Розділ 21

       Між тим, основна дослідницька група розпочинала дослідження планети.

       Павлюк поглянув на годинник. 14:07.

       Він звернувся до Островського та Вавилова:

       – Група капсули не виходила на зв’язок?

       – Ні. – відповів Євген. – А що?

       – Вже сім хвилин по чотирнадцятій. Сім хвилин тому вони повинні були з нами зв’язатися, але зв’язку так і не було.

       – Можливо, забули? – висловив припущення зв’язківець. – Забули або не працює рація.

       – Сподіваюся на другий варіант. – відгукнувся Павлюк. – Хоча ми ж домовилися щоб зв’язуватися щогодини…

       Павлюк замислився. Він думав, чому, що трапилося, що з ними не зв’язалася команда капсули. Можливо, дійсно, зіпсувалася рація?

       – Гаразд. – нарешті сказав начальник експедиції. Потім звернувся до Самойлова: – Петре Петровичу! Спробуйте ви зв’язатися з командою капсули. Коли вони відгукнуться, покличете мене. Як хочеш, що хочеш роби, але зв’язок з капсулою має бути!

       Самойлов кивнув, і пішов на космоліт. За кілька хвилин він вже намагався зв’язатися з командою капсули.

       Було чутно як Петро викликає команду капсули.

       – Головний викликає капсулу «Сонячне сяйво»! Прийом!

       Як і до 14 години незалежного часу – того моменту, коли перервався зв’язок, – так і зараз, почути голоси чотрьох астронавтів на капсулі не вдалося. Капсула не відповідала.

       – Що будемо робити? – запитав Павлюк, зібравши решту членів команди на нараду у каюті начальника експедиції.

       – Треба шукати наших товаришів. – відповів оператор відеоспостереження.

       – Воно-то так, – відгукнувся Микола Гавриленко, – але де їх шукати? Адже, хлопці навіть не вийшовши з нами на зв'язок, не повідомили де вони знаходяться. А зараз… А зараз пішовши їх шукати, ми матимемо усі шанси заблукати на цій планеті. На чужій, і як ви усі самі бачили, ворожій для нас планеті.

       − Так ти що, пропонуєш їх не шукати?! – спалахнув Токарєв.

       − Хвилинку! – наче захищаючись відповів Гавриленко. – Я такого не говорив. Я кажу, що ми можемо заблукати.

       − А це одне і те ж саме! – не міг заспокоїтися астронавігатор.

       Весь цей час Павлюк слухав обмін репліками астронавтів.

       – Зараз, – відповів Петро – головне, щоб вони були живі і з ними нічого не трапилося…                                                                            

       − Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Токарєв.

       − Знаючи, що тут коїться… − почав говорити начальник експедиції, − я не виключаю і того, що їх захопили у полон…

       − Але, з якою метою?! − не міг заспокоїтися Токарєв.

       − Зрозуміло з якою. – відповів Гавриленко. – З метою викупу.

       − А точніше, − виправив товариша хімік, − в обмін на нашу обіцянку, що ми залишимо планету.

− Все! – сказав начальник експедиції. – Далі чекати не можна. Треба шукати наших товаришів. Сподіватимемося, що їх все ж не захоплено у полон. Хоча треьа бути готовими і до такого розвитку подій.

       – Як це ти собі уявляєш? Як і де їх шукати? Те, що планета приблизно удвічі менша за Землю, це ще нічго не означає. – запитав Євген Вавилов. У його голосі відчувався скептицизм. – Ми навіть не знаємо тутешніх місць!  

       – Женя! – гримнув на нього Шеймберг. – Я не розумію, як тебе тільки допустили до складу експедиції! Песимістам не місце у космосі!

       – Друзі, – втрутився у суперечку Петро Анатолійович, бачачи, що сварка може перерости у бійку. – Зараз не час з’ясовувати стосунки. Наше завдання зараз полягає у пошуку наших товаришів. Основне щоб вони усі були живі. А підемо пішки. Треба скласти пошукову групу. Хто хоче увійти до неї?

       Усі замовкли. Замовкли, бо дехто з них вважав пошуки безглуздими, хтось сподівався, що можливо, команда капсули ще відгукнеться, а хтось взагалі вважав, що їх вже нема у живих.

       – Гаразд. – сказав Павлюк. – Доведеться мені призначити групу з пошуків решти наших колег. Не можемо ж ми без них ані розпочати дослідження планети, ані тим більше – відлетіти у Сонячну систему. Отже до пошукової групи разом зі мною увійдуть: Віктор Токарєв та представник силової підтримки Валерій Бещук. Решта залишиться на «Сонячному сяйві». Старший на космольоті – Євген Вавилов. Зв’язок будемо тримати наступним чином: кожних шість незалежних годин ви будете випускати сигнальні ракети. Ми ж будемо вам так само відповідати. Якщо щось трапиться – чи у нас чи у вас, – випускаємо три сигнальні ракети.

       – Зрозуміло – відповів Євген. − Тим більше, що це вже перевірений часом сигнал про небезпеку.

       У Євгена це вже не перший вихід у відкритий космос. Кілька разів він потрапляв у ситуації, коли доводилося скористатися сигнальними ракетами.

       Павлюк кивнув на знак згоди.

       – Зараз шістнадцята незалежного часу. – сказав Павлюк. – Значить о двадцять другій незалежного часу ми маємо обмінятися ракетами. Нам час.

       За кілька хвилин пошукова група під керівництвом Павлюка Петра Анатолійовича разом з астронавігатором та силовиком відправилися на пошуки.

       – Бажаємо вам успіху! – почули вони у гучномовець голос Євгена Вавилова, який зараз був за старшого на космольоті.

       Не обертаючись Петро Анатолійович та ті, хто увійшов до пошукової групи підняли угору руки. За кілька хвилин їх вже не було видно.