Розділ 6

       Вже близько однієї незалежної доби астронавти були у польоті. Кожен займався тим, чим йому і належало. Олександр Зелінський відстежуючи шлях космольота, складав карту польоту. Сергій Шемберг із самого початку польоту навіть і не знімав навушники, постійно тримаючись на зв’язку з Центром управління польотами Землі. І він, і решта команди чудово розуміють: втратити зв’язок ні в якому разі не можна. Якщо вони його втратять, то можуть загинути, тим більше, зважаючи на той статус, який отримала їхня експедиція. Решта зараз сиділи і спостерігали в ілюмінатор за планетами, які блискавично проносилися у просторі Всесвіту.

       – Ми вже летимо двадцять п’ять годин незалежного часу, – сказав Станіслав Войнович – молодий силовик, – а так нічого не знайшли. Сашко! – звернувся він до другого астронавігатора. – Якщо ми нічого не знайдемо, ти ризикуєш залишитися тут назавжди!

       Астронавт хотів щось відповісти пілотові, але не встиг. Борис Яриновський, щоб не допустити сварки сказав:

– Припиніть! Ніхто ніде не залишиться! Ви – одна команда! В решті решт ви молоді і маєте довіряти один одному! Ти, Станіславе, бери приклад ось з…  – він трохи помовчав, а потім перейшов на нову тему. – Дивіться на це простіше: ви вже двадцять п’ять годин знаходитесь у ... круїзі. Деякі про це мріють, а ви...

       Яриновський не закінчив фразу.

       ― Що це було?! – вигукнув пілот.

       ― Що там? – запитав начальник експедиції, і поглянув в ілюмінатор.

       На монітор почали дивитися начальник експедиції і командир космольота.

       ― Схоже на космоліт. – сказав Нємцов. – Тільки, чий?

       ― Спробуємо розібратися з цим. – сказала Оксана Бур і увімкнула на всяк випадок захисну систему і систему відстежування кораблів.

       ― Чорт забирай! – вигукнув начальник експедиції, який весь цей час не зводив очей з радарів. – Що за чортівня?!

       ― Що? – запитала Оксана.

       ― «Місячне сяйво»! – вигукнув Яриновський.

       ― Що?! Як?! – не зрозумів Тарнавський. – Він же…

       ― Безслідно зник? – запитав Яриновський, продовжуючи фразу інженера біологічного захисту. – Як бачиш, друже, цілий і не ушкоджений.

       ― Він лише зареєструвався на іншій планеті – пожартував Шеймберг.

       ― Зараз не до жартів! – гримнула на нього Оксана. – Якби мене призначили начальником експедиції, – вела вона далі,  – ти б у мене так не жартував би!

       Усі промовчали, бо розуміли, що вона в решті решт права. Зараз був не підходящий час для жартів.

       ― Де він зараз? – запитав Яриновський, дивлячись на радар.

       ― Поки його… – почала було Оксана, потім вигукнула, – Ось він! Погляньте!

       ― Де? – перепитав начальник експедиції.

       ― Біля планети Койдер-III! Всього за 97 світлових років від нас! – відповів замість Оксани Зелінський, що також слідкував за космольотом, який з’явився на моніторі.

       ― Тоді летимо туди! Усі по місцях! – скомандував Яриновський. – Самий повний уперед! Сашко! Ти був правий! – вигукнув начальник експедиції, звертаючись до другого астронавігатора.

– Звісно... – тихо сказав Зелінський. – Я ж його вже бачив...

– Після повернення я потурбуюся, щоб тебе приставили до нагороди!

– Спочатку треба повернутися! – відповів Зелінський. – Бо може бути…

– Жодних «може бути»! – перебив його Яриновський. – Усі повернуться на свої рідні планети!

       Космоліт мчав на максимальній швидкості – 9,9 світлових років на секунду. Лише планети мерехтіли за ілюмінатором.

       І ось нарешті вони опинилися біля планети Койдер-III. Неподалік неї, майже по орбіті літав космоліт «Місячне сяйво» – той самий, який вважався зниклим ось вже протягом сорока років. Як у день старту, так і зараз на його борту велетенськими літерами було виведено назву лайнера, поруч якої було намальовано дві емблеми: Сонячної системи та Місяця  – супутника третьої планети Сонячної системи, де і знаходиться компанія з однойменною назвою.

       Не долітаючи до планети, Яриновський скомандував:

       ― Знизити швидкість до 0,1 світлового року на секунду, і почати маневрувати навколо космольота.

       Коли «Скаф-11» почав кружляти навколо круїзного космольота, астронавти побачили, що він залишився таким, як і у день старту 40 років тому, принаймні, так він виглядав зовні.

       ― Ну, гаразд. – сказав Яриновський. – Ми побачили, який він має вигляд зовні. А тепер треба подивитися, як він виглядає усередині.

       Потім начальник експедиції скомандував:

       ― Почати стикування космольота «Скаф-11» з круїзним космольотом «Місячне сяйво».

       За кілька секунд увімкнулася голосова система, і м’який жіночий голос повідомив:

       – Стикування почалося.

       Минув якийсь час, і ця ж голосова система повідомила:

– Стикування завершено.

– Тепер можна перейти до лайнера. – повідомив Яриновський. – Зі мною підуть Зелінський, Джулін, Нємцов та Оксана Бур. Решта залишаться тут!

– А силова підтримка? – запитав Тарнавський.

– Це – лайнер. – відповів вже виходячи Джулін, – а не бойовий корабель.

       Астронавти попрямували до переходу, який утворився між космольотами після стикування.

       Коли астронавти були вже біля переходу, Шеймберг гукнув їм.

       ― Тримайте нас у курсі справи!

       На знак згоди Яриновський підняв угору великий палець правиці.

       ― Ні пуху, вам, хлопці, ні пера! –гукнула їм лікар зоряного флоту.

       ― До бісу! – відповів їй не озираючись Нємцов.

       Як Зелінський, так і Нємцов, хоча і не були марновірами, проте вважали, що йдучи на якусь важливу справу, краще не озиратися, а просто подати знак, так, як було зроблено цього разу.

       За хвилину астронавти зникли у штучному переході.