Розділ 17

       – Що вони тут забули?! – кричав військовий у рожевій формі на лівому рукаві якого були нанесені символи туманності Оріона.

       – Це розвідники із Сонячної системи. – відповів командир космольота без пізнавальних знаків, який прилетів разом із групою космольотів.

       – Я не питаю хто це! Я питаю що вони тут роблять?! Що вони тут шукають?!

       – Зрозуміло що. – відповів той самий військовий. – Вони знайшли портал інтелекту і хотіли його використати у своїх цілях. Це добре, що ми їх позбулися. Тепер можна спокійно жити та працювати.

       Військовий не відповів. Якийсь час він мовчав, думаючи про щось своє. Потім запитав:

       – Хто у вас головний?

       – Я. – відповів той, на кого кричав військовий у мундирі у рожевому мундирі. – Щось іще?

       – Так. Скажи мені: скільки на даний момент їх, і скільки вас?

       – Близько трьох сотень наших, і у них − лише близько п’ятдесяти. 

       – Призначаю твоїх людей наглядати за порталом. І пам’ятай: якщо бодай один землянин сюди проникне, – він вказав на печеру, – тобі доведеться познайомитися з моїм бластером.

       Той покірно нахилив голову.

       – Буде зроблено.

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Тим часом астронавти перебуваючи вже кілька хвилин на супутнику другої планети системи Тукана, вирішували як бути далі у ситуації, яка була не на їх користь.

       – Для нас зараз головне повернути репутацію. – говорила Софія.

       – Воно-то так, – відповів їй Максимович, – але, як особисто ти це собі уявляєш?

       – Шляхом переговорів. – відповіла командир «Зоряного скорохода», і подивилася спочатку на Максимовича, потім на Павлюка, наче шукаючи у них підтримки.

       – Так. – підтримав Павлюк Софію. – Нам дійсно потрібно спробувати вирішити це питання за допомогою переговорів. Цим займеться Гаркавенко.

       Підійшовши до системи зв’язку, дівчина хотіла одягти навушники.

       – Ні в якому разі! – вигукнув Павлюк. – Якщо не хочеш, щоб вони зрозуміли, що ми не залишили Тукана, то будь-ласка.

       – А як? – запитала Іра.

       Павлюк поглянув на систему Космонет.

       – Зрозуміло.

       Інженер зв’язку та зйомок натиснула кнопку, і за мить виїхала клавіатура.

       На мить Павлюк замислився, потім почав диктувати.

       – Пиши таке:                                                                                       

«Ми, об’єднана дослідницька експедиція із Сонячної системи. У нас виникли непорозуміння  з керівництвом утворень Всесвіту, які ми бажаємо прояснити. Для цього просимо про зустріч».

       Відіславши це повідомлення, астронавти почали чекати на відповідь. Про те, якою вона буде, і чи буде взагалі, можна було лише здогадуватися.

       Відповідь прийшла досить швидко:

       «Щойно завершилося засідання круглого столу керівників утворень Всесвіту, на якому було вирішено накласти вето на товари із Сонячної системи, а також заборонити з’являтися будь-кому із вашої системи в інших утвореннях Всесвіту».

       На цьому повідомлення закінчувалося.

       – Так… Догралися… – сказав Максимович.

       – Але, як же так?! – вигукнула Середа. – За що?! І головне, хто так постарався?

       – Це і так зрозуміло… – відповів Самойлов.

       – Ти хочеш сказати… – почала говорити Середа, та її перебив силовик.

       – Саме так. – відповів Самойлов. – Це зробили ті, кого ми свого часу вигнали з планети.

       – А що тепер робити? – запитав Антон, який так само, як і решта, не знав що робити у цій ситуації.

       – Тихо! – раптом вигукнула Гаркавенко, яка сидячи за передавальним пристроєм крутила його ручку.

       Вона знову натрапила на хвилю тих, чий космоліт бачили астронавти команди Павлюка, коли одного разу пішли у покинуте місто.

       У радіо ефірі лунав бадьорий голос:

       – Добре що ми їх позбулися! – радісно вигукував голос. – Тепер нам ніхто не завадить! Згодом Всесвіт дізнається хто ним керуватиме!

       В ефірі стало тихо. Усі обмірковували що робити далі. Необхідно було завадити цьому ще на початковій стадії. Тільки питання полягало в одному: як це зробити?

       – У мене здається є ідея! – раптом вигукнув Бабенко.

       Усі поглянули на товариша з надією. Можливо він щось придумав.

– Розповідай! – вигукнув Максимович.