Розділ 15

       Чим далі космоліт з експедицією на борту віддалявся від головного світила системи, тим менше було відчуття, що щось «висить « над астронавтами

       – Дивно. – сказав Марко. – Чим далі ми віддаляємося від нашої системи, тим слабше стає це відчуття.

       – Так. – погодилася з ним Нонна.

       – Коли так, – втрутилася у розмову Нємцова, – значить, це дійсно ніякий не газ?

       – А я це вже давно визначила. – відповіла їй геофізик.

       – Дедалі стає цікавіше. – сказав Роман. – Ми щось накоїли, а що саме – визначити не можемо.

       – Буде цікаво, – похмуро вимовив Вікендорф, – якщо нам взагалі не вдасться визначити, з чим ми маємо справу.

       – Тоді можна і не повертатися. – відповів Юрій.

       – Повертатися треба у будь-якому разі. – відповів Роман.

       Тим часом космоліт увійшов у систему, де і проводилися випробування

       – Ми вже у системі Іон! – оголосила Меринова.

       – Незабаром почнемо роботу, заради якої ми знову тут. – відгукнувся Новохатський. – Та перед тим мене цікавить, який тут рівень умовної радіації. Саме тому, що ми поки не знаємо достеменно з чим маємо справу, то називатимемо це саме так.                                                                

       Роман поглянув на показання приладів. Вони показували, що майже четверта частина усього заряду плазмового двигуна витрачена.

«Нова надія» на борту якого перебувала команда під керівництвом Новохатського – це перший пульсаційний космоліт Землі. Це тип космольотів які рухаються у нуль-просторі і мають досягти набагато більших глибин Галактики, ніж попередні ядерно-ракетні та анамезонні космольоти які літали зі швидкістю 5,6 та 6,7 швидкості світда. Дев’ять років тому астронавти літали у відкритий космос космольотом, який розвивав швидкість 9,9 світлові роки. Пульсаційні космольоти, які почали випускати наступного року після завершення тієї експедиції, діяли за принципом стискання часу і були у тисячі разів швидшими. Але їх небезпечним було те, що космоліт у момент пульсації буває некерованим. Люди могли переносити пульсацію лише у непритомному стані заховані усередині потужного магнітного поля. Такі космольоти рухаються наче ривками щоразу ретельно вивчаючи вільний шлях для наступної пульсації.

       – Нам потрібно терміново здійснити посадку на одну із планет. – сказав Новохатський, відірвавши погляд від приладів.                             

Потім почав озиратися шукаючи найближчу до них планету.

       – Найближча планета до нас – Скарталеб. – відповіла Меринова, бачачи як Роман шукає найближчу планету для посадки. – Це третя планета системи. Ось тільки я не знаю які там умови.

       – Цього ніхто не знає. – відповів астронавігатору Кириленко.

       – Воно-то так, – погодився Роман, – але для того, щоб ми мали змогу продовжити дослідження, ми маємо здійснити посадку, аби не витрачати весь заряд.

       – То що, – запитав Коваль, – сідаємо?

       – Так. – коротко відповів Роман.

       – Усім готуватися до посадки! – вигукнув пілот, і повів космоліт у бік планети.

       Повернувши «Нову надію» майже на 90°, Марко спрямував літальний апарат убік третьої планети системи Іон.

       Наблизившись до планети, астронавти побачили, що вона має точнісінько такий вигляд, як і Земля того часу, коли на ній мешкали динозаври та інші велетні. Тут так само були гори, ліси, поля ріки… Єдине чого не побачили астронавти, так це того, що людство звично називало «неселений пункт».

       – Таке враження, – роздивляючись планету у сканоскоп, мовила астронавігатор, – що тут мешкають динозаври.

       – Планета безлюдна. – у свою чергу констатував Новохатський, дивлячись на показання приладів.

Космоліт пролетів над чимось схожим на ліс, і зараз вже летів над рівниною.

– Де сідаємо? – запитав пілот.

       Роман поглянув униз. Від лісу вони відлетіли на відстань близько ярду.

       – Тут! – наказав начальник експедиції.

       Космоліт зупинився, так, як це робили свого часу гелікоптери, і так само, вертикально, пішов на посадку.

       – Люк не відчиняти! – наказав Новохатський, бачачи, як Марко встав зі свого місця, і попрямував до виходу.

       – Чому? – здивувався пілот. – Ми ж на планеті.

       – А де гарантія того, що тут усе гаразд з повітряним простором? – запитав Роман.

       Пілот слухняно пішов на своє місце.

       – Я розумію, що ти втомився сидіти. Можеш поки пройтися салоном. Але поки не буде досліджено…

       – Я зрозумів. – відповів Марко.                                                          Вставши зі свого місця, він почав ходити каютою.

       – Твоє завдання, – звернувся Новохатський до Нонни, – визначити як складаються обставини тут через кілька днів після того, як ми провели випробування.

       – Зробимо. – відповіла дівчина.

       Підійшовши по черзі до актинометра та радіокомпаса, Нонна так само, як і тоді, коли вони перебували у Сонячній системі, запрограмувала прилади на аналіз простору у цій системі.

       Потім звернулася до Романа:

       – У мене все готово.

       – У такому разі, – звернувся Новохатський до товаришів, – прошу усіх трохи потерпіти. Ще не відомо як воно буде тут.

       Роман знову натиснув кілька кнопок, і, відчинивши люк космольота, випустив автоматичні станції за межі літального апарату.

       Начальник експедиції не встиг попередити, щоб набрали повітря, бо зараз відчиниться люк, проте астронавти і так розуміли, що потрібно вдихнути повітря, і протриматися кілька секунд.

       Нонна, яка також затамувала подих, сперлася руками на дверний косяк, і почала слідкувати за польотом апаратів. В решті решт вона відчула, що не може більше протриматися, і почала швидко дихати. Складалося враження, що вона пробігла кілька кіл навколо стадіону, при цьому встигла кілька разів зробити вдих і видих.

       Коваль, який знаходився поруч, швидко підбіг, і відтягнув геофізика від відчиненого люка, а Новохатський його зачинив.

       – У тебе щось у голові є?! – закричав на дівчину начальник експедиції. 

       – А знаєте, друзі, – спокійно відповіла геофізик, – вам це може здатися дивним, але я вам і без приладів скажу, що тут можна дихати без будь-яких скафандрів.

       – Ти точно з глузду з’їхала! – вигукнула лікар зоряного флоту. – Ти пам’ятаєш, що саме ти із Юрком мало не розбилися?!

       – Ти не кричи, – попросила геофізик. – Якщо я кажу, що тут можна дихати без скафандрів, значить, так воно і є.

       – Ти, серйозно? – запитав Новохатський.

       – Цілком! – вигукнула Скакун. – Коли ти, Романе, відчинив люк, ви усі набрали у груди повітря, і намагалися не дихати. Так?

       – Ну… – протягнув Роман, – так… І що ти цим хочеш сказати?

– А те, що коли у мене не вистачило повітря, я почала дихати і відчцла, що тут повітря точно таке, як і скажімо на Землі до того часу, поки ми не провели випробування.                                                                       

– Це точно? Ти не помиляєшся? – допитувався начальник експедиції.

– Давайте перевіримо. – запропонувала Скакун.

       – Хочеш – давай перевіримо. – відповів начальник експедиції. – Тільки я упевнений, що з цього нічого не вийде.