Скакун.

       – Може, спробуємо дізнатися, що це таке? – запитав Анатолій, звертаючись до Павлюка. – Все рівно треба вивчати і саму планету.

       – Вивчати, звичайно, треба, – погодився із силовиком Павлюк. – Але не треба забувати і про нашу основну роботу.

       Отримавши дозвіл, Анатолій побіг у бік того, що він помітив.

       – Стій! – наказав йому начальник експедиції. – Ти знаєш що то таке?

       Силовик заперечливо похитав головою.

       – А коли ні, то чому біжиш?!

       – Просто хочеться…

       – Мені теж багато чого хочеться. Проте я не біжу невідомо до чого. І потім: ти знаєш ці місця?

       – Ні. Так само, як і решта команди.

       – А коли так, то раджу не випереджати події. Це тобі не на Венері чи Марсі, де ти знаєш кожен куточок наче п’ять своїх пальців. Зрозуміло?

       – Так точно! – по-військовому відповів силовик.

       – А зараз пішли. – сказав Павлюк. Але цього разу в його голосі не відчувалося ніякої офіційності.

       Поки йшли, Петро постійно озирався, сподіваючись побачити бодай одну сигнальну ракету, випущену із «Сонячного сяйва».

       – Що трапилося, Петре? – запитав Анатолій.

       – Не видно жодної ракети від наших. – якось стурбовано відповів начальник експедиції.  

       – Не турбуйся. Можливо вони забули…

       – «Забули» так само як і команда капсули? Мені це не подобається. Треба зв’язатися з ними і з’ясувати що трапилося.

       Петро відчув як по ньому пробігли мурахи, потім на обличчі з’явилися краплинки холодного поту. Він поглянув на незалежний годинник. Як і раніше, він не працював. У відчаї Павлюк застогнав. Витягнувши рацію, він почав викликати тих, хто залишився на космольоті. Після кількох невдалих викликів на які так ніхто і не відгукнувся, він облишив спроби, і якось розгублено подивився на представника силової підтримки.

       Озирнувшись, Павлюк не побачив поруч Анатолія.

       – Ракетницю! – вигукнув Павлюк. – Дай ракетницю!

       Підбіг Скакун з ракетницею у руці.

       – Що трапилося? – запитав він, все ще продовжуючи тримати сигнальний пістолет. – Десь видно команду капсули?

       – Наші зникли! – відповів Павлюк.

       – Ну, так. – відповів нічого не розуміючий Анатолій. – Зникла капсула, а ми ведемо пошуки тих, хто на ній був.

       – Яка до біса капсула?! – закричав Павлюк. – Не відповідають ті, хто знаходиться на космольоті!

       – «Головний» не відповідає? – нарешті второпав про що йдеться Скакун.

       Вихопивши з рук силовика ракетницю, Павлюк спрямував її угору і натиснув на гачок. Ракета злетіла угору, і розсипавшись зеленими вогнями, почала стрімко падати униз.

       – А ти не боїшся, що… – почав говорити силовик, але не закінчив фразу.

       – До бісу безпеку! – вигукнув начальник експедиції. – Зараз мова про це не йде!

       Петро опустив ракетницю, і почав озиратися на усі боки, чекаючи, відповіді від тих, хто залишився на космольоті. Минув якийсь час, і Павлюк із Скакуном, побачили збоку предметів, які стояли удалині і до яких вони збиралися йти, вилетіли теж три сигнальні ракети. Але вони були червоного кольору.

       – Вони живі! – радісно закричав Анатолій.

       – Це, добре. – відповів Петро. – А хіба космоліт садили там? – він вказав у той бік, звідки вилетіли сигнальні ракети.

       Силовик заперечливо похитав головою.

       – Тоді, чому звідти вилетіли ракети?

       − А ти не припускаєш, що це може бути пастка, яку вирішили виставити ті, хто прилітає сюди на космольоті без пізнавальних знаків?

       – Це не є неймовірна гіпотеза. Особливо, враховуючи те, що на даний момент ми не разом. Ось вони і вирішили побачивши нашу ракету, подати сигнал, що, начебто, це наші, і, коли ми прийдемо, вони нас просто перестріляють, наче диких качок.

       – Цілком можливий розвиток подій. – відповів Скакун. – А враховуючи те, що ми прийдемо пішки…

       – А що ж тоді робити? – якось розгублено запитав начальник експедиції. Це був перший момент, коли розгубився Павлюк – Має ж бути якийсь вихід?

       – Виходу нема. – відповів представник силової підтримки, заперечливо хитаючи головою. – Саме тому ми маємо піти у той бік. – Скакун вказав туди, звідки були випущені сигнальні ракети.