Embedded Files
Минуло 14 незалежних днів з того часу, як експедиція під керівництвом Петра Шнипіра залишила Землю, і відправилася на пошуки експедиції, керівником якої був Михайло Гаркавенко. Пошуки команди «Альграба» продовжувалися. Пошуки на Ар-Сі наслідків не дали, тому було вирішено шукати на найближчих планетах. Використовуючи міжзоряні шатли, споряджалися невеликі «вилазки» на найближчі до Ар-Сі планети. Але і тут результатів ніяких не було. Минуло ще багато часу, перш, ніж Шнипір та його команда вирішили відмовитися від пошуків команди «Альграба».
Була третя година незалежного часу після півдня. Астронавти зібралися у каюті начальника експедиції для чергової наради, на якій обговорювався зроблений обсяг роботи за дні перебування у космосі.
Отже – сказав Шнипір – ви знаєте вже жодна «вилазка» на сусідні планети не дала очікуваних результатів. Ми майже два незалежні тижні витратили марно. На нашу експедицію було відведено чотири незалежних тижні. Четвертий тиждень починається буквально завтра. Ми зробили усе, що могли, і, можливо, навіть більше, ніж мали на це право.
Про що Ви? – запитала Марія Ільїнська.
Я про те, Маріє, що я як начальник експедиції не мав права витрачати пальне протягом двох тижнів на безглузді пошуки. А сьогодні я зібрав команду тому, що палива лишилося лише буквально, щоб дістатися до Землі, якщо не буде ніяких перешкод. На політ додому ми витратимо часу стільки само, як і сюди – три незалежні доби. Тобто, у нашому розпорядженні ще є чотири дні, щоб здійснити якісь спроби пошуків. Але я гадаю, що це ні до чого не призведе.
Так – погодилася Юлія Войтович. – Ми навряд чи знайдемо решту членів команди «Альграба».
Принаймні, ми знаємо що трапилося з Алою Баранівською та Андрієм Кокоріним. – сказала Марія Ільїнська.
У кого які будуть пропозиції? – запитав Шнипір.
Усі мовчали, розуміючи, що якщо сказати, що пошуки можна припинити, то є ще цілих чотири незалежних дні, а продовжувати їх безглуздо.
Хто за те, щоб пошуки було продовжено? Хто проти?
Проти виявилися лише двоє: Войтович та Кузнєцов.
Пошуки будуть продовжені. – констатував Шнипір.
Розчарований тим, що пошуки будуть продовжені без його на те згоди, Кузнєцов, поки усі готувалися до чергових пошуків, крадькома від решти пішов на «Альграб». Він узяв зі столу книгу, яку знайшов Михайло Зємцов, і почав читати легенди та міфи з другої частини. Прочитавши декілька легенд, він відкрив книгу на тій сторінці, де були заклинання13. За змістом вони були різноманітними, і призначалися для різних операцій. Над кожним з них було написано, протягом якого часу після прочитання, з’явиться той, кого бажаєш бачити. За спостереженнями Кузнєцова, чомусь бачити оракул, які укладали книгу, хотів бачити якихось монстрів. За часом монстри могли матеріалізуватися від двох хвилин до двох годин за часом планети, де було знайдено цю дивну книгу. Скільки часу це було за незалежним годинником – не відомо.
Кузнєцов перегорнув сторінку назад, продовжуючи тримати її на долоні. Під назвою третьої частини був зміст, який складався з кількох розділів. Кожен з яких належав тій чи іншій потворі. Їх було двадцять п’ять. Переглянувши кожен розділ, Кузнєцов побачив, що є коротка характеристика кожної з істот, яких можна викликати, відкривши той чи інший розділ. Потім іде розповідь про ті символи, які зображено над кожним заклинанням. За усіма даними символи були (і мабуть, залишаються тепер,) талісманами кожного з монстрів.
Кузнєцов був великим прихильником подібної літератури, але сам магією ніколи не займався. У його домашній бібліотеці можна було побачити книги, вік яких складає 300 і більше років. Також за оформленням обкладинок, вони були самими різноманітними. Але, такої, як ця, у нього ще нема. Вона могла б стати «золотим фондом» у його домашній бібліотеці.
Костянтин перегорнув назад сторінку, і почав переглядати перший розділ. Але, не знайшовши нічого цікавого, він перейшов до наступного. Так, прогортавши до середини, він зупинився на шостому розділі. На самому його початку було написано: «Тут зібрані заклинання, які діють під час їхнього читання». Це було вже цікаво. Відкривши книгу трохи далі, лінгвіст побачив декілька заклинань, перше з яких починається числом «600» і закінчується числом «699». Зупинившись на заклинанні під номером «666», Костянтин почав його читати. Прочитавши кілька слів, він почув, як ліворуч, десь удалині, пролунали дивні звуки. Він озирнувся, але нікого не побачив. Не звертаючи на них уваги, лінгвіст продовжував читати, ледь помітно ворушачи губами. Чим далі він читав, тим чіткіше було чути дивні звуки, які щосекунди наближалися до космольота.
Прочитавши останнє слово заклинання, Кузнєцов відчув, як щось потужно вдарилось об борт літального апарату. Він відкинув книгу, але наступної миті зрозумів: пізно! Щось змінювати було вже дійсно пізно. Книга у відкритому вигляді лежала поруч дверей, і Кузнєцову здавалося, що поки він дістане книгу у пошуках заклинання для відправки того, що цієї миті здійснює напад на космоліт, то від літального апарату не залишиться жодного шматочка.
Підхопившись на ноги, Кузнєцов побіг на «Королеву Сонця», захопивши дорогою і книгу. Він забіг до своєї каюти, і почав збирати речі у похідний рюкзак.
Що це?! – закричала Марія Ільїнська, коли перший удар пролунав по двом ще зістикованим космольотам.
Якби я знав! – сказав не менш шокований Шнипір.
Петре! – закричав Лєлєсніков. – Що відбувається?!
Напад із зовні! – закричав Микола Андріяшкін, вмикаючи систему броньового захисту.
Це і так зрозуміло – сказав більш спокійним голосом Шнипір.
Книга! – раптом закричала Марія Ільїнська. – Де вона?
На «Альграбі»! – сказав Лєлєсніков.
І не чекаючи наказу від Шнипіра, разом з Марією побіг на «Альграб».
Забудьте про книгу! – закричав їм Шнипір, але його вже ніхто не чув. – Усі до радіорубки! – скомандував він.
Астронавти кинулися у бік радіорубки. Відбувся ще один сильний поштовх, потім ще… Поштовхи ставали усе сильнішими та частішими. Здавалося, ще кілька хвилин, і від космольота не залишиться нічого, що про нього могло б нагадувати.
У радіорубці поштовхи відчувалися не з такою силою, як у тій каюті, де щойно знаходився Кузнєцов.
Зібравши усі свої речі, у тому числі і книгу, Кузнєцов хотів було піти з космольота на Ар-Сі, але почувши заклик начальника експедиції, теж побіг до радіорубки, залишивши свої речі, а книгу узяв з собою. Але потім передумав, і книгу побіг знову занести до своєї каюти. Чи то йому здалося, чи то було насправді, але, удари лунали прямісінько над Кузнєцовим, куди б він не пішов.
Що це може бути? – запитала Олена Пошивана, продовжуючи важко дихати.
Не знаю – відповіла Юлія Войтович.
Дивно – сказав Василь Пашков. – Ви помітили, що поштовхи почалися з того часу, як ми вирішили продовжити пошуки.
Це вірно. – сказав Шнипір. – Але, мене цікавить інше питання: чому поштовхи весь час в одному і тому ж місці? Я розумію, що броньовий захист – це добре. Але ми маємо розібратися, що або хто на нас вчинив напад.
Шнипір прислухався. На якусь мить йому здалося, що поштовхи посилюються і наближаються у їхній бік. Але потім вони знову віддалилися.
Кузнєцов нарешті вибіг зі своєї каюти, і побіг до радіорубки. Дорогою його наздогнали Лєлєсніков та Ільїнська. Вже майже при вході до радіорубки, коли Кузнєцов відкрив двері, Ільїнська закричала через коридор:
Кузнєцов! Де книга?!
Кузнєцов зупинився у дверях, і… знизав плечима, таким чином показуючи, що не знає.
Ще трохи – сказала Яніта Кудінова – і ми «приарсимся» своїми п’ятими точками на Ар-Сі.
Треба щось робити – сказав Шнипір. – Ось що: давайте продеремося у машинне відділення. Звідти можна побачити того, хто нас атакує. А ви, Михайле – звернувся він до Зємцова – будь що, спробуйте зв’язатися із Землею. Робіть що завгодно, але, зв’язок має бути!
Шнипір вже хотів йти, але, зупинився, і запитав у всієї команди:
Хтось з вас вміє користуватися зв’язком, окрім Зємцова?
Я. – відповіла Наталя Ярова.
Тоді, ось що – сказав Шнипір. – Ви, Наталю, зв’яжіться із Землею, а ви, Михайле, беріть камеру. Ми підемо знімати того, хто нас атакує.
Петро Шнипір, Михайло Зємцов, Василь Пашков, Валерій Роїк та Микола Андріяшкін почали продиратися у бік машинного відділення. Тут поштовхи були відчутнішими, але, не дивлячись на це, усі узялися за роботу.
Микола сказав:
З «Альграба» буде краще видно. Адже атакується наш космоліт, а «Альграб» стоїть боком до того місця, звідки йдуть удари.
Ти пропонуєш піти на «Альграб»? – запитав Василь.
Так.
Пішли! – відразу наказав Петро.
Коли вони прийшли на «Альграб», там опинилися Михайло Муха та Юлія Войтович, які наче нічого не відбувалося, сиділи у радіорубці космольота. Майже усі прилади були увімкнені, хоча деяка їх частина була у несправному стані.
Половина приладів не працює. – повідомила увійшовших Войтович.
Що ви тут робите? – запитав заціпенілий Шнипір.
Муха та Войтович перезирнулися.
Ми хотіли відірватися від «Альграба» з «Королеви Сонця», але заклинив гравітаційний клапан, і ми не змогли цього зробити. Тому вирішили відремонтувати клапани на «Альграбі», щоб «Королева Сонця» могла без перешкод відстикуватися.
Нема часу зараз з цім вовтузитися! Мерщій на «Королеву Сонця»! – сказав Шнипір.
Йому заперечив Микола.
Нехай будуть тут, і займаються своєю справою. Ось, уяви, якби нам довелося терміново від’єднуватися від «Альграба», а ми не змогли б цього зробити?
Гаразд! – швидко погодився Шнипір.
Якщо ще у цьому винна зникла книга… - підливав масла в огонь Зємцов.
Все! Я сказав досить! Що ти ще хочеш? – закричав на Михайла Шнипір.
Сфотографувати це чудовисько – сказав він, вказуючи за ілюмінатор – і забиратися на Землю, поки ще живі.
Шнипір визирнув в ілюмінатор.
Ого, тварюка!
Є! – закричав Зємцов. – Ми можемо відстиковуватися.
Мигнув фотоспалах.
Я його сфотографував! – кричав Зємцов Шнипіру.
Забираємося! – сказав Шнипір – Усі на «Королеву Сонця»!
За декілька хвилин астронавти були на своєму космольоті. Коли усі зайняли свої місця, Шнипір віддав новий наказ:
Здійснити відстикування від «Альграба»! Злетіти! Маневрувати на малій швидкості!
Шнипір хотів, щоб коли відволічуть увагу невідомого створіння, вчинити стрілянину, але не став, тому, що подумав про те, що цім можна втягнути себе у ще більші неприємності, ніж вже є.
«Королева Сонця» відсмикувалася від «Альграба», і почала маневрувати навколо нього.
Посилити броньовий та біологічний захист! – скомандував начальник експедиції.
Систему броньового захисту увімкнено на повну потужність! – відрапортував Микола Андріяшкін.
Систему біологічного захисту увімкнено на повну потужність! – у свою чергу відрапортував Сергій Джулін.
Спостерігаючи за тим, як команда готує системи, Шнипір подумав про книгу: де вона? Адже з того часу, як бачив він її у руках у Кузнєцова, більше ніхто з астронавтів її не бачив. Начебто, вона залишилася у каюті начальника експедиції, там, на «Альграбі». Але, тепер її там не було. Він здогадувався, що швидше за все, книгу узяв Костянтин Кузнєцов. Але, де він її ховає?
Шнипір раптом згадав, що коли почалися ці дивні поштовхи, і він віддав наказ усім прийти до радіорубки, Кузнєцов прийшов туди не відразу. А Марія та Лєлєсніков сказали, що книги у каюті начальника експедиції «Альграба» нема.
«Шкода, що я тоді на це не звернув уваги. – подумав Шнипір. – Можливо, запитати Кузнєцова про книгу при всіх? Хоча, Марія ж його запитувала… А якщо він збрехав? Якщо він збрехав, і брехня відкриється, і хтось доведе, що через нього команда наразилася на напад – його звільнять. Він більше не зможе вийти у відкритий космос, принаймні, за законами планети Земля».
З цих думок Петра вивів чийсь зірвавшийся голос:
Петре! Поглянь!
Начальник експедиції озирнувся на голос. Його кликала Світлана Жулєва.
Ось вони! Праворуч від нас!
Погляди усіх астронавтів були спрямовані у той бік, куди показувала Світлана.
На горизонті з’явилося декілька темних плям. Вони наближалися на великій швидкості, і вже за хвилину можна було роздивитися декілька тварюк, схожих на першу.
Я не хочу з ними знайомитися! – сказала Валентина Борищак. – Ні за які гроші!
Палеозаври! – побачивши тварюк ближче, закричав Григорій Олефір.
Тварюки дійсно були схожі на велетенських палеозаврів: до 360 метрів завдовжки і близько 175 метрів завширшки з шерстю та очима, швидше схожими на два оглядових вікна космольота.
Ну і розміри! – вигукнула Ільїнська. – Вони ж можуть проковтнути нас разом з космольотом.
Не проковтнуть – сказав Лєлєсніков, розвертаючи у бік летівших тварюк лазерну гармату, і піднімаючи напругу у ній на 50%. – Більше, шкода, не можна. – сказав він, тягнучи на себе важіль.
Тієї ж миті, палеозавр, який знаходився напроти оглядового вікна, вибухнув з такою силою, що звук почули астронавти.
Гарно стріляє! – реготнув Лєлєсніков.
Але, усім було не до сміху.
Так Лєлєсніков розправився ще з двома тварюками. Але за якусь мить оглядове вікно розлетілося на дрібні шматочки, і велетенський ніс засунувся у середину кабіни, і хотів схопити Лєлєснікова за горло. Від страху Лєлєсніков з такою швидкістю зіскочив зі свого посадочного місця, що вдарився з розмаху об відчинені двері, і відлетів назад на місце. Здавалося, палеозавр лише цього і чекав. Він ухопив втрачаючого свідомість Лєлєснікова, і потягнув кудись за собою.
Усе відбулося на стільки швидко, що ніхто не зрозумів, що трапилося.
Коли істота зникла у пітьмі, Шнипір закричав:
Де Лєлєсніков?!
Он. – тихо сказала Ільїнська, показуючи на розбите скло: одна з потвор віддаляючись від космольота, відносила їхнього товариша.
Станьте хтось за пульт! – крикнув Шнипір.
«Лєлєсніков, ти залишишся жити» – подумав він і крикнув:
Чому не працює броньовий захист?!
Йому ніхто не відповів. Валентини Борищак ніде не було.
Валерій Роїк, який сидів на місці Лєлєснікова, почав залагоджувати дірку яка утворилася на місці оглядового вікна.
Ти жувальною гумкою заліплюєш оглядове вікно? – здивувалася Олена Пошивана.
Так, а що тут дивного? Адже усі знають про те, що… Готово! – вигукнув картограф, заліпивши останній сантиметр вікна.
Нічого не розуміючи, Пошивана поглянула на начальника експедиції.
Той лише схвально поглянув на картографа, і хотів було пояснити дівчині, що Роїк зробив усе вірно, але не встиг. Пролунав потужної сили удар об борт. Наступної миті утворилася ще одна, як здалося астронавтам, більша тієї, яку щойно «закрив» Роїк. У космоліт вдирався точнісінько такий палеозавр, як і той, що віддалявся від них, тільки менший розмірами.
«Мабуть, немовля сімейства палеозаврів» – подумав Григорій Олефір.
Як біолог, він звернув увагу на його розміри: діаметр складав близько сорока метрів!
Під час удару космоліт відкинуло на багато убік. На якусь долю секунди усе завмерло, але потім пролунав ще один удар. Цього удару виявилося достатньо, щоб розбити стіну, яка розділяла астронавтів та потвору. Наступної миті потвора кинулася на Роїка який сидів на місці Лєлєснікова і стрілявшого не дивлячись в усе, що рухається. Олена Пошивана не могла допустити, щоб загинув ще один член команди, і з усієї сили вдарила потвору якорем для посадки у мало гравітаційних полях. Потвора завила від болю, і кинулася на Олену, поруч якої лежав якір. Удар, завданий жінкою, ще більше розлютив «немовля». «Немовля» з усієї сили вдарило жінку своїм довгим носом. Марія Ільїнська кинулася до палеонтолога. Олена лежала широко розкинувши руки, пульсу не було…
Дивлячись у той бік, де знаходився космоліт Михайла Гаркавенка, хтось вигукнув:
Погляньте! У них великий інтерес до того космольота!
Дійсно. Більшість істот оточили літальний апарат Гаркавенка у тому місці, де знаходилася каюта начальника експедиції.
Закінчивши обстеження Олени, до Шнипіра підійшла Марія Ільїнська.
Удар виявився сильним. – сказала вона. – Але надія на одужання є. Пошкоджено декілька ребер і зачеплено спинний мозок.
Сильно?
На щастя ні. Але, не виключено, що вона вийшла з нами у відкритий космос востаннє.
Почувши такий висновок, Шнипір та решта зрозуміли: Олена Пошивана може назавжди залишитися прикутою до ліжка.
«Але, як же так?! Адже їй нема ще і тридцяти! Вона зовсім нещодавно влилася у колектив! Перед нею відкривалися такі горизонти! Три роки роботи! Четвертий дальній політ у відкритий космос…»
Шнипіру стало моторошно. Він раптом відчув, що у нього холонуть руки та ноги. Невже він ось тут, у відкритому космосі, може втратити ще когось з членів команди? Цього не можна допустити! Шнипір усвідомив, що продовжувати пошуки Гаркавенка та його команди без палеонтолога та командира космольота безглуздо.
«Хто я тут без Лєлєснікова? Начальник експедиції?! Ха! Я начальник експедиції тільки у науковій діяльності команди, а командиром космольота був Лєлєсніков. Скільки ще буде втрат?»
Валерій Роїк, тимчасово замінивший Лєлєснікова, з усієї сили потягнув на себе важіль лазерної гармати. За декілька хвилин палеозавр, який тримав своїм хоботоподібним носом Лєлєснікова, гучно вистріливши, луснув. Постріл був такої сили, що відлетівши від нього залишки потрапили у носову частину космольота, і утворилася вирва діаметром п’ятнадцять метрів. Решта палеозаврів, серед яких було багато поранених, кинулися у різні боки, покинувши Лєлєснікова самого серед двох літальних апаратів.
Тіло командира космольота безпорадно упало на планету. На фіалковій траві лежав Лєлєсніков і не ворушився.
«Він може бути живий!» – промайнуло у Шнипіра у голові.
А, ти що тут робиш? – почув Шнипір за своєю спиною.
Він озирнувся. Сергій Джулін тягнув за хвіст маленького палеозавра.
— Гаразд, крихітко – сказав Джулін – Зараз ми з тобою розберемося остаточно.
Як тільки він вимовив ці слова, велетенська голова з’явилася перед Сергієм. Від несподіванки він випустив маленького. Цієї миті вічно мовчазна Світлана Нартинова схопила якір, і з усієї сили завдала удару по спині велетенського палеозавра, щоб той повернувся, і, наступної миті завдала удару по голові. Велетенська туша гучно завила, Джулін схопив ще один якір, і замахнувся, щоб завдати удару по потворі, але велетень вже не рухався.
Ще з одним з них покінчено. – сказав Джулін, важко дихаючи.
Ми їх усіх ніколи, мабуть, не переб’ємо, не перестріляємо – відгукнулася Юлія Войтович. – Треба щось придумати.
Що? У тебе є ідеї? Адже їх там цілі зграї!
Шнипір, мовчки спостерігавший за тим, що відбувається, звернувся до Андріяшкіна:
Відчиніть нижній люк і викиньте «немовля» та цей труп. – показуючи на щойно вбитого палеозавра, сказав начальник експедиції.
Було б цікаво поспостерігати за їхньою поведінкою. Але, на жаль, поки що, це не можливо. – сказав Григорій Олефір, спостерігаючи за тим, як тіло тварини нерухомо віддаляється від космольота.
Валерій Роїк усе ще сидячи за лазерною гарматою і спостерігаючи за рухами палеозаврів, бачив, як решта тварюк готувалися до нової атаки на «Королеву Сонця».
Валерію, не стріляйте, – швидше попросив, ніж наказав Шнипір, і додав: Антон та Михайло підуть зі мною, решта залишається на своїх місцях. Потрібно забрати Лєлєснікова.
Минуло кілька хвилин, як Шнипір у супроводі Антона Хоптинського та Михайла Зємцова залишили космоліт.
Усі з тривогою спостерігали за кожним їхнім рухом. Роїк весь час тримав руку на важелі, щоб у випадку необхідності кількома рухами випустити десято-два ракет.
Тим часом Шнипір, Хоптинський та Зємцов наближалися до Лєлєснікова, який продовжував безпорадно лежати на поверхні планети. Одного погляду було достатньо, щоб визначити, що він мертвий. Чи, це їм так здавалося? У будь-якому разі його потрібно забрати на борт космольота.
Шнипір спробував заговорити з Лєлєсніковим.
Лєлєсніков, ви мене чуєте?
Але, він мовчав.
Шнипір дав команду товаришам, і, узявши командира під руки, вони попрямували у зворотному напрямку.
Увійшовши до космольота, Зємцов зняв з Лєлєснікова шолом. Обличчя командира було блідим, і на ньому не було жодних ознак життя.
До Шнипіра підійшла лікар зоряного флоту.
Олена Пошивана прийшла до тями.
Де вона? – запитав Шнипір.
Ми перенесли її до каюти. Вона заснула.
Можна її побачити?
Марія показала жестом, щоб Шнипір йшов за нею. Олена Пошивана лежала в одні й з кают, розташованих неподалік від того місця, де знаходилася решта астронавтів. Вона лежала нерухомо, що Шнипіру здалося, наче вона мертва. Але придивившись, він помітив, що жінка ледь помітно дихає.
Він звернувся до Ільїнської:
Я посиджу тут, а ви йдіть і скажіть, щоб принесли сюди Лєлєснікова.
Коли каюта відкрилася, і Марія хотіла вийти, Шнипір додав:
Нехай Зємцов спробує ще раз зв’язатися із Землею.
Коли Марія вийшла з каюти, Шнипір дивлячись на Олену Пошивану, замислився:
«Ось вже майже місяць, як ми залишили Землю, а окрім космольота Гаркавенка та двох астронавтів знайдених там, нікого не знайшли. Що трапилося з іншими членами команди Гаркавенка – не відомо. Треба, мабуть, спробувати висадитися ще на якусь планету, але, на яку? Начебто, усі планети, які знаходяться поблизу, ми вже обстежили, але на жодній з них слідів експедиції Михайла Гаркавенка не знайдено. Залишилася лише одна планета. Але вона знаходиться на відстані 2, 25 світлових роки від того місця, де зараз знаходимося ми – планета Грінуальд. Остання надія на неї. Рятувальна капсула, якщо команда встигла її запустити, могла долетіти до Грінуальда. Мало імовірно, що хтось залишився живий. Якщо на Грінуальді нікого не знайдемо дорогою додому, то доведеться сказати масмедіа, що ми нікого не знайшли, і експедицію довелося припинити через брак пального… Нехай експедиція Михайла Гаркавенка не завершилася успішно. А ми… А що «ми»? Ми зараз нічого не можемо зробити».
Роздуми начальника експедиції перервав голос Михайла Зємцова, який лунав по радіостанції.
Роблячи спробу за спробою зв’язатися із Землею, Михайло Зємцов згадав про книгу. Він згадав, що Кузнєцов читав цю книгу без проблем. Потім… Потім, ніхто так і не зміг пояснити, звідки на планеті Ар-Сі з’явилися потвори, і що трапилося з командою Гаркавенка. Він, щоправда, ще не остаточно вірив у свої висновки, але вже був готовий розповісти про них Шнипіру. Але, чи повірить начальник експедиції у те, що саме книга є відповіддю на питання, які зараз їх більше усього цікавлять? Він не повірить – вирішив для себе Михайло – ніколи не повірить. Можливо, дійсно треба було послухати своїх товаришів, і повернутися на Землю? А як же бути із заклинаннями? Ми занадто швидко відучилися вірити у духовні сили. Хоча… Адже тут може бути виключна випадковість: ну, прилетіли ми на планету, знайшли якусь книгу, а тут і тварюки нагодилися, адже усе можливо!..
Петро у цей час теж думав про книгу. Він з дитинства вірив у різноманітні легенди та міфи, щоправда, інколи вважаючи їх вигадкою. Але тут він не міг ніяк зрозуміти: як книга, яка розповідає про історію планети, могла вплинути на появу чудовиськ? Ані йому, ні його товаришам ні з чим подібним зустрічатися не доводилося. Шнипір з’ясував для себе, що у кожній легенді є частка (у даному випадку, не мала) правди.
Так розмірковуючи, начальник експедиції сидів у каюті, де знаходилися Олена Пошивана та Віктор Лєлєсніков під наглядом лікаря зоряного флоту.
Із задумливості його вивів рух.
Лєлєсніков! Ти живий! – закричав від несподіванки Шнипір.
Через крик до каюти забігла Марія Ільїнська.
Хто мене побив? – запитав слабким голосом командир космольота.
Начальник експедиції нічого не міг йому відповісти. Він сидів поруч Віктора і кліпав очима, на які наверталися сльози.
З вами усе гаразд? – запитала розгублена Марія.
Я відчуваю себе вичавленим лимоном. – тихо сказав Віктор.
Цієї миті Олена яка лежала на сусідньому ліжку теж повернулася обличчям до Лєлєснікова.
Я бачу, Оленко, що ви теж одужуєте. – посміхаючись крізь сльози, сказав Шнипір. – Як ви себе почуваєте?
Замість відповіді вона посміхнулася, і Шнипір побачив, як на її обличчі з’явився рум’янець.
Значить, справа йде до одужання – констатував Шнипір, потискуючи руку жінки.
Начальник експедиції поглянув на Лєлєснікова, який вже робив спроби сісти на ліжку. Шнипір підморгнув йому, і сказав:
Як тобі таланить завжди залишатися живим після таких пригод.
Це був перший випадок, коли Шнипір назвав Віктора на «ти».
Я ношу у кишені вічний двигун…
У каюті пролунав веселий сміх.
Жартівник! – сказав Шнипір. – Я хотів спочатку запитати, як ви себе почуваєте, але, судячи з усього, досить добре. Все, жартуєте…
Петро упіймав погляд Лєлєснікова, у якому було прохання, щоб Шнипір називав Віктора на «ти». Згодом Петро почав до товаришів звертатися на «ти».
Намагаюсь… Треба ж тебе якось підтримати, юначе, а то ти носа повісив…
Шнипір нічого не відповів. Він тільки радісно поглянув на сидівшого Віктора, і вийшов з каюти.
Начальник експедиції пішов у радіорубку до Михайла, дізнатися, чи є зв’язок із Землею.
Що чути у відкритому космосі? – запитав Шнипір, заходячи до рупки.
У космосі поки що тиша. – відповів Михайло. – На Землі теж… - трохи тихіше додав він.
Шнипір вже хотів було вийти з рупки, але його зупинив Михайло.
Знаєш, Петре…
Шнипір зупинився біля дверей.
Що?
Ти пам’ятаєш книгу, яку читав Кузнєцов?
Звичайно.
Я гадаю, що читаючи її, Кузнєцов прочитав одне із заклинань, і тому на нас напали якісь тварюки… пробурмотів Михайло, очікуючи, що його зараз засміють.
Мене теж відвідала ця думка. Спочатку я сам собі намагався пояснити, що усе це казки.
Добренькі казочки! Адже, його попереджали, що не варто читати книгу, а він…
До речі, де Костянтин? – запитала Світлана Жулєва. – Я не можу його знайти.
На «Альграбі» – відповів Шнипір.
Але, там він не один – додав Михайло, вказуючи на ілюмінатор. За склом було видно, як зграя потвор оточують «Альграб».
Так, не один. – сказав Шнипір – З книгою…
Ви гадаєте, що книга діє на потвор, наче валеріанка на кота?
А ви вважаєте інакше?
Мабуть, ви, праві, Петре. Але, що ми робитимемо? – запитав Михайло. – Перш за все, необхідно повернути чудовиськ у книгу, а книгу на планету, звідки вона родом. До речі, може трапитися так, що команда «Альграба» зараз знаходиться саме на цій планеті. Невідомо, що вони могли вичитати у цій книзі… Шнипір замислився, а потім сказав: Я просто упевнений, що вони там.
Потім звернувся до Михайла:
Михайле, ви часом не пам’ятаєте назви тієї планети?
Нажаль… сказав той, продовжуючи вовтузитися зі зв’язком.
Здається, Монід – сказала Світлана Жулєва.
Точно! – сказав Шнипір, і хотів вже вийти із рупки. Раптом Михайло закричав від радості:
Є зв’язок із Землею!
Що у них нового? – запитав Шнипір.
Гм… сказав тихо Михайло. – А їх цікавить, що нового у нас.
А що у нас нового?.. – відразу сумно сказав Шнипір. – Знайшли двох померлих членів команди Гаркавенка та книгу. Ось і всі наші досягнення.
Можливо, мені нічого не передавати на Землю?
Ні! – трохи помовчавши сказав Шнипір. – Увімкни голосний зв’язок.
Михайло увімкнув голосовий зв’язок. У рубці пролунав тріскучий шум.
Шнипір сказав:
Земле! Ви мене чуєте?
Так, Петре! Ми чуємо вас!
Ми летимо назад, на Землю. Але дорогою зробимо одну зупинку на планеті… Монід! За нашими даними, точніше, навіть, сподіваннями, команда Гаркавенка знаходиться саме там. Усі обставини експедиції та звіти покажемо коли повернемося на Землю. Кінець зв’язку! – сказав Шнипір, і, не чекаючи, коли Михайло вимкне, сам протягнув руку, і вимкнув зв’язок взагалі.
Ми летимо на Землю? – запитав Михайло після короткої паузи.
Так, нам більше нічого тут робити. – сказав Шнипір. – Пішли.
Вони вийшли з радіорубки, і попрямували у бік головного пульту керування.
І тут Михайло вигукнув, наче обпарений.
Книга!
Що «книга»?
Вона зараз у Кузнєцова!
Так…
Що він з нею робить, як ви вважаєте?
Відповідь була очевидною. Не сказавши жодного слова, Шнипір прискорив ходу. Світлана та Михайло ледь встигали за ним. Таким чином вони прийшли до каюти, де знаходилася решта членів команди.
Де Костянтин? – перше, що запитав Шнипір, зайшовши до каюти.
Не знаємо – відповів Олександр Глазков.
Михайло підійшов до ілюмінатора.
Він усе ще на «Альграбі». – сказав Михайло.
А де Яна? – запитав Петро, не знайшовши у каюті палеоантрополога.
Все ще спостерігаючи в ілюмінатор, Михайло сказав:
Там само…
Звідки ви знаєте? – запитав Антон Хоптинський.
Там блискає фотоспалах, хм, моєї камери…
Значить так. – сказав Шнипір. – Потрібно повернути книгу на місце.
Вже дійшовши до «Альграба» начальник експедиції звернувся до Кузнєцова:
Костянтине!
Ніколи! – крикнув Костянтин через плече, хапаючи книгу, яку випустив від голосу Шнипіра.
Беріть книгу, і йдіть на «Королеву Сонця»!
Той кивнув, схопив іншою рукою за руку Яну, і потягнув до виходу із «Альграба» у бік Шнипіра, при цьому випустивши на підлогу книгу.
Останній кадр! – закричала Яна, вирвалася від Кузнєцова, зробила знімок, і тільки тоді пішла до виходу.
Коли вони виходили із «Альграба», на зв’язок вийшла лікар зоряного флоту, повідомивши, що Лєлєсніков прийшов о тями.
Я зараз буду! – відповів Шнипір. – А як почувається Олена?
Вона також не сьогодні-завтра одужає. Серйозних ушкоджень ні у кого з них нема. Кінець зв’язку.
Потім Шнипір сказав, звертаючись до своїх товаришів:
Усім швидким маршем на «Королеву Сонця». Я незабаром буду.
Він швидким кроком пішов у бік каюти, де знаходилися під наглядом Марії Лєлєсніков та Пошивана. Він думав про те, що цього разу у його другій експедиції обійшлося без втрат. За декілька незалежних днів і Олена Пошивана і Віктор Лєлєсніков одужають, і можна буде продовжувати пошуки. Але, цілком можливо, що і друга експедиція під керівництвом Шнипіра, добігає свого кінця. Ось майже 32 незалежних дні минуло з того часу, як вони залишили свої рідні планети. Протягом усього цього часу їх спроби знайти хоча б залишки членів експедиції Михайла Гаркавенка, важко сказати, що закінчилися успішно. Шнипіру вже не вірилося, що їм поталанить знайти решту членів команди з «Альграба». Він все ще сподівався на те, що решта не знайдених членів команди може знаходитися на планеті… як же її… Монід?.. Важко було повірити, що книгу, яку вони знайшли на «Альграбі», було прочитано на їхню біду. Можливо, варто було послухати товаришів, і повернутися на Землю? А заклинання – це лише марновірство і неймовірна випадковість, і до палеозаврів не має ні найменшого відношення. Хоча, у кожній легенді є доля (і не мала, як показала історія людства) правди.
Так розмірковуючи начальник експедиції дорогою до медичної каюти, зайшовши до якої, він побачив що Віктор та Олена почувають себе на багато краще, ніж минулого разу. Шнипір помітив на обличчі палеонтолога легкий рум’янець.
Я бачу, Оленко, ви вже одужуєте. – сказав Петро посміхнувшись. – Як ви себе почуваєте?
Замість відповіді вона лише посміхнулася, і Шнипір побачив, як на її обличчі рум’янець став ще яскравішим.
Я бачу, Олено, справа йде на лад – сказав Шнипір, а сам знітився, потискуючи руку жінки.
Поглянувши на лежачого неподалік Лєлєснікова, який вже майже одужав, Шнипір підморгнув йому, і сказав:
Досить прикидатися! Установки вже поіржавіли! І тільки спробуйте їх не поміняти!..
У каюті пролунав веселий сміх.
Все жартуєте, Шнипіре – сміючись сказав командир.
Намагаюсь хоча б трохи підтримати вас та Олену.
Дякую – тихо сказала жінка на обличчі якої загорівся ще більший рум’янець, і це не пройшло без уваги начальника експедиції.
Що чути у відкритому космосі? – вже серйозно запитав командир.
У космосі? Все тихо. А якщо вас цікавить що коїться в окрузі, то для цього я сюди і прийшов. У мене є деяке міркування.
Яке?
Ви пам’ятаєте ту книгу, яку читав Костянтин?
Звичайно, я скільки житиму, її пам’ятатиму… Ї похмуро сказав Лєлєсніков.
Я так гадаю, – продовжував Шнипір, і виклав усе на одному диханні, – що винуватцем того, що з нами трапилося – я маю на увазі напад потвор – є саме книга. Швидше за все, Кузнєцов, який говорив, що усе це казочки, вирішив все-таки її почитати, і дочитався до того, що якимось чином матеріалізував потвор.
Гм… - тільки і сказав Лєлєсніков.
Добренькі казочки – тихо сказала Олена. – Його ж попереджали, а він…
До речі, де він? – запитав Віктор.
Поки на «Королеві Сонця». Я хочу відправити його на «Альграб», щоб він загнав потвор назад у книгу. І треба повернути книгу на Монід і знайти команду «Альграба». Я так гадаю, що вони саме на Моніді.
Я гадаю, ти правий – сказав Лєлєсніков Шнипіру.
Ну, що ж, – сказав Шнипір, із силою вдаривши себе по колінах. – Залишається тільки забрати книгу у Кузнєцова. І треба зібрати якомога більше інформації про планету. – Шнипір поглянув на незалежний годинник. – За сімдесят дві незалежні години ми відправляємося у дорогу на Монід. Гадаю, що до того часу і ти Олено, і ти Вікторе, одужаєте остаточно, і будете серед нас.
Побажавши як найшвидшого одужання, начальник експедиції вийшов з каюти.
Page updated
Google Sites
Report abuse