Вступ

ПОГЛЯД В ІСТОРІЮ

ТУНГУСЬКИЙ МЕТЕОРИТ

Більше 100 років тому – 17(30) червня 1908 року – о 07:17 місцевого часу в басейні річки Підкамена Тунгуска відбулося явище, відоме за назвою «Тунгуський метеорит».                                                           

На величезній території Східного Сибіру люди побачили проліт вогненного тіла, що завершився вибухом, рівноцінним сорока мегатонним водневим бомбам. Хвиля потужного вибуху двічі обійшла Землю. Через кілька секунд самописи Іркутської обсерваторії відзначили збурювання магнітного поля Землі, що закінчилося тільки через п'ять годин.                                                                                     

Ударна хвиля викликала величезні руйнування в тунгуській тайзі, сліди яких не зникли дотепер. На площі 500 квадратних кілометрів віковий ліс був повалений на землю. Ударна хвиля породила землетрус, що відзначили сейсмографи Іркутська, Ташкента, Тбілісі, Йени. У наступні ночі на території Південного Сибіру, Середньої Азії й майже всієї Європи незвичайно яскраво й з незвичними колірними відтінками світилося небо.

       Що це було?

      На сьогоднішній день гіпотез сотні: метеорит, куляста блискавка, уламок комети, вибух газу, кажуть про зіткнення з міні-чорною дірою чи антиречовиною і навіть про аварію інопланетного космічного корабля.

      Є ще одна версія – зовсім неймовірна. Винуватець тунгуської катастрофи – конкретна земна людина. Вчений, якого одні називають містифікатором, другі – великим генієм-винахідником усіх часів та народів, треті – надлюдиною.                   Його ім’я – Нікола Тесла.

ТУНГУСЬКИЙ МЕТЕОРИТ

Ранок 30 червня (17-го за старим стилем) 1908 року.                     

Здавалося, не передвіщало нічого незвичайного, і раптом. У небі над Сибіром з'явився кольоровий об'єкт із довгим вогненним хвостом, і о 7 годині 17 хвилин за місцевим часом у басейні ріки Підкамена Тунгуска пролунав вибух, а може, серія вибухів, загальна потужність яких у дві тисячі разів перевищила атомний удар по Хіросімі.

При падінні Тунгуського метеорита, тайгу було знищено на площі близько 2 тисяч квадратних кілометрів загинуло багато тварин, буквально весь континент Євразії здригнувся, а ударна хвиля обігнула земну кулю двічі. Новомодні барометри на метеостанціях у Кембриджі й Петерсфілді відзначили стрибок атмосферного тиску, виникли коливання магнітного поля Землі, а на всьому просторі від Сибіру до західних кордонів Європи з 30 червня до 2 липня спостерігалися дивні білі ночі. Увагу вчених Берліна й Гамбургу привернули сріблясті хмари, що зазвичай утворюються в результаті скупчення в десятках кілометрів над поверхнею Землі дрібних часточок льоду, закинутих туди виверженням вулкана. Але нічого подібного влітку 1908 р. не відбувалося.

Очевидці, що перебували в 200-300 кілометрах від епіцентру вибуху, відзначили дивну воістину гробову тишу, що настала незабаром після 7 години ранку 30 червня 1908 року, коли раптом не стало чутно пташиного щебету, шелесту листя й інших звичних звуків тайги. Крім того, ясний ранок раптом потьмянів, а всі предмети, у тому числі листя й трава, придбали жовте забарвлення, потім вони стали жовтогарячими, червоними, бордовими.. До середини дня все почорніло, а в напрямку Підкаменої Тунгуски виднілася начебто суцільна срібляста стіна. І всі ці незрозумілі явища тривали близько восьми годин.

Враження сибіряків стали відомі через багато років, а вчені прийшли до висновку, що катастрофа на Підкаменій Тунгусці відбулася в результаті падіння величезного метеорита. Це подія, очевидно, здалося недостатньо цікавою. Потім про неї змусили забути війна й революція. І лише в 1921 році академік Володимир Іванович Вернадський, основоположник сучасних наук про Землю, доручив Леоніду Олексійовичу Кулику, ентузіастові дослідження метеоритів, провести необхідні дослідження. У результаті першої поїздки до Сибіру восени 1921 року, встановили тільки, що розміри метеорита були гігантськими й упав він у басейні Підкаменої Тунгуски, куди вченому добратися не вдалося.

Дослідження були продовжені шість років потому, і 13 квітня 1927 року евенк Павло Аксьонов вивів експедицію Кулика на гору Шахрома, з якої відкривався застрашливий вигляд на величезний простір, суцільно засіяний поваленими обгорілими деревами Лише через півтора місяці, 30 травня, учені добралися до епіцентру, де до їхнього подиву, не було кратера з розмірами відповідної потужності вибуху. Замість нього вони виявили порівняно невелике заболочене озеро й безліч круглих поглиблень теж заповнених водою. Між ними піднімалися мертві обгорілі дерева, багато з яких були, начебто розщеплені блискавками. Виходячи із цього, Кулик припустив, що метеорит розвалився на частини, не долетівши до поверхні Землі, і протягом дванадцяти років вів роботи з пошуку осколків метеорита. Під час однієї з експедицій, навесні 1930 року, мисливець Костянтин Дмитрович Янковський повідомив вченим про те, що знайшов неподалік дивний камінь довжиною 2, шириною 1 метр і висотою 80-90 сантиметрів, який відрізнявся надзвичайною пористою структурою і наче вкритий яскраво-жовтою глазур'ю. Мисливець сфотографував свою знахідку, але шлях до неї не позначив, і з тих пор «камінь Янковского» так ніхто й не бачив.

Спочатку Кулик вважав метеорит кам'яним, але поступово прийшов до висновку, що розколене над Підкаменою Тунгускою тіло складалося з нікелю – металу, якого дуже потребував Радянський Союз. Його кількість повинна була бути величезною, тому для продовження пошуків вишукувалися засоби. Академік Ферсман запропонував спустити воду з озера, що перебуває в епіцентрі, названого Південним болотом. А в 1942 році передбачалося почати будівництво вузькоколійної залізниці для вивозу коштовної сировини. Однак всі зусилля Кулика залишалися безрезультатними: після дуже трудомісткого осушення великої лійки поруч із Південним болотом на дні були виявлені гілки, шишки й звичайний пень із неушкодженим, що йде углиб корінням. Пошуки в знівеченій тайзі із застосуванням бурильної техніки, які тільки встигали справлятися з вічною мерзлотою, теж закінчилися нічим: жодного уламка, ні кам'яного, ні металевого метеорита виявлено не було. Війна призупинила дослідження. Кулик пішов на фронт добровольцем й в 1942 р. помер у полоні від тифу.

У післявоєнні роки дослідження Тунгуського метеорита були продовжені. Експедиція Кулика виявила велику кількість дрібних, – близько міліметра в діаметрі, – кульок спеченої речовини. Такі ж кульки, що засівали руїни Хіросіми й Нагасакі, були знайдені після бомбардувань. Зрізи дерев, що залишилися неушкодженими по краях знищеної тайги, говорять про їхній нормальний розвиток до 1908 року, важку боротьбу за існування протягом 30 років з моменту катастрофи й прискорений на 20-30% розвиток після 1938 року. Потомство тварин, що пережили трагедію яка трапилася більше 100 років тому, дотепер носить сліди виродження через численні мутації, що неминуче виникають у результаті ядерного опромінення. Здавалося б, все гранично зрозуміло. Адже на початку XX століття ніхто на Землі й не підозрював про можливості створення ядерної зброї, до того ж у зоні тунгуської катастрофи спостерігалися й інші дивні явища.

Відзначені очевидцями неправдоподібна тиша й зміна фарбування навколишнього світу фізики-теоретики в стані пояснити це тільки порушеннями нормального перебігу часу, які може виникнути в результаті роботи джерел антигравітації. Про зміну кольорів навколишніх предметів аж до повної чорноти в ясний день не раз розповідали очевидці, що спостерігали НЛО. А ті, хто зустрічався з ними по ночах, говорили, що все навколо об'єкта сяяло сріблястим світлом, що нагадує ртуть. Більше того, при зіставленні описів очевидців складається враження, що в небі над Підкаменою Тунгускою зустрілися або зіштовхнулися два, а можливо і більше об'єктів. Але ця гіпотеза не стала сенсацією. А от припущення Олександра Петровича Казанцева про те що в 1908 р. в атмосферу Землі вдерся міжпланетний корабель, що терпить нещастя, з ядерним двигуном, що свідомо направився убік безлюдного простору й там закінчив політ, буквально підірвало наукову громадськість. Казанцев висловив свою теорію в 1946 році, ще до появи повідомлень про зустрічі з інопланетянами, і хоча письменник консультувався з такими світилами, як академіки И. Е. Тамм і Л. Д. Ландау, і багато разів обговорював свою гіпотезу із продовжувачем справи Кулика – Віктором Олександровичем Ситіним, ідея фантаста була відкинута вченими. Вони не вірили в те, що пристрій, створений у високоцивілізованому суспільстві, може вийти з ладу. Однак гіпотезу Казанцева підтримав професор Олексій Золотов, а академік і генеральний конструктор перших супутників Землі й космічних ракет Сергій Павлович Корольов у 1960 році організував експедицію до місця тунгуської катастрофи, сподіваючись знайти фрагменти корабля прибульців, що вибухнув, й дослідити їх.

Серед учасників експедиції був майбутній космонавт Георгій Михайлович Гречко, у посланці Корольова, так само як їхні попередники й послідовники, не знайшли в басейні Підкаменої Тунгуски ні шматочка матеріалів неземного походження.

Відповідно до накопиченої інформації й даним одне із самих результативних експедицій на Підкамену Тунгуску, що відбулася влітку 1996, картина катастрофи могла бути наступною. О 7 годині ранку 30 червня 1908 року, в атмосферу Землі увірвався великий об'єкт, за описом нагадував гігантські НЛО, що, судячи з оглушливого гуркоту, терпів аварію. На своєму шляху він зробив трохи замічених очевидцями зиґзаґів, а на висоті близько 5 км, приблизно над Південним болотом, зупинився, очевидно вирішивши не сідати на землю. Зависнувши, об'єкт став виконувати повільний розворот у просторі на 90° і в часі на 180°. У місці проведення маневру утворився згусток електромагнітної енергії небаченої потужності, що виразилося в цілому дощі неймовірно сильних, що попадали в землю й дерева блискавок. При проходженні об'єктом нульової точки на осі часу так само; як при подоланні літаком звукового бар'єра, відбувся сильний вибух.

Тунгуський метеорит, одержав за 90 років після свого падіння,, якого теж не було, багато барвистих визначень. Досить нагадати деякі назви статей або фільмів: «Загадка століття», «Таємниця», «Метеорит або космічний корабель?», «Немає метеорита», «І не метеорит і не корабель», «Вибух», «Тунгуський метеорит знайдений», «Проблеми Тунгуського метеорита» і так далі. Про його природу опубліковано в різних виданнях більше 30 гіпотез, що претендують на науковість, а їхнє загальне число давно перевалило за сотню.

Так хто ж він «таємничий прибулець»? (До речі, про лапки, вони й тут і надалі будуть уживатися, фраза, що приводить коли, уже кимсь була сформульована). «Тунгуський метеорит...!» Скільки загадок, фантазій, припущень! Про нього говорять студенти, пишуть журналісти й учені, сперечаються люди різних професій і віку.

«Багато хто про нього знають небагато, деякі багато, але ніхто не знає, що це таке». Цією фразою починалася замовлена в 1960 р., але так і не опублікована «Комсомольською правдою» одна із статей. Цю фразу можна повністю повторити й сьогодні. Викладене тут, не науковий звіт і не історія вивчення проблеми тунгуського метеорита.

Суть дана в заголовку. Це просто «міркування із приводу», спроба розібратися у величезній кількості фактів, накопичених й опублікованих до теперішнього часу. Спроба вичленувати з них ті, які мають пряме й безпосереднє відношення до проблеми, відсіяти масу непрямих, опосередкованих, а то й взагалі що не має відносини до справи. Потім, на основі безсумнівних фактів, провести перший етап емпіричних узагальнень, що дозволяє дати інтегральні характеристики цього явища, і спробувати дати опис того, ЯК воно відбувалося.

Після цього варто привести всі гіпотези, що претендують на науковість, відсіяти нереальні й спробувати відповістити на запитання ЩО це було. Звичайно, відповідь на це питання буде імовірнісною і далеко не остаточною. Але якийсь підсумок «багаторічним безуспішним пошукам Тунгуського метеорита», викладений досить популярною мовою, буде підведений.

У даній ситуації, коли мова йде про «міркування», завжди важко вибрати вихідну позицію: із чого почати. Чи варто викладати, хоча б коротко, драматичну історію вивчення Тунгуського метеорита, або ж думати, що всі вже дещо про нього знають і завдання автора полягає тільки у тому, щоб разом із читачем зайнятися аналізом усього накопиченого матеріалу. Незважаючи на достаток публікацій, все-таки, очевидно, варто коротко викласти суть проблеми й дещо розповісти про історію її вивчення.

Почну за трафаретом.

Ранком 30 червня 1908 р. багато сотень жителів Сибіру спостерігали, як по небу «пронеслося вогненне щось» і зникло в північній стороні від очевидців. Проліт тіла, що спостерігався на відстані до 400 км. від району катастрофи, супроводжувався потужними звуковими явищами, які було чутно на відстанях до 1000 км. Очевидці, які знаходилися на Ангарі, – тобто приблизно за 200 кілометрів від місця катастрофи, – описували це явище ще більш яскраво. «Падали люди», «Упала коняка», «Воду по Ангарі гнало валом», «Думали, що наступив кінець світу».

Ще яскравіше опис осіб, що перебували в безпосередній близькості від епіцентру. (на відстані 25-35 кілометрів). «Рано вранці, коли усі ще спали, наш чум злетів у повітря. Разом із чумом злетіли люди. Деякі знепритомніли. Коли прийшли до тями, бачимо, навкруги вивалений ліс, горять сушники (суха трава, сухий торф, сухостій)».

Майже всі Сибірські газети повідомляли про «аероліті» з різними подробицями. Директор Іркутської обсерваторії, А.В.Вознесенський, що виявив на сейсмограмах сліди місцевого землетрусу, відразу розіслав запити в багато населених пунктів й одержав біля сотні відповідей з описами не стільки землетрусу, скільки деталей прольоту тіла.

У середині двадцятих років район катастрофи вперше відвідав Л.А.Кулик і зв'язав свою долю з Тунгуським метеоритом до кінця життя, вважаючи його гігантським залізним метеоритом. Він перший описав район катастрофи з її радіальним вивалом лісу, нетиповою пожежею, товстим шаром попелу на торфовищах, опіком кінців тонких сухих гілочок типу «пташиний нігтик». Але метеорита він не знайшов.

Протягом 30-40 років його вивченням займалися в нас Е.Л.Кринів, И.С.Астапович, В.Г.Фесенков, а за кордоном Уиппл. Ла Паз і т.д. Але справжній бум і популярність тунгуського метеорита виявилася після публікації А.П.Казанцевим оповідання «Вибух», у якому автор-фантаст описував Тунгуську катастрофу, як вибух міжпланетного марсіанського корабля.

Співробітники Комітету з метеоритів припущення А.П.Казанцева зустріли в багнети, стали обвинувачувати його в некомпетентності, доводити, що в цій проблемі все зрозуміло: є кратер, є гігантський залізний метеорит, тільки нема змоги й часу його викопати. Дискусія на сторінках газет і популярних журналів була палкою, тривала, то загасаючи, то знову відновлюючись. Але сперечальники були єдині в одному: ніхто з них не виїжджав на місце для перевірки й підтвердження своїх гіпотез.

У 1957 році багато газет і журналів десятисантиметровими буквами сповістили: «Тунгуський метеорит знайдений» і приводили фотографії маленької стружки й декількох магнетитових кульок, виявлених у пробах Л.А.Кулика, що зберігалися на полицях Комітету з метеоритів (КМЕТ). Тоді, нарешті, в 1958 р. під керівництвом К.П.Флоренського була організована перша післявоєнна експедиція в район Тунгуської катастрофи. Висновки її були приголомшливими. Стружки й кульки, подібні виявленим у КМЕТі, ні на місцевості, ні в пробах Л.А.Кулика, що зберігалися на Заїмці, не були виявлені.

Тоді ж були висловлені припущення, що знайдені в Комітеті стружка й кульки належать Сіхоте-Аліньскому метеориту, що там, починаючи з 1947 р., пиляли, чи шліфували. Більше того, у своїй статті, опублікованій після експедиції, Кирило Павлович писав: «Вибух метеорита в повітрі не доведено, хоча й допускається деякими членами експедиції».

Це була ще одна велика сенсація, що частково підтверджує припущення А.П.Казанцева. У той час вважалося, що гігантські метеорити бувають тільки залізними, вибух у повітрі шматка заліза неможливий.

Все це виявилося передісторією й підставою для виникнення КСЕ або Комплексної Самодіяльної Експедиції по вивченню проблеми Тунгуського метеорита, штаб і центр якої виник, перебував і перебуває по цей час у Томську. Учасники КСЕ не пов'язували себе гіпотезою, а перевіряли «всі і вся». Радіоактивність району й хімічне забруднення ґрунтів, вивал лісу й захворюваність населення (можливо променевою хворобою), виникнення пожежі й наявність «сухої річки» на Лаку ре. Все це й багато чого іншого було включено в програму робіт КСЕ-1 (1959 р.). Результати виявилися цікавими, а інколи навіть незвичайними.

Радіоактивність центральної частини району катастрофи була вище фонових значень в 1,5-2 рази. Це привело до необхідності, для з'ясування причин підвищення радіоактивності, організувати наступну потужну експедицію, із залученням вузьких фахівців, що проводилася за підтримкою Академії Наук і ЗАН СРСР, а також істотної допомоги С.П.Корольова.

КСЕ-2 (1960 рік), в основному, закрила питання про підвищену радіоактивність району катастрофи, зв'язавши його із глобальними випаданнями радіоактивних опадів після випробувань ядерної зброї, хоча ряд деталей пов'язаних з вивалом, пожежею, загубленою речовиною Тунгуського метеорита з'ясувати до кінця не вдалося. Тому в наступному році, разом з експедицією Кмета під керівництвом К.П.Флоренського, працює КСЕ-3, потім КСЕ-5, 10, 20, 30 і т.д.

За 38 років проведено більше 50 експедицій у район катастрофи й деякі контрольні точки, зібраний самий унікальний матеріал, опубліковано більше десятка монографій і тематичних збірників, сотні статей наукових і популярних. Однак проблема не вирішена і як і раніше можна сказати: «Багато хто про нього знають небагато, деякі багато, але ніхто не знає, що це таке».

     На закінчення кілька слів про автора матерілу, який використаний у даному творі. Був ініціатором й одним з організаторів КСЕ. Перші три роки її начальником, потім керівником ряду напрямків і виконавцем окремих робіт. Добре знайомий з усіма дослідженнями й дослідниками проблеми, у тому числі й поза межами КСЕ. То ж проблему Тунгуського метеорита знає давно й не тільки з літератури. Написане тут є результатом багаторічного осмислення й обмірковування проблеми, але не претендує на «істину в останній інстанції». З'являться нові підходи, деталі, хтось зможе пояснити їх більш правильно й тоді все тут сказане стане застарілим. Але, поки має сенс викласти сьогоднішнє розуміння проблеми Тунгуського метеорита найбільше об'єктивно, або хоча б так, як розуміє її автор «зі своєї особистої точки зору». Треба, також, відзначити, що писався цей автореферат, в основному, по пам'яті, майже без залучення архівних даних і публікацій. Тому можливі приватні неточності й помилки, за які заздалегідь приношу вибачення.

На закінчення введення варто визначити деякі, часто вживані тут, терміни. «Тунгуський метеорит» (Т.М.), «Тунгуське космічне тіло» (ТКТ), «Тунгуська катастрофа 1908 року» (частіше без року) Т.К. будуть використовуватися як синоніми, позначаючи те явище 1908 року, що у різних публікаціях дотепер називається по-різному. Використання трьох різних термінів буде залежати від контексту. «Велика улоговина» (вираз Л.А.Кулика, для позначення місця передбачуваного падіння Т.М.) низина, оточена кільцем невисоких гір, у центрі якої розташовується м.Стойкович і побудовані хати Кулика. Передбачається, що ця улоговина палеовулканом. «Вивал лісу», «Куликовський вивал». Радіальний повал лісу, коли майже всі повалені дерева лежать вершинами назовні, а коріннями до центру, що перебуває в 65 км. до півночі від с.Ванавара.

«Вибух». Термін вживається для позначення механічних і термічних первинних наслідків Тунгуської катастрофи, іноді заміняється іншим «Вибухоподібне руйнування тіла».

«Центр», «Центральна зона», «Епіцентр вибуху» район розташований у радіусі 1,5-2,5 км. від розрахункового центра по вивалу. Перебуває в межах «Великої улоговини».

«Променистий опік», жаргонний вираз, використовуваний деякими авторами для позначення стрічкоподібних ушкоджень галузей модрин які пережили катастрофу. Буде використовуватися для стислості, але в лапках. «Геомагнітний ефект». Зміна напруженості геомагнітного поля зареєстроване в Іркутську майже синхронно з Т.К.

«Світла ніч 30.06.08. 01.07.08.» ще одне унікальне явище пов'язане з Тунгуським метеоритом тільки часом, тому що ніяких інших підстав зв'язувати їх немає.

ПРОМЕНІ СМЕРТІ

Історія винаходу так званих «F-променів» донедавна була відома обмеженому колу осіб – вищим чинам британського Адміралтейства, і її подробиці досі у секретних архівах. Не зважаючи на те, що ця історія згодом виявилася не чим іншим як фікцією, на основних її моментах все-таки варто зупинитися

Її герой – італієць Уліві, що за кілька років до початку Першої світової війни, був винахідником й вченим-хіміком. Приїхавши в Лондон, він запропонував Адміралтейству викупити за п'ять мільйонів стерлінгів його апарат, що випускає промені, за допомогою яких можна підривати на відстані будь-які вибухові речовини.

До Уліві лондонські чиновники віднеслися серйозно, оскільки їхні експерти допускали можливості таких променів. Як доказ приводилася таємнича історія з японським військовим судном, яке злетіло в повітря в Сассебо в 1904 р. Можливість загибелі судна від підводної міни виключалася, тому що навіть на відстані від «Міказа» не перебувало жодного ворожого судна (російсько-японська війна). У той же час знайшлися свідки, які за кілька хвилин до вибуху у морі, бачили декількох іноземців з якимсь апаратом, схожим на фотографічний. Був також співробітник британського Державного інституту. Поельсен довів можливість розплавити в кілька ярдів мідний дріт за допомогою бездротових хвиль високої напруги

Виходячи із цих міркувань, Уліві була надана можливість продемонструвати свій виріб на практиці. Не будемо зупинятися на подробицях випробувань, а підкреслимо лише шахрайські дії «винахідника» під час маніпуляцій. Це була невелика саморобна підводна міна.

Підробка була розкрита, і Уліві залишив Англію. Далі був візит у Францію, де Уліві протягом місяців марно пропонував французькому військовому відомству провести випробування свого приладу.

Потім Уліві направився до себе на батьківщину – в Італію. Спочатку його зустріло скептичне відношення але незабаром йому все-таки вдалося зацікавити цілий ряд суспільних діячів і великих промислових з них виявився популярний в Італії адмірал Форнані, по першій букві прізвища якого й одержали назву «F-промені». Він почав вести сміливу гру – було утворено велике акціонерне товариство «F-променів», випущені акції й зібрані великі кошти...

Але італійська поліція розкрила секретну лабораторію шахрая у Мілані, з якої кількість елементарного хімічного складу,  що при з'єднанні з водою дає спалах. Галас у газетах, і Уліві, довідавшись про майбутній арешт, зник у невідомому напрямку. Розкритий в 1914 р., за кілька днів до початку Першої світової війни.

Наступною сенсацією стали «промені смерті», повідомлення про які з'явилися на сторінках газет 1914-1918 роках. Знову про їх заговорили в середині 20-х, після того як англієць Гріндел Метью назвав себе «винахідником». 7 квітня 1924 р. у своїй лабораторії на деякій відстані зупинив мишу, запалив щіпку пороху й убив її.

Слід зазначити, що й у СРСР був зафіксований факт публічної демонстрації «променів». Генерал-лейтенант Михайло Михайлович Лобанов відзначає: «Узимку 1924/25 року в київському цирку дітище Леоніда Вікторовича (Л. М. Барзтов у той час був командиром дислоцировавшего» окремого радіотелеграфного батальйону, у якому проходив службу молодий краског яріємо. Г. Ч.). Уніформісти виносили й установлювали на дерев'яний настил півтораметрову щоглу. Глядачі мали можливість переконатися, що вона не пов'язана з якимсь пунктом керування дротами які знаходилися на гальорці. І раптом модель оживала. Вона починала пересуватися ареною, оберталися вежі, спалахував мініатюрний прожектор. Цей науково-технічний атракціон користувався у публіки успіхом. Люди ніяк не могли зрозуміти, яким чином можна командувати пароплавом по радіо».

Після повідомлень про ці роботи настав період деякого перепочинку. Новий «цикл сенсацій» 20-х – початку 30-х років. Так наприклад, у лютому 1929 р. журнал «Радіо всім» (№3. с. 93) відзначав: «З англійських журналів, німецький професор Езау в місті Ієна почав новий рік з відкриття «променів смерті»: прилад у цигарковій  коробці,  випромінював  ультракороткі (особливо короткі) хвилі, якими  можна було винищувати культури бацил. При цьому прилад працював без антени на звичайних лампах».

Навіть сам Гульєльмо Марконі. якому в багатьох закордонних публікаціях стали приписувати «промені смерті», змушений був виступити з публічним спростуванням. Однак і після його публікації залишилися, як говорять, «при своїй думці». Вважалося, що спростування Марконі має чисто інший характер.

Величезна кількість пройдисвітів і шахраїв уміло використали цей «бум». Друкувалося величезне інтерв'ю з найрізноманітнішими представниками техніки. Енергійно підтримували сенсації про «промені смерті» магнати воєнної промисловості. Живу цікавість проявляли військові відомства. Дозвільні журналісти почали говорити навіть про існування спеціальної промисловості. Широкій публіці всю історію намагалися представити так, начебто раптово може бути винахід, що «переверне геть усе». На прикладі досвідів Г. Метьюса будувалися аналогії впливів даних променів: знищення цілих армій, літаків і т.п.

На початку 1935 року відомий французький фізик Поль Ланжевен (1872-1946 року, член Паризької почесний член Лондонського королівського суспільства й АН СРСР) на питання кореспондента про реальності винаходу «променів смерті» відповів: «Усе це блеф, або, виражаючись точніше всього, подібні промені повинні були б мати більшу потужність. Як її створити, якщо випромінювачі виміряються сантиметрами? Висока частота, якої вони вимагають, є перешкодою для потужності. Подібно радіохвилям, «промені смерті» можуть вступити в дію тільки в тому випадку, коли  вони настроєні, є приймач».

Із приводу ж продемонстрованих досвідів він заявив: «Що стосується Гриндел Метьюса, то цей не був нічим іншим, як рецидивістом-шахраєм. Заявивши про те, що ним винайдені «промені смерті» улаштувати офіційне випробування його винаходу над підводними мінами. Дійсно, йому міну, направивши на неї промінь. Але тільки згодом виявили, що отут були пущені в хід «хитрі міни»: був  прибудований  фотоелектричний  елемент, і варто було лише направити на нього промінь світла, – так отримувався необхідний ефект. Спритно придумано, але нічого нового в цьому немає... Досить характерно, що Гриндет переселився у Францію, проклинаючи невдячну батьківщину. Потім він відправляється в США, де все скінчилося так, як звичайно, і кінчаються подібні речі: «зробили фільм».

Однак, як говорять, «немає диму без вогню». Наприкінці 1935 р. Г. Марконі у своєму черговому hhi горезвісних променів, вказував виняткові можливості, які таять у собі застосування у військовій справі. У пресі їх стали йменувати як «нові» або «таємничі» промені. У Німеччині спочатку 1936р. фірма «Телефункен», що продемонструвала на озері Берліна радіокерований катер (на ньому були розміщені деякі із запрошених. Принцип радіоуправління полягав у наступному: на катері були встановлені два радіоприймачі, з'єднані напрямки, а з берега випромінювалися два паралельно спрямованих пучки мікрохвиль. Якщо катер рухався за курсом (у створі випромінюваних з берега радіохвиль), то стрілка індикатора напрямку перебувала на оцінці. Відхилення руху катера від маршруту в кожну зі сторін фіксувалося відхиленням стрілки напрямку вліво або вправо (внаслідок послаблення вихідного сигналу відповідно з наступною передачею команди керму – для коректування напрямку руху катера. По цьому принципу була створена й модель першого радіокерованого танка.

Інженери багатьох країн почали проведення робіт із застосування цих променів для захисту супротивника. Із цього приводу американський журнал «Радіо Крафт» відзначав: «Уздовж кордону країни велика кількість маленьких передавачів, розташовуваних на височинах (на високих будинках і т.д.) Ці передавачі випромінюють промені під деяким кутом нагору. Який-небудь аероплан відіб'є від себе назад на землю такої або аероплан промінь, що пролітає в цьому районі на землю такий. Цей відбитий промінь може бути прийнятий яким-небудь із числа розташованих у певних місцях. Це можливо поза залежністю від тієї висоти, на літак».

Очевидно, стаття в журналі ґрунтувалася на проектних пропозиціях по телегеодинаміці (крізь Землю) і оборонній зброї, що висунув в 1936 році американський винахідник.

Обговорювалася й ідея використання довжиною спектра частот для проведення радіозв'язку. 

Розроблювачі даних апаратур доводили, що при розташуванні приймача й передавача місцями може бути досягнута дальність зв'язку до 80 кілометрів. Більше того, перехоплення змісту самих зовсім неможливий поза межами проходження пучка радіохвиль.

Аналогічні   роботи   з   ультрависоких   частот   також   проводилися   в Англії й Італії. Англійський  винахідник Макнейль створив відповідні апарати, що працюють в області спектра частот, що дозволяло радіохвилям проникати без втрат крізь туман, снігопад і т.д.

Що ж стосується СРСР, то ще в 1921 р. молодий і нікому не відомий тоді винахідник звернувся до В. І. Леніна із проханням прийняти й вислухати його. На зустрічі, що відбулася, було продемонстровано кілька винаходів (у тому числі й по керуванню на відстані за допомогою радіосигналів). У той час питання про винаходи Бекаури розглядався на засіданні Ради Праці й Оборони рішення про створення у Санкт-Петербурзі спеціального «Остехбюро», що й очолив Володимир Іванович Бен.

Пізніше, в 1933-34 роках, в «Конструкторському бюро №5» (таке найменування одержало «Остех») перші роботи з радіолокаційного виявлення літаків, які очолили Ю. К. Коровин (Ленінградський електрофізичний інститут) і Б. До Шембель. Перша серійна РЛС (РУСЯВИЙ-1) яким керував Д. З. Стогів. РУСЯВИЙ-1 з'явилася минулого року і були застосовані під час фінської військової кампанії 1939-40

Особою ж турботою самого В. И. Бекаури залишилися розробки приладів керування вибухами. В інженерних військах були створені спеціальні мінні підрозділи ТОС. Досить згадати, що під час Великої Вітчизняної війни, відступаючи з Харкова, сапери одного з підрозділів заклали великий фугас під одним з великих будинків міського саду. Через якийсь час за допомогою радіо висаджений, і під уламками будинку були поховані кілька десятків офіцерів Вермахту.

У Бекаури було й особисте захоплення – створення унікальних сейфів особливої конструкції. У сірці, років він по особистому замовленню Сталіна виготовив кілька оригінальних сейфів різних розмірів. Уміст даних сейфів робили їх теоретично недоступними для апарата НКВС. Берія кілька разів писав до конструктора з вимогою передати йому шифр коду відкривання сейфів. Була отримана відмова. В 1939 році В. І  Бекаури не стало.

По обнародуваних відомостях, військове застосування «промені смерті» знайшли тільки в 70-х роках як «лазерна гармата» («Терра-3»), встановлена на березі озера Балхаш, вивела з ладу електроустаткування американського «Челенджера» під час його прольоту в зоні радіовидимості.

У Росії на проблему впливу вмираючих на навколишніх їхніх людей звернули увагу незабаром після Жовтневої революції. У той час у Москві й Ленінграді з'явилося багато лабораторій спецорганів вивчення різних таємничих явищ які можна було б використати «на благо всесвітньої революції». В 20-і роки професор А. Гуревич виявив так зване «деградаційне випромінювання живих кліток». За допомогою дослідів учений зміг довести, що живі клітки рослин випромінюють електромагнітні хвилі які поглинаючись іншими живими клітками прискорюють їхнє стрімке поширення. І навпаки: вмираючі клітки випромінюють електромагнітні хвилі зухвалу загибель сусідніх кліток.

Наступний крок у вивченні «променів смерті» зробив російський емігрант-біолог В.Лєпьошкін. В 30-і роки, працюючи в Барселоні, він довідався про результати дослідів Гуревича. Свої дослідження вчений проводив (за відсутністю необхідних засобів) за допомогою звичайної кухонної каструлі. По її окружності Лєпьошкін наклеював спеціальну, чутливу до ультрафіолетової зони спектра фотоплівку. У саму каструлю він поміщав живих креветок, потім ошпарював їх окропом. Після прояву плівка виявлялася засвіченою. На неї впливало випромінювання, назване Гуревичем «деградаційним».

Пізніше радянський фізик Сергій Докучаєв розробив гіпотезу про існування так званих поздовжніх електромагнітних хвиль, випромінюваних при загибелі живих організмів. Щоб довести це, він убивав пацюків, що перебували в повністю екрановані від будь-яких відомих фізичних полів клітках. Проте прилад, установлений на більшій відстані від місця проведення досліду, фіксував сплеск некробіологічного випромінювання.

Несподівані відкриття робилися не тільки в лабораторіях учених, але й за письмовим столом письменників-фантастів, що часом передбачають майбутній розвиток науки. От, наприклад, книга Анатолія Жаренова «Парадокс Великого Пта» що вийшов 30 років тому. Інтрига розвертається навколо дивного явища, що спостерігав під час Другої світової війни професор-есесівець Людвіг Хенгенау в лабораторії, що перебувала в одному з таборів смерті. Помічниця професора Луїза, «лагідна, як кролик, рівно о 5 годині вечора перетворювалася: в очах спалахувала ненависть, і вона починала біситися. Але проходило хвилин п'ять, і все поверталося до норми».

Через кілька днів Хенгенау скрупульозно відзначав у своєму щоденнику; «Нове. Рівно о п'ятій Луїза починала марити». Потім учений записував, що колір шкіри в жінки починає мінятися. Зрештою, рівно о п'ятій годині вона раптово вмерла від якоїсь невідомої хвороби. Що ж послужило причиною її смерті?

«Гуляю табором. – продовжує вести рє зй щоденник Хенгенау, – і бачу: біля нашої лабораторії побудували нову газову камеру. І в голову прийшла дивна думка: немає чи отут зв'язку? Встановив число, коли в камера була завантажена перша партія ув'язнених. Саме в цей день у Луїзи почалося «це». І година збіглася. Камера, виявляється й завантажується щодня о п'ятій годині. Так, я зробив відкриття й називаю його «полем смерті»! Воно виникає, коли одночасно гине юрба людей».

Ці рядки є відбитком реальних подій Другої світової війни, що відбувалися в час, коли керівників Третього рейха дуже цікавили дивні ефекти, що виникали під час насильницької смерті великої кількості жертв. Для цього у фашистських концтаборах на практиці застосовувалися таємні знання про магію крові, що отримувалися в східному окультизмі й у європейських містиків. «У цьому й полягає магічний зміст людських жертв – вважають Жак Бержьє й Луї Повель, автори нашумілого дослідження «Ранок магів», – масових розстрілів, страт, удушення в газових камерах, взагалі всього, що коїлося у таборах смерті. Це була вища магія людських жертвоприносин, а не просто результат діяльності психологічних типів».

       Дивовижні жертвоприносини не допомогли керівникам Третього рейха. Але як це нерідко трапляється в експериментальних науках, навіть якщо домогтися спочатку заданої мети не вдається, замість цього конвеєр нескінченних дослідів приводить до інших – несподіваним побічним результатам. У тому числі й появі «променів смерті».

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Отже, як бачимо з останнього прикладу, з моменту створення так званих «Променів смерті» минуло теж не мало часу.

       Проте вони протрималися не довго – лише до 1908 року. До того часу, коли у середині червня з невідомих причин спалахнула пожежа яка знищила 300 000 квадратних кілометрів лісу.

       Але, що це було насправді: падіння метеорита чи такий резонанс від випробувань які тоді проводив Ніколо Тесла?

       У даній ситуації на це питання напрошується одна-єдина відповідь: те, що сталося у районі річки Підкамена Тунгуска, – це не що інше, як випробування свого пристрою Нікола Тесла, яке він проводив саме 17(30) червня 1908 року перебуваючи у Сполучених Штатах Америки.

       Зараз саме до цієї версії і схиляються ті, хто проводив дослідження. Адже вже скільки експедицій було споряджено у Тайгу, проте, жодних слідів ані космічного корабля, ані метеорита, виявлено не було. І ще: тодішні свідки, які розповіли про кулясте тіло, яке з шаленою швидкістю пролетіло у тих місцях. Але у той час, коли це сталося, над Підкаменою Тунгускою не спостерігалося жодного тіла із плазми – тобто НЛО. 

       Як відомо, утворення із плазми має властивість пересуватися у різних напрямках, чого не можна сказати, наприклад про метеорит. Адже як відомо, метеорит не може маневрувати.

       Є іще кілька версій. Так наприклад, говорять про вибух газу та падіння уламку комети, зіткнення з антиречовиною і навіть з міні чорною дірою. Усі ці версії ми тут не розглядатимемо, аби не заплутувати читачів.

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Однак починаючи роботу над даним твором ми мали і маємо за мету показати читачеві, що могла б і може викликати така річ, якою була розробка Тесла.

       Ну, а що з цього вийшло, судити вже самим читачам.