Розділ 17

       Астронавти команди Петра Павлюка опинилися посеред велетенського приміщення. Воно було схоже на склад.

       − Ну, саме звідси і були забрані ящики з невідомим для нас вантажем. – сказав Павлюк, озираючись навколо себе.

       − А звідки ти знаєш, що саме звідси забирали вантаж? – запитав начальника експедиції Вавилов. – Адже це приміщення аж ніяк не назвеш складським.

       − Це тому, що ти неуважний. А я це визначив відразу як ми тільки зайшли. Це видно хоча б по тому, що на підлозі залишилися сліди як тих, хто тут перебував, так і від ящиків, які стояли… під стінами. Я тобі скажу більше. Ці сліди зроблено не сьогодні і навіть не на минулому тижні. Їх зроблено близько двох з половиною років за календарем Ріалти. Це нам теж належить з’ясувати. А поки пішли подивимося, що це були за крики, і що тут коїться взагалі.

       Підійшовши до найближчих дверей, члени команди Павлюка побачили, що вони виявилися відчиненими. Не наважуючись увійти, астронавти стояли і слухали що коїться по той бік. На даний момент начебто було тихо. Тільки зрідка лунав приглушений стогін. Так минуло близько десяти хвилин незалежного часу.

       Павлюк зазирнув усередину. Посеред кімнати середніх розмірів стояло кільканадцять столів. Варто було лише один раз їх побачити, щоб зрозуміти, що це справжнісінькі операційні столи. На кожному з них лежало по одній постаті.

       − Оце так! – прошепотів начальник експедиції.

       − Що ти побачив, Петре? – почали допитуватися астронавти.

       Замість відповіді той тільки показав великим пальцем правиці убік ледь відчинених дверей.

       − Навіщо їм це? – запитав Давигора, який наважився зазирнути усередину.

       Павлюк тільки повів плечима.

       − І що нам робити у цій ситуації? – знову запитав фахівець з генної інженерії.

       − Вихід один. – відповів Павлюк. – Увірватися і спробувати застати їх зненацька. Зараз раптовість – наш союзник. Коли я скажу «один», усім разом вдертися до цієї «операційної». Три, два…

       Цієї миті у Павлюка спрацювала на прийом рація. Петро намагався її вимкнути, а решта затамували подих, сподіваючись, що їх не викриють. Проте, було вже пізно. Ті хто перебував за дверима поруч яких стояли астронавти із Сонячної системи повибігали, і вчинили стрілянину по утікачах. Почувши постріли, їм на допомогу повибігали ще з кількох кімнат, і теж побігли за непрошеними гостями.

       Продовжуючи бігти коридором, Абдулін витягнув бластер, і обернувшись, кілька разів вистрілив. Кілька постатей відразу впали долу.

       − Їх вже трохи менше! – вигукнув представник силової підтримки. – Продовжимо?

       Йому ніхто не відповів.

       Астронавти вибігли на вулицю, і побігли у напрямку свого космольота.

       Павлюк вихопив рацію.

       − Готуйся до злету! – закричав він звертаючись до пілота.

       − Що трапилося? – не зрозумів Андрій.

       − За нами погоня!

       Коли Павлюк та решта астронавтів підбігли до «Сонячного сяйва», космоліт вже був готовий аби злетіти.

       − Що тепер? – запитав Власенко, відірвавши космоліт від поверхні.

       − Спочатку відірвемося від переслідувачів, − відповів Павлюк, − а потім вирішимо.

       Андрій вирішив летіти на те ж місце, де було знайдено майданчик для посадки.

       − Дивно. – сказав Дабижа, поглянувши в ілюмінатор.

       − Що трапилося, Олексію? – запитав Павлюк.

       − За нами ніякої погоні нема.

       − Що значить «ніякої погоні нема»? – не зрозумів начальник експедиції.

       − А так і є. – підтвердив слова Олексія Фурсов.

       Космоліт підлітав до місця майбутньої посадки.

       − Попереду майданчик! – оголосив Андрій.

       − Сідай! – наказав начальник експедиції.

       Літальний апарат із символами Сонячної системи нахилився, повільно наближаючись до поверхні планети.