Розділ 18

Ступивши ще один крок, двері відчинилися, і Яриновський увійшов у середину.                                                                                Дехто з його товаришів стояли поруч установок, і вже готові були завдати удару у відповідь.                                                       Яриновський підняв угору правицю, показуючи цим самим, що не варто відповідати ударом на удар.                                      – Не варто. – сказав він. – Тим більше, що це не допоможе. Нам треба пам’ятати з якою метою ми тут.                                          – Але ж якщо ми не оборонятимемося, то у такому разі… – почав було говорити Зелінський, але замовк, тому, що його перебив начальник експедиції.                                                                                                            

– Гаразд. – відповів Яриновський. – Відстрілюватися дозволяю, але щоб це не переросло у справжню війну. Просто, покажіть їм, що ми не беззахисні.                                                                                                       

– Зрозуміло. – відповів Тарнавський, і арка зав трьом своїм силовикам на зброю.                                                                             – Тепер ось про що. – сказав Сашкові та Оксані Яриновський. Він підняв над собою 2 диски, які його більше за усю решту зацікавили. – Це два диски, на яких міститься інформація про перебіг експедиції дві тисячі сто сорок сьомого року, під керівництвом Шнипіра Петра Івановича, а також ще про одну, подібну цій експедицію, де є способи боротьби з привидами.       – Свого часу, – відповів Зелінський, – з привидами боролися за допомогою срібних куль.                                                                  – Олександре, ви досвідчена людина. – сказав Яриновський. – При тому астронавт, а вірите у якісь бабські забобони середньовіччя?         

– Та, ні… – відповів Зелінський. – Просто чомусь згадалося…      

– Ну, так, звісно. – сказав начальник експедиції. – Але нажаль, це нам не допоможе.                                                                           Згодом, трохи помовчавши, Яриновський сказав:                            

– Ну, гаразд. Ми щось придумаємо. А поки що нам потрібно буде знову продертися на «Місячне сяйво» до каюти командира, і переглянути бортовий журнал. – сказав він, і розуміючи божевілля задуманого, тихо додав: – Можливо у ньому ми знайдемо розгадку зникнення цього круїзного лайнера на такий тривалий час…                                                     

– А раптом… – почав говорити Джулін, але його перебив Яриновський.                                                                                         – Що, вони приготуються до нашого приходу?                               

Джулін кивнув.                                                                                  

– Якщо ти не помітив, то я тобі скажу: вони вже підготувались… Ми із Мишком обіцяли повернутися до них… Це я і збираюся зробити!              

– Я не піду! – раптом сказав Джулін. – Дурних нема! Де гарантія, що вони нас не переб’ють як Нємцова?!                                     – Ми обіцяли повернутися, і ми повернемось. – сказав Борис. – Сашко, ти підеш зі мною?.. – запитав він якимось таким тоном, що Олександр не зрозумів: чи це наказ, чи це питання.                                                      

– Піду. Мені самому цікаво. – відповів він.                                      

– Що ж, хто не ризикує, той не п’є шампанського! – сказав Яриновський. – Що б там не було, ми маємо ризикнути. Пам’ятайте: зброя нам у даному випадку не союзник. Нам треба діяти так, щоб ми могли, якщо буде потрібно, перехитрити ворога. Самі розумієте, хоч ми і дослідницька експедиція, нам доведеться діяти в умовах, максимально наближених до бойових. Хоча, повторюю ще раз: привида не можливо вбити ні бластером, ні тим більше, так званою «срібною кулею». – сказав Борис, дивлячись на Сашка. – Це вам не вампір і не перевертень. З ними було б значно легше. До каюти зайшла лікар зоряного флоту, і усі звернули погляди у бік дівчини. Її обличчя було блідим. У неї було таке обличчя, що Джуліну здалося що вони втратили свого товариша.                                                   

Начальник експедиції поглянув на Воєйкову. У його очах вона бачила ту іскру надії, що і в очах решти членів команди. А можливо, він живий? Нехай він краще залишиться серед них! Чорт забирай! Це ж перша експедиція у житті молодого астронавта Яриновського у ранзі начальника експедиції!                                                                                         

Борисові цієї миті стало байдужим усе, у тому числі і те, що це його остання експедиція, останній вихід у відкритий космос. І нехай навіть після повернення на Землю його звільнять з роботи. Яриновський думав зараз не про це. Нємцов став для нього таким само товаришем, як і решта тих, хто його зараз оточував. Він не хотів втратити свого товариша і так само, як і решта, хотів бачити Олександра живим.                                           

До цього бліде обличчя лікаря зоряного флоту поступово почало рожевіти і в решті решт набуло звичайного кольору.         – Я прийшла запитати дозволу на відпочинок. – тихо сказала Лілія.     

– Як там Сашко? – запитав у жінки начальник експедиції, ігноруючи її прохання.                                                                      – З ним усе гаразд. – відповіла вона.                                                 

– Можна його побачити?                                                                    

– Зараз не бажано. Він спить.                                                             

– Йдіть відпочиньте. – сказав їй Яриновський.                                 

У Яриновського та решти з’явилася надія, що їх товариш незабаром буде з ними. А тоді, чому ж коли Лілія прийшла, вона була такою блідою? Можливо, вона заспокоює товаришів, говорячи, що Нємцов відпочиває? Можливо, вона не хоче їм сказати самого жахливого, того, що вони втратили одного із своїх товаришів і колег?                                                    Погані думки та передчуття оточили начальника експедиції. Він думав про одне: треба вмовити лікаря зоряного флоту, щоб провідати товариша.                                                                                            

Яриновський ще раз підійшов до дівчини. Астронавти бачили, як Борис довго розмовляв з Воєйковою, намагаючись переконати її у тому, що саме зараз він має побачити стереофотографа.                                      

Врешті решт, йому вдалося переконати лікаря зоряного флоту. Жінка кивнула, і жестом показала начальникові експедиції, щоб той ішов за нею.      

Пройшло не так багато часу, коли Яриновський повернувся. Вираз його обличчя говорив, що з їхнім товаришем усе гаразд.                         

– Із Сашком усе добре. – сказав він. – Будемо сподіватися, що незабаром він буде вже бігати.                                                   Борис звернувся до зв’язківця:                                                          

– Шеймберг! Зв’яжіться з «Місячним сяйвом», і скажіть, нехай припинять вогонь. Ми повертаємося. Як і обіцяли. Інші готуйтеся до висадки на лайнер. Джулін, якщо ми не повернемося за добу, то не намагайтесь якось нас врятувати. Ми самі зв’яжемося з вами. Зелінський і силовики йдуть зі мною. Решта залишається тут. Це наказ!