Розділ 40

      П’ятеро астронавтів основної групи і три представники силової підтримки збройних сил Землі військово-космічного флоту Сонячної системи, які щойно видряпалися з невідомої їм рідини, так схожої на воду, стояли на березі, і обмірковували, що робити далі.

      Сама ж рідина була фіолетового кольору, а грунт, на якому вони стояли був коричневим. Місцевість була відкритою. Ніде не було хоча б якоїсь рослинності чи чогось схожого на неї.

      Власенко, так як йому керувати вже було ще нічим, – свій космоліт вони втратили кілька хвилин тому, – дивився навкруги, все ж сподіваючись побачити хоч щось схоже на рослини. Правда не такі як наприклад на Плутоні, де він не один раз побував у дитинстві з батьками, і бачив багато як йому тоді здавалося, екзотичних рослин та тварин. Нехай тутешні рослинний та тваринний світ не такі як у Сонячній системі, все рівно хотілося на нього подивитися.

       Втративши цікавість до загального виду місцевості, він почав роздивлятися поверхню на якій вони стояли.

       – Мені здається, – нарешті сказав він, відірвавши погляд від поверхні, – що нас і тут знайдуть.

       – Цілком можливо. – відгукнувся зв’язківець. – Вже надто ми виділяємося на цьому фоні.

       – Хтось дивився на свій скафандр? – запитав біолог.

       – А що трапилося? – запитав зв’язківець, і поглянув на свій.

       Усі як по команді зробили теж саме.

       Скафандри на астронавтах поміняли колір, наче їх хтось перефарбував. З рожевих скафандри перетворилися на фіолетові.

       – Що з нашими скафандрами?! – вигукнув Давигора.

       – Це, очевидно, після того, – висловив припущення Гавриленко, − як ми невідомо у чому «покупалися». Зараз я це перевірю.

       – І як ти це собі уявляєш? – уїдливо запитав Давигора. – Чи не збираєшся знову полізти туди, – він показав на рідину невідомого походження розміром з річку, – Пірнеш, знайдеш затонулий космоліт…

       – Все! Досить! – крикнув на фахівця з генної інженерії Гавриленко.

       Так. Він зовсім забув, що усе приладдя для досліджень затонуло разом з космольотом. Проте, безвихідних ситуацій, як відомо, не буває.

       – Ти краще скажи, – втрутився у розмову Гавриленка та Давигори зв’язківець, звертаючись до генетика, – що нам робити далі?

       – Ну… Треба шукати наших. – відповів Давигора. – Питання тільки де і головним чином, як шукати?

       – А рації? – раптом запитав Шеймберг. – Можна спробувати вийти на зв'язок хоча б з пошуковою групою.

       − Взагалі-то, − вставив і свою репліку Дабижа, − на даний момент, пошукова група – це ми. А Анатолій правий – треба шукати наших.

       – Воно то так, – погодився Євген. – Можна скористатися раціями. Проте, це досить ризикований крок. Справа у тому, що нас можуть викрити, і тоді вже точно нікого з нас живими не залишать.

       – Що ж робити? – запитав Антон. – Треба ж якось принаймні, дійти до міста, нехай і покинутого. Саме там ми зможемо тимчасово заховатися.

       – Не забувай, – відповів зв’язківцю Анатолій, − що по-перше це не маленька відстань, а по-друге – ми не знаємо тутешніх місць.

       Дабижа заперечливо похитав головою.

       − Я хоча і не керівник групи, нехай навіть на даний момент, − сказав він, − особисто я пропоную залишитися тут.

       − Це чому? – запитав Власенко. З його інтонації та настрою, можна було зрохуміти, що він має намір продовжити пошуки.

       − Ніхто нікуди не піде. – відповів Вавилов. – Я на правах керівника групи наполягаю, щоб ми залишилися тут.

       – Можу побиться об заклад, − втрутився у суперечку Давигора, − що Павлюк, Токарєв та Бещук, вже чекають нас і шукають разом з космольотом.

       – …якого немає.. – доповнив зв’язківець. Потім запитав: – То що ж все таки будемо робити? Адже ми не те, що ракетою, ми навіть не можемо скористатись рацією.

       – Не знаю, як хто, – відповів Гавриленко, у голосі якого теж не відчувалося оптимізму. Він теж був розчарований тим, що вони не можуть йти. – а у мене вже готові два намети: один медичний, інший – для решти.