– З чого почнемо? – запитав Пірс піднімаючись на капсулу.

       – З того, – відповів йому Румата, – що ти перевіриш усе обладнання на капсулі.

       – Замірювачі я перевірю сам, – сказав піднімаючись слідом за ними Віктор.

       – Згоден, – відразу погодився Пірс.

       – На скільки ми летимо? – запитав Віктор у Румати, якого призначили на капсулі головним.

       – За три дні, максимум, ми маємо повернутися. Якщо до цього часу ми не повернемося, за нами відправлять пошукову групу.

       – А чому три дні? – запитав Пірс. – На новій планеті – це багато.

       – Тому, що нам тут бути все рівно десять днів – треба дочекатися «дослідників» із супутників. А три дні для вивчення найближчих околиць – це оптимальний варіант.

       – Гаразд. Згоден. Тритон, наприклад, вивчали пів року, а ми хочемо вкластися у десять незалежних днів!

       – А нам треба взагалі вкластися у три незалежних дні, – сказав Румата. – Так що поспішайте з перевіркою – за пів години вилітаємо – пів року нам ніхто не дасть! – сказав він, вже  звертаючись до Пірса.

       – Але ж, усе перевіряли перед стартом із Землі, – сказав Пірс.

       – Пірсе! – вже гримнув на нього Румата.

       – Іду! – відразу сказав Пірс. – Треба усе переглянути і перевірити… –  говорив він, вже відкриваючи люк і залізаючи у підпалубний технічний відсік.

       – З його завзятим прагненням працювати, – сказав Віктор Руматі, коли Пірс вже зник за люком, ми “звернемо гори”!

       – Не будь до нього занадто суворим, – сказав Румата. – Він хороший фахівець, хоча ще дуже молодий. Упевнений, з досвідом він стане таким же геніальним техніком, як і наш Фуцукі. Для нього це взагалі перший політ за межі Сонячної системи.

       – А як же його узяли сюди? Адже, наскільки я знаю, у експедицію брали лише досвідчених фахівців, що пройшли гарну школу виживання астронавтів.

− Ну, в нас троє таких, хто вперше за межами Сонячної Системи, а що стосується Пірса, то вже повір мені, він пройшов хорошу, я би сказав, навіть небезпечну школу… Знаєш які тварюки розвелися якось на Меркурії?   

Чув… Кажуть, вони кровожерливіші за крокодилів і спритніші від гепардів…                                                                                     − Ну, і…

– Він вижив… – сказав Румата, і показав Вікторові на вимірювальний пульт. Той слухняно пішов його перевіряти.

       Сам Румата був у цій компанії і капітаном і пілотом, тому зайнявся перевіркою приладів керування. Зв’язок – працює. Навігація з орієнтацією на найближчу зірку – працює. Усе у нормі.

       – Пірсе! У тебе усе гаразд?! – крикнув Румата.

       – Краще не буває! – відповів той, вилазячи з люка. – Можна летіти.

       – Дякую за дозвіл, – сказав Румата.

       Заревіли мотори. Пірс кинувся до вільного посадочного місця. Капсула потихеньку виїхала з ангару, і поїхала у бік компресорного відсіку.

       – Удачі, хлопці! – почули вони голос начальника експедиції, коли двері компресорного відсіку зачинилися за ними і було чутно лише легке гудіння відсмоктуючих повітря помп. Хоча повітря за бортом космольота і було придатне для дихання – ризикувати ніхто не хотів. На Землі так багато років боролися з різноманітними інфекціями, щоб можна було дозволити собі захворіти невідомим вірусом на недослідженій планеті далеко за межами Сонячної системи.

       – Амінь… – тихо вимовив Віктор, знаючи, що начальник експедиції його все одно не почує, а команда зрозуміє.

       Двері виходу на борт трошки відхилилися. Нове повітря з великим шумом  увірвалося до компресорного відсіку.

       – З Богом! – сказав Румата, і повів капсулу до вже майже відімкнених дверей.

       – Отже, з чого ж ми почнемо? – повторив своє запитання Пірс, коли капсула залишила «Антарес».

       – Ми облетимо зараз навколо космольота, і спробуємо піднятися угору, щоб якось помітити його місцезнаходження, – сказав Румата, вже роблячи перший виток навколо космольота.

       – Зрозуміло! – сказав Пірс. – А далі?

       – Пірсе, помовчи трошки, будь ласка! – попросив його Віктор. – Я слухаю звуки планети.

       – Як гарно заговорив! – покепкував над Віктором Пірс.

       – Пірсе! – знову гримнув на нього Румата.

       Пірс замовк. Віктор одягнув навушники, і увімкнув сильніше звукоуловлювач.

       Весь день на капсулі трималася тиша. Жодного звуку на борту, і жодного за бортом.

       Після восьмигодинного мовчання Пірс порушив тишу, і тихо сказав:

       – Таке враження, що тут окрім нас більше нікого немає.

       – Перше враження може бути помилковим, – пошепки відповів Віктор. –  Адже «дослідники» виявили білкові форми життя, але зразків узяти чомусь не змогли.

       – Я хочу, – сказав Румата, ─ щоб ви зараз усі роздивились околиці і запам’ятали розташування островів навколо нашого корабля.

       – Так, звичайно, – сказав Віктор, і почав озиратися.

– Я можу це усе сфотографувати на «Палароїд», якщо це допоможе запам’ятати місцевість. – сказав Пірс.

       – Підійде, –  сказав Румата. – І багато у тебе ще кадрів?

       – Я поки що зробив лише три: один – наш «Антарес», коли ми злітали, другий – продовжував він, – коли піднялися трошки вище, десь на висоту пташиного польоту, ну, а третій зараз.

       – Знаєш що, – звернувся до нього Віктор. – Побережи-но свої кадри – можливо, вони нам ще знадобляться.

       – Гаразд, ─ сказав Пірс, ховаючи свій «Палароїд» у похідний рюкзак, які вони узяли з собою, як обов’язкове спорядження астронавтів, які виходять на роботу на невідомих планетах. Таке було положення за «Статутом астронавтів», і порушити його вони не мали права, тому, що на ньому, взагалі-то, і базувалося їхнє виживання у непередбачуваних ситуаціях. А на невідомій планеті могло статися усе, що завгодно.

       Давайте десь сядемо, –  запропонував Віктор. – У воді є якийсь рух.

       – Де? – запитав Румата.

       – Можна тут, – сказав Пірс, вказуючи на острів діаметром близько двох кілометрів по діагоналі.

       – Так! – сказав Віктор. – Якраз поруч нього і є якийсь рух.

       Румата повільно повів капсулу на посадку. Також м’яко приземлився, що Віктор, який відволікся тому, що нарешті знайшов якийсь звук, навіть цього не помітив.

       – Ви чули?! – вигукнув він.

       – Це, мабуть, я сідав… – сказав Румата.

       – Ми що, уже сіли? – запитав розчаровано Віктор.

       – Доброго ранку! – сказав йому Пірс, розстьобуючи пасок безпеки.

       – Ніхто не бажає прогулятися пішки? – запропонував Румата.

       – Хочу! До берега! – сказав Віктор.

       – Лише десять метрів, –  сказав Румата, відчиняючи вихідні двері.

       – Уперед! – майже закричав Пірс. – Я хочу покупатися!

       – Поки я не вивчу, що там у воді ворушиться – не раджу! – сказав йому Віктор.

       – Шкода. Тоді я залишуся на капсулі. – сказав Пірс. – Раптом ви там наробите справ, і доведеться забиратися звідси.

       – Ідея, взагалі-то добра, – сказав Румата. – А ти хоч капсулами вмієш керувати?

       – І капсулами, і шатлами. Ось, лише, до космольотів «руки не дійшли». – відповів той.

       – Гаразд, залишайся. Дійсно, мало що може трапитися. – погодився Румата, і вистрибнув слідом за Віктором за борт.

       Віктор вже майже добіг до води, набрав її трохи у колбу.

       – Знаєш, – звернувся він до Румати, – Мені здається, це звичайнісінька вода, і навіть, судячи по запаху – трошки солона. Тут може водитися риба. Швидше за усе, саме її я і засік у воді.

       – І якого ж вони, по-твоєму, розміру?

       – Приблизно, з нашу сіру акулу…

       – Нічого собі «кілька»!

       – Зловити б одну – нам на тиждень вистачило б нормального харчування!

       – Вікторе!

       – Що?

       – А якщо ця «кілька» і є мешканці цієї планети?! А ти їх відразу – на обід!

       – Так, про це я не подумав…

       – Але одну зловити все-таки треба, – сказав Румата.

       – У тебе є ідея?

       – У Пірса має бути. Він зазвичай без своєї сітки нікуди не їздить. Сподіваюся, він її не забув на Землі.

       Румата повернувся на капсулу за сіткою, а Віктор залишився біля берега.

       Коли Румата вийшов з капсули, він побачив, що Віктор спокійнісінько плаває у воді.                                                                 

– Ухти, яка велика риба! – сказав Румата, маючи на увазі Віктора. – Треба її обов’язково зловити.

       – Буль! – прокричав Віктор, копіюючи рухи риби і пливучи до берега.

       – Тобі жити набридло чи як? – запитав Румата у Віктора, який виходив з води.

       – Та, як тобі сказати. Вода нормальна, за смаком схожа на чорноморську.

       – Так ти її ще і пив. Я помиляюся, чи хтось у нас тут начебто лікар?

       – Румато, заспокойся. Я знаю, що роблю.

       – Дуже на це сподіваюся. Я ось дістав у Пірса сітку. Давай, краще, підемо і зловимо рибу  .                                                          

З люка капсули з’явилася голова Пірса.

       – Хлопці! А навіщо вам моя сітка знадобилася?

       – Віктор вирішив зловити одну рибку нам на обід. –  сказав Румата.

       – Ви з глузду з’їхали чи лише Віктор? Доречи, чому він мокрий? – запитав Пірс виходячи з капсули і підходячи до товаришів.

       – Він намагався зловити її без сітки. – сказав Румата, дивлячись на мокрого Віктора.

       – Він що, з Місяця впав? – запитав Пірс.

       – Ми усі звідти… –  сказав трошки ображений Віктор.

       Усі троє тихенько реготнули.

       – Я піду зв’яжуся з «Антаресом», – сказав Пірс. – А ви тут порибальте.

       – Гаразд! – відповів Румата.

       Важка сітка із меркуріанського титана, сплетена колись Пірсом для хижаків Меркурія, не давала Руматі йти поруч з Віктором. Коли Віктор був уже по пояс у воді, а Румата лише за три метри від нього, вони одночасно побачили «кільку» за два метри попереду Віктора. Заціпенівши Віктор не відразу зрозумів, що трапилося, коли Румата закричав йому, щоб той біг до нього. Рибка сприйняла Віктора за гарну здобич.

       Пробігаючи повз Румату, Віктор закричав:

       – Тікаймо!

       – Стій! – зупинив його Румата. – Допоможи! – І почав розтягувати сітку.

Рибка явно цього не очікувала, і з розмаху наштовхнулася на сітку, яка відразу ж охопила її своїми перевагами за її хвостом. Полювання вдалося, але не для «кільки».

       Задоволені своїм уловом, Віктор та Румата тягнули здобич до капсули. А звідти стрімголов вибіг Пірс.

       – Румата! – закричав він, хоча вони були вже за п’ять метрів від капсули.

       – Що трапилося? – запитав він.

       – У нас немає зв’язку з кораблем!

       – Як це? – запитав Віктор.

       – Взагалі ніяк!

       – Жарт Пірса пройшов би на «ура», якщо б це не було так серйозно.

       – Ми маємо летіти до космольота, –  сказав Румата.

       – А як же наш улов? – запитав Пірс, косячись на свою сітку з “кількою” яка ще рухалася усередині.

       – Візьмемо з собою, – сказав Віктор.

       – Ось ще! – сказав Пірс.

       – Капсула розрахована на чотирьох, а нас троє. Тим більше, що ми з таким зусиллям її зловили! – почав просити Віктор.

       – Давай! – сказав Румата, показуючи Віктору на корабель, даючи зрозуміти, що здобич він теж назад відпускати не хоче.

       Віктор схопив рибу, і потягнув до капсули сам.

       – Уф! Кілограмів сто! – сказав він, коли затягнув її до компресорного відсіку. – Куди ми її? – запитав він у Пірса.

       – Залиш тут, – сказав той. – У крайньому випадку скинемо її у якості баласту.

       – Гаразд, – погодився Віктор, розуміючи, що зараз не час для суперечок, і Пірс, взагалі-то правий.

       Усі побігли по своїм посадочним місцям. Спроби зв’язатися з космольотом так і не дали ніяких результатів.

       – Треба летіти назад! – сказав Пірс. – Аби там нічого не трапилося.

       Румата сів за пульт керування капсулою, але мотори не завелися.

       – Щось не так, – сказав Румата. – Десь замикання. Пірсе! – наказав він.

       Пірс одразу побіг до люку і поліз у низ до технічного відсіку.

       Як тільки він спустився донизу, пролунав його здивований вигук, а потім він покликав Віктора.

       – Вікторе!

       – Що? – запитав той, підходячи до люка.

       – Здається, у тебе буде ще один екземпляр мешканця цієї планети.

       – Кого ти там знайшов? – запитав обережно він, дістаючи мінібластер для захисту.

       – Здається… кролик, – сказав Пірс.

       – Сподіваюся, за нашими мірками? – запитав Румата, підходячи до люка. – Чи такий само «кролик» як і «кілька»?

       – Сам поглянь,  – сказав Пірс, – вилізаючи з люка з тваринкою, розміром із земного  кролика. – Ось винуватець наших бід.

       – Це, він щось замкнув? – запитав Румата.

       – Так, – відповів йому Пірс. – Мені доведеться тепер ремонтувати охолоджувач мотора. Ця тварюка побачивши мене, з такою швидкістю бігла ховатися, що наткнулася на трубку охолодження і зламала її, розбивши при цьому собі голову. Поглянь, які у неї кігті… Метал миттєво розсік.

       – Пірсе, займися капсулою. – попросив його Румата. – Віктор сам розбереться з тварюкою.

       – Ех! Люку б зараз сюди! – сказав Віктор.

       – Так. Люка зрадіє такому подарунку. – сказав Румата.

       Пірс знову спустився у люк. За хвилину покликав:

       – Румато! Іди сюди! Тільки прихопи з собою мінібластер!

       І Румата і Віктор кинулися до люка.

       – Що таке? – запитав Віктор.

       – Цей «шаблезубий кролик» не через двері до нас зайшов, а прогриз дно. Зараз я відремонтую трубку, але треба заварити дірку.

       Румата стрибнув у люк.

       – Ого! – почув Віктор знизу подив Румати.

       – Що там?

       – Дірочка… Маленька… Приблизно з кролика. – сказав Румата.

       – Він, мабуть, собі тут нірку рив, – пожартував Пірс, заваривши трубку охолодження. Нічого собі роздер! – додав він, повернувшись до дірки.

       – Ти бластером заварюєш? – запитав здивований Румата.

       – А у тебе є інший інструмент, здатний розплавити метал? – запитав Пірс, дивуючись, що Румата взагалі про це питає.

       – Я просто такого ніколи не бачив, – сказав Румата.

       – Я на Меркурії і не таке робив, – відповів Пірс.

− Розкажи мені про Меркурій, – попросив Румата. – Я ніколи там не був.

− Як же ж це? Був!

− Та ні, на саму планету я так і не потрапив, лише політав по орбіті.

       – Твоє щастя, – відповів Пірс. – Я не хочу про нього розповідати. У мене не дуже добрі згадки про нього. Гаразд?

       – Гаразд… – погодився Румата, вмикаючи свій мінібластер на одну третю, як йому показував Пірс, щоб заварити корпус капсули.

       Закінчуючи заварювати дірку, Пірс сказав:

       – Цікаво, де ця тварюка ховалася? Адже коли ми сідали сюди, не було помічено ніякої тварини на материку. Звідки він узявся?

       – Можливо, приплив? – припустив Румата.

       – Навряд чи, – почули вони зверху голос Віктора. – Ця тварюка не пристосована для плавання. Швидше за усе, це «кріт» ніж «кролик». У нього дуже сильні кігті. Навіть лазер не відразу узяв.

       – Зробити б ніж з такого кролика! Ось і зброя для виживання! Куди там нашим, стальним! – сказав Пірс.

       – Я теж подумав про це, – сказав Віктор

       – Ага! – сказав Румата. – Лише нікому про це не розповідайте, – сказав Румата, – бо наступні покоління не залишать цих «тваринок» у спокої, і з ними може статися те, що трапилося з нашими земними бізонами.

       – Ну нам же десяточок таких ножиків не завадить, адже правда? – запитав Пірс.

– Не десяток, а лише шість. У цієї тварюки по три кігті на двох лапах.

       – Ну, це теж не погано, – сказав Пірс, вимикаючи свій мінібластер.

       Дірку було заварено.

       – Треба летіти, – сказав Румата, вимикаючи свій мінібластер, – поки не завівся у нас на кораблі ще якийсь космічний кріт.

       Усі сіли на свої посадочні місця. Заревіли мотори. Прилади внутрішнього забезпечення працювали нормально.

       – У який бік ми летіли від корабля при посадці? – запитав Румата.

       – Ліворуч! – відповів йому Пірс, дивлячись на фотографію.

       – Тоді повертаємо праворуч! – сказав Румата, і повернув капсулу на 180 градусів.

       – Румато, – сказав стурбованим голосом Пірс. – Пеленг не працює.

       – І зв’язок і пеленг?

       – Так.

       Команда капсули мовчала досить довго. Минуло майже двадцять годин польоту.

       – Де ж «Антарес»? – запитав Румата, ні до кого, власне, не звертаючись.

       – Ми що, заблукали? – запитав Віктор.

       – Схоже на те. – відповів Румата.

       – Усі прилади мовчать. – сказав Пірс.

       – Треба десь сідати. Не можемо же ми літати весь час. Треба енергію берегти.

       – Ми не будемо більше шукати «Антарес»? – спитав Віктор.

       – А сенс! – сказав Пірс.

       – Ми піднімалися на гору і спускалися на острів – на це пішло майже вісім незалежних годин. Потім ми ходили островом приблизно дві незалежних години. Пів години пішло на ремонт. Отже, плюс-мінус десять-одинадцять годин. «Антарес» мав бути півтори години тому!

       Нам «Антарес» дав три дні. – сказав Віктор. – То ж давайте його шукати – у нас є три незалежних дні.

       Усі погодилися, але і триденні пошуки не дали жодних результатів. Команда капсули певне заблукала.

       – Нас мабуть вже шукають… –  з гіркотою сказав Румата, зрозумівши, що вперше у житті заблукав.

       – Треба сідати, – сказав Пірс. – Якщо нас пішли шукати, то вже на небі вони нас не знайдуть.

       – Вони нас у будь-якому випадку не знайдуть… – тихо вимовив Румата.

       – Ну, і чого ви зарюмсали? – запитав Віктор. – У нас є капсула, є їстівні «кріт» та «кілька», так що з голоду ми не помремо. А “Антарес” знайдеться! Адже без нас вони у будь-якому випадку не полетять.

       – Звичайно! – погодився Пірс. – А у нас як раз буде час вивчити планету!

       – Сідаймо! – сказав Румата, і повів капсулу униз.

       Знайшовши підходящий за розмірами острівець, Румата посадив на нього капсулу. Команда капсули і не підозрювала, що сіла за декілька кілометрів від крокуючих пішки начальника експедиції і Ханса – пілота «Антареса», і за сотні кілометрів від самого «Антареса». Але так далеко від «Антареса» вони опинилися не за своїм непорозумінням, а тому, що острівець, на якому стояв «Антарес», «пішов у дрейф» віддаляючи космоліт від начальника експедиції. Таким чином, ніхто з п’яти членів команди з «Антареса» не міг бачити три ракети, випущені Фуцукі.

Влаштувавшись у своєму літаючому будинку, як тепер називала капсулу її команда, йшли дні, визрівали нові гіпотези, будувалися плани на майбутнє і продумувалися можливості поселення колонізаторів на планеті. Так минуло майже сім незалежних днів. Командою капсули велося цілодобове чергування з увімкненим на всю потужність радаром та мінібластером у руках, на випадок нападу чергового «крота».

       Острівець, на якому сіла капсула, був відносно невеликим. Капсула стояла у самому його центрі, і навколо добре було видно водну поверхню, тому найменша зміна пейзажу біля  острова приковувала увагу Пірса, який чергував у цей час.

       – Румато! – закричав він.

       Сплячий до того Румата миттєво прокинувся.

       – Що трапилося? – запитав він, ще встаючи з ліжка.

       – Поглянь! – сказав Пірс, показуючи в ілюмінатор.

       З правого берега від капсули з’явився прохід на інший острів. Вдалині у бік капсули рухалися якісь чорні цятки. Встав Віктор. Усі утрьох дістали свої мінібластери – єдину діючу зброю, але за якийсь час усі заспокоїлися, зрозумівши, що до них ідуть люди.

       Ханс Гудвін – пілот «Антареса» та Тодес Каспаро – начальник експедиції – ще здалеку помітили силует своєї капсули, яка виділялась помаранчевим кольором на зелено-блакитному фоні планети. Вже не сподіваючись взагалі зустріти кого-небудь із своїх, у відчаї, два мандрівника безмежно були раді бачити своїх друзів і членів команди живими та здоровими.

       Румата, Віктор і Пірс вибігли з капсули назустріч Хансові та Тодесові.

       – Де вас носило? – ще здалеку закричав начальник експедиції.

       – А ви як тут опинилися? – у свою чергу запитали інші.

       – Ну, заходьте, – сказав Пірс Тодесові та Хансові, пропускаючи першими піднятися на борт капсули.

       Ті зайшли і призупинилися у дверях.

       – А це що таке? – запитав Тодес, побачивши шматочки сушеної риби, які висіли у компресорному відсіку.

       – Ми це називаємо «кількою», хоча Румата хоче перейменувати це в акулу.

       – Як ви її примудрилися зловити? Така тварюка мало не з’їла Ханса, коли той намагався її зловити!

       – А у нас є сітка для полювання на тигроноїдів з Меркурія, яку Пірс захопив з собою. –  сказав Румата, заходячи у капсулу.

       Начальник експедиції схвально поглянув на Пірса, але цього погляду Пірс не помітив, тому, що порсався в інструментах.

       Повернувшись він сказав:

       – Гадаю, в умовах даної планети вам не завадить наш «презент».

       І технік простягнув два ножа з кігтів місцевого «крота», які зробив під час свого чергування, вважаючи, що вони можуть стати незамінною зброєю у деяких небезпечних умовах.

       За дружнім обідом кілько подібною акулою, команда капсули розповіла начальникові експедиції що трапилося з ними. Начальник експедиції розповів, що трапилося з ним та Хансом.

– Що ж будемо робити? – запитав Румата у Тодеса.

       – Я не знаю… – відповів начальник експедиції. – Можливо, у когось є ідеї?

       – Є одна, – сказав Пірс. – Але вона божевільна.

       – Я зараз приймаю будь-які пропозиції. – сказав начальник експедиції. – Розповідай!

       – Наша капсула, – почав Пірс, – пристосована для надпланетних перельотів. При незначному до неї доповненні її можна буде відправити у будь-який куточок Галактики, правда.. без пасажирів…

       – Продовжуй… – зацікавився Каспаро.

       – Так ось. Я зможу зробити це доповнення до капсули. А Віктор нехай опише тварин які мешкають тут, покладе ДНК зразків. А ви, капітане, напишіть усе, що трапилося з нашою експедицією, будь-які теорії і гіпотези відносно планети. І усе це ми відішлемо капсулою на Землю. Іншої пропозиції у мене немає.

       –  Взагалі-то, у мене теж. – сказав Тодес.

       – Я згоден! – сказав Румата.

       – Я теж, – сказав Віктор.

       – Я сумніваюсь, звичайно, у цій витівці, – сказав Ханс, – але думаю, що ризикнути, все-таки, треба! Тим більше, що схоже, це єдиний наш шанс.

       Так і вирішили. Пірс зі своїм завданням впорався дуже швидко. Віктор теж. Начальник експедиції мало не з молитвами клав свій журнал у капсулу. Пакет із записами начальника експедиції та Віктора був запакований під вакуумом, прикріплений рятувальним паском до сидіння пілота (тому, що воно було з катапультою) і почали готувати капсулу до далекого польоту.

       Витягнувши з капсули усе, що могло виявитися потрібним, решта з команди «Антареса» пішли розбивати свій табір. Звідки їм було знати, що оселились вони на велетенській тварині, розмірами з невеликий материк, яка дозволила жити на собі, зрозумівши їх відчайдушне становище.

       Добре, що намет, який розбили астронавти, був без кілків.

       Очікуючи рятувальну експедицію, команда втраченого «Антареса» вже приготувалася жити тут тривалий час, і стати першим поколінням колонізаторів на не дослідженій ще повністю планеті, у якої ще навіть нема назви.