Розділ 16

Підійшовши до нерухомо стоячого космольота, троє астронавтів відкривши один із люків які містилися на корпусі, увійшли усередину.

       Бабенко роззирнувся по боках, і прошепотів:

       – Туди! – він вказав ліворуч від себе. – Там знаходиться каюта екіпажу. Саме вона нам і потрібна.

      – Тут же нічого нема! – вигукнула Гаркавенко, коли вони увійшли до каюти екіпажу. – Як же вони керують кораблем?

       – Що значить «нічого немає»? – запитав Бабенко. – А це по-твоєму що? – запитав він підходячи до крісла пілота.

       – Я бачу що це пульт керування кораблем. – відповіла дівчина. – А решта? Де решта елементів керування?

       – Сідай поруч, – запропонував інженер-технік. – Удвох ми точно розберемося.

       Вони почали вмикати усі кнопки які містилися на пульті керування.

       Раптом пролунав стальний голос робота. Від несподіванки усі завмерли кожен на своєму місці. Антон з Іриною повскакували із крісел. Усі почали озиратися. Ніде нікого не було.

       – Що це? – запитала Гаркавенко.

       – Голос лине збоку пульта керування. – нарешті оголосив Антон.

       – Що у вас відбувається? – почули вони голос Павлюка. – Доповідайте!

       – Увімкнули усе що було, – відповіла Ірина, – після чого почав лунати голос. Що нам робити у ситуації яка склалася?

       – Зачекайте. Зараз до вас прийде Дмитро. – А поки усе вимкніть.

       – Вас зрозуміла.

       Ірина та Антон почали усе вимикати.

       Поки вони сиділи і чекали на Дмитра, Антон розповів Ірині про усе, що трапилося до того, як прилетіла команда «Зоряного скорохода».

       – А ці книги чи що воно таке, – сказала інженер зв’язку та зйомок, вислухавши інженера-техніка, – зараз є? Де вони?

       – Усе є. – відповів юнак. – Треба буде їх показати Дмитрові.

       – А я цим зараз і займаюся. – почули вони позаду себе голос Кучевича. – Ви мені трошки завадили. – Ну, що тут у вас?

       – Не чекаючи, що Дмитро так швидко прийде, усі здригнулися від несподіванки.

       – Ти нас налякав, Дмитре. – підходячи до нього сказала Іра.

       Вона докладно розповіла усе як було.

Сівши поруч Антона, вона знову почала вмикати усі кнопки. Минув якийсь час, і усі, вже вдруге, почули голос який говорив щось незрозуміле.

       – Тут нічого такого немає. – нарешті відповів лінгвіст. – Голос просто вітає вас… нас на борту цього космольота, і попереджає, що літальний апарат на даний момент у несправному стані.

       – Дмитре, – звернувся до лінгвіста Токарєв, – де тут знаходиться система навігації?

       Кучевич поглянув на пульт управління, шукаючи поглядом напис «Система навігації».

       – Ось вона. – нарешті відповів лінгвіст, і натиснув кнопку, яка знаходилася під написом.

       І знову почав лунати голос, який чули астронавти, коли увімкнули усі кнопки на пульті.

       Лесик хотів запитати Дмитра що говорить голос, але той підняв угору руку, цим самим даючи зрозуміти, щоб була тиша.

       – Хтось із вас узяв диктофон? – запитав Дмитро, коли замовк голос.

       Усі заперечливо похитали головами.

       – Шкода. Я так не можу розібратися. Надто швидко говорить.

       – У мене увімкнена рація. – раптом сказала Ірина.

       – Ну і що з того? – запитав Антон, не розуміючи до чого хилить інженер-технік.

      – А те, – відповіла дівчина, трохи образившись, що її не вислухали до кінця, – що Дмитро увімкне систему навігації ще раз, і можна підставити рацію, а на нашому космольоті вже точно зроблять запис, у цьому можна не сумніватися.

       – Браво! – почули вони по рації голос Павлюка. – Браво, Іро! Ми зараз так і зробимо!

       Минуло кілька хвилин, і астронавти які знаходилися на космольоті без пізнавальних знаків знову почули голос Павлюка:

       – У нас усе готово. Можна вести запис.

       – Вас зрозумів! – відповів Дмитро.

       Разом з Іриною Кучевич підійшов до пульта управління і натиснув кнопку навігації.

       – Запис зроблено! – знову почули астронавти голос Павлюка по рації. – Перш ніж повертатися, перевірте, чи є там якась зброя.

       Коли Павлюк замовк і ті, хто знаходився на «Зоряному скороході» продовжували стежити за тим що коїться на космольоті без пізнавальних знаків, Бабенко, який весь цей час вовтузився із системою запуску, раптом вигукнув:

       – Готово!

       – Що трапилося?! – запитав нічого не розуміючий Максимович. – Що «готово»?

       – Можна летіти у гості!

       – А точніше?

       – Я відремонтував цей космоліт. Ласкаво просимо на його борт!

       Новина про те, що Бабенко відремонтував космоліт без пізнавальних знаків, відкривала можливість для широких дій об’єднаної команди.

       – Відмінна робота! – вигукнув Павлюк. – А зараз повертайтесь на космоліт.

       – Краще ви до нас. – сказав Бабенко.

       – Ще скажи з космольотом! – вигукнув сміючись Вавилов.

       – Саме так, – відповів серйозно  інженер-технік. – Разом з космольотом.

       Сміх Вавилова припинився, а по рації було чутно як він звернувся до Павлюка.

       – Що робимо, Петре?

       – А чому б і ні? – відповів Павлюк. – Хоча б раз у житті відчуємо себе інопланетянами.

       Вавилов дивився на Петра і ніяк не міг збагнути: жартує той чи говорить серйозно.

       Потім Павлюк наказав решті астронавтів:

       – Усім зайняти свої місця. Ми перелетимо на інший космоліт.

       «Зоряний скороход» трохи піднявся над поверхнею планети, і попрямував убік космольота без пізнавальних знаків.

       – Що ти придумав? – запитав Павлюк, коли космоліт із символами Сонячної системи вже був усередині літального апарату без пізнавальних знаків, і останній астронавт вийшов із «Зоряного скорохода».

       – У мене є ідея. – сказав Бабенко.

       – Ну! – вигукнув Максимович. – Не тягни! Розповідай!

       – А ідея досить проста. Ми коли йшли цими коридорами, особисто я нарахував п’ятдесят п’ять вбитих астронавтів які були на цьому космольоті. А це приблизно стільки скільки зараз нас знаходиться тут. Більше у мене ідей немає.

       – Ти робиш успіхи! – вигукнув Павлюк. – Особисто я цю ідею підтримую.

       Судячи з усього, це на даний момент був один і єдиний вихід із тієї ситуації, яка склалася.

       – Ну, друзі, – звернувся до товаришів Токарєв, – Наш шлях проляже до системи Цензліб на планету Енурем. Саме звідти прилітають ті, з ким ми зіткнулися коли прилетіли сюди, і хто викрав наших товаришів.

       – Якщо так, − сказав Павлюк, − значить ми маємо летіти саме туди.

       – Час відпочивати. – сказав Максимович, дивлячись на годинник. – Зараз двадцять друга сорок п’ять.

       – Те, що зараз вже пізно, я і сам знаю. – відповів колезі Павлюк. – Але як ти знаєш час? Адже годинники ні у кого не працюють.

       – А ти поглянь на свій. – запропонував Петрові Олександр. – Особисто у мене годинник працює.

       Усі як за командою поглянули на годинники.

       – Оце так! – вигукнув Бещук. Потім звернувся до Павлюка. – Петре! Я нічого не розумію! Ти пам’ятаєш, коли ми організували пошукову групу, годинники ж ні у кого не працювали.

       – З одного боку це дійсно дивно. – погодився з Бещуком Павлюк. – А з іншого розсуди сам, мій шановний Холмсе. Якщо нас почули наші на цьому космольоті, значить що?

       – Ну… – протягнув силовик. – Значить тут на космольоті із зв’язком усе у порядку.

       – Знову відповідь не вірна. – відповів Павлюк.

       – А тоді що по-твоєму?

       – Це не на космольоті працює рація та годинник. Це вони працюють у цій місцевості.

       – Ти хочеш сказати…

       – Саме так. Хвилі проходять лише в районі покинутого міста. Якщо не віриш, давай проведемо експеримент.

       – Не треба. Я тобі вірю.

      – Так ось чому вони нас постійно засікали саме тут. – зрозумів Вавилов. – Саме тому і ви, Олександре Ігоровичу, потрапили на них саме тут.

       Той кивнув на знак того, що саме біля покинутого міста вони мало не загинули, прилетівши на планету.

       – То що робити, Петре? – запитав Вавилов.

       – А ніхто нічого робити не буде. – відповів Максимович. – Ми дочекаємося поки наші «гості» прилетять сюди ще раз. Та це буде вже завтра. А зараз усім відпочивати.

       – А може ще обговоримо як саме захоплюватимемо космоліт? – запитав Бабенко.

       – Усі ідеї я приймаю лише на свіжу голову. – відповів йому Павлюк.

       Інженер-технік із затонулого «Сонячного сяйва» зрозумів, що зараз вже він, навіть якщо і має якусь ідею, все рівно нею ні з ким не поділиться.

       На цьому таку невеличку нараду під керівництвом Павлюка та Максимовича було завершено.

       Кожен ішов до своєї каюти з думкою про те, як захопити космоліт який прилетить завтра.