Розділ 8

       Але ніхто нікуди не пішов. Уся команда залишилася біля ілюмінаторів. Абраменюк програмував «дослідники» на супутники та планету. Як і сказав начальник експедиції, було випущено п’ять «дослідників», і, літаючи орбітою планети, на якій їм ще належить здійснити посадку, аби розпочати ту роботу, заради якої вони, власне і прилетіли, уся команда знаходилася у прихованому очікуванні.

Так пройшов один незалежний день. Кожен вже знайшов собі якесь заняття, доки чекають «дослідників». Усі наче боялися розпочати розмову про планету.

       Але першим  це «табу» порушив Абраменюк.

       – Петре Анатолієвичу, дозвольте звернутися.

       – Так, Петре.

       – Я порушив Ваш наказ.

       – Яким чином?

       – Коли я програмував «дослідники», я запрограмував два перші, ті, що ми послали на планету, на три дні…

       – Ну, і… – перебив його Павлюк.

       – … а три ті, що ми послали на супутники, я запрограмував на десять незалежних днів. Цім і порушив.

       – І що тепер?

       – Вони повернуться за десять незалежних днів! Ви зрозумійте мене правильно!

       – Слухаю… – видихнув начальник експедиції, розуміючи, що він вже все рівно нічого не змінить.

       – Я подумав… – сказав Абраменюк.

       – А мені здається, що ти взагалі не думав! – сказав начальник експедиції.

       Кліматолог понурився у підлогу.

       – Продовжуй!

       – Я вирішив, що для дослідження супутників три незалежні дні буде замало. Адже на супутники ми повертатися не будемо. Тому їх треба вивчити досконаліше ніж планету. Ми у будь-якому випадку сядемо на планету. А за три незалежні дні, − коли буде відома перша інформація отримана з «дослідників», − тоді і будемо досліджувати планету ретельніше. А про супутники у нас залишиться лише приблизна інформація. Коротше кажучи, я запрограмував «дослідники» на біохімічний аналіз повітря і взяття проб ґрунту.

       Абраменюк замовк. Начальник експедиції теж не поспішав з відповіддю.

       − Мені здається, − втрутився у розмову Павлюка та Абраменюка Гавриленко, − ми взагалі не відомо, коли повернемося у Сонячну систему. Дослідження планети – це, звичайно, добре. Але не варто забувати і про основну роботу, заради якої ми тут.

       Ніхто нічого не відповів, бо усі розуміли, шо кліматолог правий.

       – Гаразд. – підсумував Павлюк, звертаючись здебільшого до Абраменюка. – Тобі повезло, що я ще не давав радіограму на Землю. Доведеться трошки змінити текст. А тобі – догана у наказі!

       – І що буде у «наказі»? – запитав кліматолог, розуміючи, що ні про який наказ мова не йде, і усе, що його очікує, – це, висловлюючись іншою мовою, − гауптвахта.

       – Я ще не придумав. – відповів начальник експедиції. – Ти вільний.

       Абраменюк мовчки вийшов з каюти начальника експедиції. 

       Через деякий час Антон повідомив:

       – За кілька секунд увійдемо у межі планети!

       – Зрозуміло! – відповів начальник експедиції. – Але перед тим, як ми увійдемо у простір планети, потрібно облетіти її, і, дізнатися, хоча б приблизний її діаметр.

       – Зрозумів! – відповів пілот.

       Він спрямував космоліт по орбіті планети.

       Космоліт почав обліт. Астронавти усі як один спрямували свої погляди на поверхню. Третя частина планети була вкрита гористою місцевістю. Гори були приблизно удвічі нижчими ніж на третій планеті Сонячної системи. Проте, де-не-де виднілася трава сірого кольору. На поверхні планети можна було побачити елементи усіх планет Сонячної системи: їх вигляд, який вони мали перед 2097 року, тобто, до того часу, коли було колонізовано останню з дев’яти планет Сонячної системи, і до сьогодення. Але, саме більше, – так принаймні здалося астронавтам, – планета, над якою вони летіли, має схожість із Землею. Тут так само, як і на третій планеті Сонячної системи є ліси, річки та озера, вода у яких, – у всякому випадку, коли дивитися згори, – світло-зеленого кольору.

       Весь цей час Пугачов роздивлявся планету за допомогою альтметра, вірніше, намагався роздивитися, і скласти хоча б приблизну карту. Та у нього нічого не виходило.

       – Не марнуй свої зусилля! – сказав йому Токарєв. – Поки ми не увійдемо у простір планети, чи, точніше, туди, що так називається, тобі годі намагатися щось розгледіти на поверхні, а тим більше, складати якісь карти!

       Картограф поглянув на начальника експедиції, наче шукаючи у нього підтримки. У його погляді можна було прочитати, що він не згодний з астронавігатором. Але у погляді Павлюка він побачив, що Токарєв правий.

       Картограф сів на своє місце.

       Зараз «Сонячне сяйво» завершував виток навколо планети. На альтметрі висвітилася цифра «3189,08».

       Токарєв увімкнув систему оповіщення. Такі системи ставили на космольоти якими літали за межі Сонячної системи.

       Система заговорила сталевим голосом робота:

       «Ріатла. Третя планета системи Тукана. Відстань від головного світила системи складає сімдесят шість мільйонів кілометрів. Відстань до Землі – третьої планети Сонячної системи − дорівнює шістсот вісімдесят чотири світлові роки. На планеті мешкають колишні вихідці із Землі, яких у дві тисячі дев’яносто восьмому році переселили сюди через перенаселення на планетах Сонячної системи. На даний момент мешканці планети з рештою Всесвіту не спілкується. Причина цьому – не відома. Також на планеті знайдені мікроорганізми, походження яких невідоме».

       Весь цей час інформація, яку слухали астронавти, дублювалася і на моніторі, до якого була під’єднана система оповіщення. 

       – Зрозуміло. – відповів Павлюк. – Тепер можна шукати місце для посадки.

       – Вас зрозумів! Іду на посадку!