Розділ 19

Пам’ятаючи про круїз який здійснив лайнер минулого разу, під час якого він і ще кілька астронавтів перебували на його борту, начальник експедиції вже у дверях, коли ті були відчинені, додав:                                   

– Про всяк випадок будьте готові до того, що лайнер здійснить ще одну «подорож». Я так розумію, що їхня подорож вже скінчилася і комп’ютер лайнера чекає інших команд. Я не знаю, яким чином їхній комп’ютер відраховує час, але коли я там був, лайнер зробив останню зупинку у круїзі, хоча повинен був зробити це сорок років тому. Так що будьте готові до будь-якої їхньої витівки!                                             

– Але ж стільки часу спостерігаємо за «Місячним сяйвом», а він стоїть на місці. Він не рухається!                                             Яриновський зробив крок у бік дверей, відкрив їх, і зупинився у проймі.                                                                                          – Воно, взагалі-то так. – сказав він. – Але… я ж кажу, про всяк випадок.                                                                                       Джулін кивнув на знак згоди, і сів у крісло пілота, даючи зрозуміти, що у нього запитань  більше нема.                                      Яриновський обвів поглядом астронавтів, і вийшов з каюти.             

Раптом з нижньої палуби пролунав крик Шеймберга.                          

– Борисе! «Місячне сяйво» дало згоду! Вони нас чекають! Кажуть, що з миром!                                                                           – Гаразд! До виходу! – скомандував Яриновський.                               

За кілька хвилин Яриновський у супроводі Зелінського, Тарнавського, Войновича, Власика та Тамазова, чекали у компресорному відсіку «Скафа-11» коли закінчиться процес стикування двох кораблів. А ще за кілька хвилин вони йшли порожніми коридорами, які створювали враження, що це давно покинутий, забутий і залишений усіма напризволяще лайнер. Насправді, – і про це пам’ятали астронавти, – це було не так. Тиша, яка зараз тут панувала, таїла у собі небезпеку на кожному кроці. Чого чекати зараз – Борис Яриновський не знав. Чи то їх просто зараз просто розстріляють, як намагалися це зробити із Нємцовим, чи то їх дійсно чекають з миром...                                                                                                         Борис підняв угору правицю, прислухався. У коридорі зберігалася тиша, наче на цвинтарі.                                                         – Тихо, наче на цвинтарі. – прошепотів Зелінський, наче читаючи думки Яриновського.                                                              – У тому-то і річ, що «наче». – так само тихо відповів йому Борис.  

Яриновський приклав вказівний палець правиці до вуст, дав знак, щоб було тихо. Астронавти замовкли, і знову запанувала тиша. Вони продиралися крізь напівморок до каюти капітана. Коли астронавти нарешті добралися до неї, двері так само, як і минулого разу легко відчинилися, і вони опинилися в освітленому приміщенні каюти.                                       – У мене таке враження, – зашепотів Власик, що тут хтось є.      

– Окрім нас, – відповів Яриновський, – тут нікого нема.                         

– А я кажу, що є! – наполягав Андрій. – Ти у потойбічні сили віриш?   До того, як очолити цю експедицію, ніхто з астронавтів, – як тих, хто зараз знаходився на «Місячному сяйві», так і з числа тих, хто знаходився на «Скафі-11», – не вірили, і мабуть, ніколи не повірили б у потойбічні сили, доки, доти, доти не побачили цього самі. Але тепер згадавши свою зустріч з минулого перебування на цьому лайнері, Борис промовчав, лише трохи усміхнувшись…                                               – Що таке? – запитав Тамазов Тарнавського, побачивши, що той завмер як вкопаний.                                                                 – Поглянь на крісло. – ледь переводячи дух, відповів той.                        

Усі астронавти як за наказом поглянули на крісло, на яке дивився Тарнавський, і… у кріслі сидів хлопчик років п’ятнадцяти а поруч нього стояла дівчинка років семи. Діти дивилися на астронавтів, так жодного разу і не кліпнувши очима. У такій тиші минуло близько двох-трьох хвилин. Як астронавти, так і діти, дивилися один на одного вивчаючим поглядом.  Зелінський навпомацки знайшов свій «Polaroid», обережно витягнув його, і, майже не цілячись, натиснув на кнопку. За кілька секунд на підлогу впав знімок. Олександр підняв його, і… на знімку було зображено порожнє крісло.               Раптом діти кудись зникли, а за кілька секунд знову були поруч крісла. Тільки зараз було навпаки: дівчинка сиділа у кріслі, а хлопчик стояв поруч. Поглянувши на знімок, Зелінський лише знизав плечима.        

– Нічого не розумію! – у пів голосу вигукнув він, показуючи знімок Яриновському. – Чому вони не забажали фотографуватися?                    

– Що ж тут незрозумілого? – запитанням на запитання відповів Яриновський. – Ми для них, можна сказати, вороги. Прийшли на чужий корабель щоб повернути їх на Землю. Але, мені здається, що вони вже звикли до ТАКОГО життя.                – Тоді ми маємо піти. – сказав Зелінський.                                       

– Ніхто нікуди не піде. – відповів Яриновський, і наказав: – Краще переглянь бортовий журнал, і знайди імена цих двох дітей.                   

– Навіщо ви прийшли? – раптом запитав їх хлопчик.                      

Астронавти промовчали, не знаючи, що відповісти.                        

– Ви вторглися до нашого світу непроханими гостями. Ми просто хотіли побувати у круїзі, а ви заважаєте нам відпочивати. Ми живемо тут своїм життям. Ви маєте залишити нас. Що вам від нас потрібно?        

Яриновський хотів відповісти, але його перебив Зелінський, який не чув хлопчика, а дуже шумно порсався у капітанському столі:                    

– Ось! Знайшов! – голосно вигукнув він. – Це Ігор та Ганна Скакун. Хлопчику п'ятнадцять, а дівчинці – сім років. Батько дітей – Володимир Васильович, а мати – Оксана Володимирівна. Каюта другого класу на другій палубі за номером вісімсот сорок один.                                                      

– Дякую, Олександре! – відповів Борис, переводячи погляд то на дітей, то на Зелінського.                                                            – Щось ще – запитав Зелінський.                                                      

– Так… – видихнув Борис, розуміючи, що Олександр так неввічливо перервав розмову, яка щойно почалася. – Подивись, хто значиться у реєстрі пасажирів. Кажуть, що…                                                                      

– Знаю… – знову перебив Зелінський. – На космольоті було багато високих гостей запрошених з інших утворень…                – Так. – сказав Борис, розуміючи, що треба йому дати якесь завдання, щоб той не перебивав його. – Подивися хто, а я із Петром та Андрієм зараз піду перевірю що коїться у вісімсот сорок першій каюті другого класу.                                                 Почувши, що до них у каюту має йти чужинець, діти миттєво були поруч вхідних дверей. Вони стояли розставивши руки, тим самим даючи зрозуміти, що не бажають щоб хтось заходив до їхньої каюти.                       

Яриновський присів перед ними.                                                               

– Ми тут не для того щоб завдати вам болю.                                     

– А навіщо ж? – почув він зловісний голос, який лунав збоку крісла.   Від несподіванки астронавти завмерли на тих місцях, хто де знаходився. Якийсь час ніхто з них не міг вимовити жодного слова. На мить запанувала мертва тиша.                    Нарешті оговтавшись від шоку, який охопив астронавтів, Яриновський випростався і, підійшовши майже упритул до крісла, привітався з юнаком у військовій формі. Про себе Борис відмітив, що на відміну від дітей, юнак не зник, а залишився у кріслі.                                                        

– Я так розумію, ви капітан цього лайнера? – поцікавився астронавт, хоча і так було видно, з ким він розмовляє.                      – Так – коротко відповів юнак у військовій формі.                          

– Ми хотіли б дізнатися про обставини зникнення «Місячного сяйва». Власне, тому ми тут.                                                      – Ми не зникали! Залиште нас у спокої! – сказав юнак так, наче відрізав. – Повертайтесь додому!                                          – Ми не полетимо звідси доти, доки не виконаємо своєї роботи. – так само жорстко відповів йому Яриновський.                       – Гаразд, – відповів юнак з неприязню, але було видно, що це рішення йому далося нелегко. – Я розповім про те, що трапилося у період з травня по листопад дві тисячі сто п’ятдесят сьомого року. Але натомість ви маєте повернути нам відеокасети, диски та дискети. Гадаю, такі умови для вас будуть прийнятними?                                                                  Яриновський заперечливо похитав головою.                                   

– Я не можу погодитися на ваші умови навіть частково. На касетах містяться матеріали, які мають побачити мешканці усіх планет Сонячної системи. Я лише виконую свою роботу.                                                        

– Ви мусите погодитись на запропоновані умови. У гіршому випадку самі знаєте що вас чекає… Хоча… Вже мабуть чекає. Та коли прийде той час я не знаю… – наче сам до себе сказав капітан лайнера.                              

– Що ви маєте на увазі? – запитав Яриновський.                               

Та капітан не відповів, а лише вичікуючи дивився на Бориса.              

– Гаразд. – сказав Яриновський після короткої паузи. – Ми згодні з вашими умовами. Але ми вам повернемо матеріали лише тоді, як ви розповісте про те…                                                                                        

Яриновський не закінчив фразу. Його перебив юнак.                        

– Тут я ставлю умови! – Нехай хтось з ваших йде за касетами та дисками, а я тим часом починаю свою розповідь. Згода?       Яриновський розумів, що сперечатися безглуздо, і подивився на Андрія Власика. Той ствердно кивнув головою, і підштовхнув Тарнавського, щоб той повернувся на космоліт і забрав матеріали. Тарнавський поглянув на Войновича і вони обох пішли на «Скаф-11».                                

У команді Яриновського були зібрані ті, хто за час своїх виходів у відкритий космос навчився розуміти один одного за рухом брови або мускулів обличчя.                                                                                               

Коли Тарнавський вже збирався йти, він зустрівся поглядами з Борисом який швидким рухом підняв і опустив ліву брову. Два силовики вийшли, але знак Яриновського був зрозумілий: якщо ви повернетесь, то, хоча б, встигніть зробити копії…                

Коли двері каюти зачинилися, юнак заговорив, звертаючись до Бориса:                                                                                    – Тепер я розповім про події тижневої, – він запнувся. – Тобто, вибачте як я розумію, сорокарічної давнини.                             – А записувати нашу розмову і знімати те, що тут відбувається, можна?                                                                                   – Можна. – посміхнувся юнак. – Якщо у вас щось вийде…