Розділ 41

       Астронавти поглянули у той бік, де стояв біолог. Поруч нього стояли два намети під колір грунту. Один був розрахований на чотирьох, інший – на дванадцять осіб.

       – Чотиримісний – це буде медичний, а той, що стоїть поруч – для решти.

       Астронавти, бачачи безвихідне положення, погодилися з тим становищем, у якому вони опинилися.

       – Доведеться сидіти поруч невідомо чого, – якось приречено сказав Вавилов, – і чекати теж невідомо чого.

       Юнак відвернувся і почав йти убік фіолетової рідини. Не доходячи до неї метрів п'ятнадцять, він зупинився пильно вдивляючись туди, де затонув їхній космоліт.

       Літальний апарат на якому команда на чолі з Павлюком вийшла у відкритий космос узявши курс на планету, де вони зараз перебувають, − це самий новий екземпляр виготовлений на замовлення відділу цивільної авіації Землі Космічного флоту Сонячної системи. Перед тим, як запустити його у серійне виробництво, було вирішено спочатку випробувати новий космоліт давши можливість дослідницькій команді Петра Павлюка полетіти на планету де її команда зараз і перебуває. Після чого, якщо політ виявиться успішним, запустити космоліт у серійне виробництво і приймати на нього замовлення.

       – Космоліт втратили, решта команди невідомо де… – говорив сам собі Вавилов, продовжуючи стояти поруч рожевої рідини невідомого походження. − І судячи з усього, поставлене завдання так і не буде виконаним…

       – Ніхто з нас не винен, що так трапилося. – почув зв’язківець позаду себе голос товариша.

       Від несподіванки юнак здригнувся усім тілом. Рвучко повернувшись, він побачив за спиною хіміка.

       – Ти налякав мене.

       – Вибач, я не хотів.

       Вавилов повернувся, і зустрівся поглядом з товаришем. У погляді зв’язківця хімік прочитав одне-єдине запитання «Що робити у ситуації, яка склалася?»                                                                                                         

– Я не знаю що тобі сказати. Нам час йти до наших. Вже досить низько головне світило планети. Незабаром ніч, і нам треба відпочивати.

       Вавилов почав йти у бік наметів, а зв’язківець ще затримався на місці.

       – Треба встановити чергування. – підійшовши до наметів сказав Євген. − Значить так. Сьогодні…                                                                

Зв’язківець вже в черговий раз не закінчив своєї думки. Хімік, який все ще стояв поруч рожевої рідини, вигукнув:

       – Погляньте! У наш бік летить якась тварюка!

       Астронавти повернулися у той бік, де стояв і куди показував їхній колега.                                                                                                           

Велетенське створіння подібне до якогось птаха летіло у їхній бік. Стоячи неподалік наметів, вони бачили як потвора спочатку опустилася на рожеву рідину, і почала роздивлятися довкола себе. Потім пролунав якийсь приголомшливий крик, і велетень змахнувши крилами, полетів убік тих, хто стояв на березі. Чим ближче він наближався до берега, тим гучнішими і частішими були його крики.

       – Приготувати бластери! – крикнув зв’язківець. – Спробуємо його уполювати

       Та було занадто пізно.

       Помітивши, що хтось стоїть неподалік нього, потвора кинулася убік берега. Якусь мить астронавти стояли наче вони з каменю. Врешті решт, вихопивши бластери, Вавилов та Шеймберг спрямувавши їх у бік потвори яка продовжувала летіти до берега, одночасно, наче за командою, натиснули на гачки зброї. Велетень несамовито заревів, і кинувся на Шеймберга який стояв ближче.

       Бачачи, що нічого не виходить, звір розлютився ще більше. Гавриленко ухопив свою зброю, і натиснув на спусковий гачок. Промінь його бластера влучив в око монстра. Той завив від болю, і за мить впав на поверхню планети.

       Продовжуючи тримати зброю націленою на велетня, Гавриленко підійшов до нього, але той вже не рухався.

       Тільки тепер астронавти роздивилися розміри того, хто вчинив напад. Він був близько двадцяти метрів завдовжки, з дзьобом як у шуліки, а крила були, як здалося астронавтам на перший погляд, удвічі більшими за свого власника.

       – Так. – важко дихаючи і дивлячись на нерухомо лежачого птаха, сказав Шеймберг. – Когось з нас йому проковтнути, це як мені викурити сигару.

       – Мабуть, він був голодним, якщо намагався вчинити напад саме на тебе. – посміхаючись сказав Давигора, виходячи з медичного намету. Він щойно закінчив чистити зброю, тож не міг допомогти товаришам.               

– Давайте не забувати, – сказав Вавилов, обводячи поглядом усміхнених астронавтів, які зараз дивилися на Шеймберга, – що планета, на якій ми зараз перебуваємо, нам незнайома, і треба поводитися обережно.

       – Хтось хотів призначити чергових на цю ніч. – вже трохи втамувавши подих сказав хімік. – Так ось. Цієї ночі чергуватиму я з Дабижею.

       – Гаразд. – погодився Вавилов. – Завтра вирушаємо на пошуки наших.

       – Взагалі-то, – вставив і свою репліку Гавриленко, – я не думаю, що це гарна ідея. Ті, хто сюди прилітає упевнені, що ми загинули. Так? А якщо так, то нам краще пересидіти тут. Тим більше, що вони сюди навряд чи навідаються.

       − А як ти поясниш те, − звернувся до біолога Пінчук, − що на нас напали ці тварюки? Невже вони літають самостійно? І потім, невже ти гадаєш, що ці велетні – це фауна тутешніх місць?

       − Я не знаю… − тільки і відповів Гавриленко.

       – Не забувай… – почав було говорити фахівець з генної інженерії, але його випередив зв’язківець.

       – Про те, що місцевість тут відкрита, − перебив Давигору Пінчук. − Я пам’ятаю. Саме тому нам треба встановити чергування. А стосовно того, щоб звідси піти, я теж проти. Тому нехай ті, хто сюди прилітає, думають, що ми загинули.

       – А як же наші? – знову запитав Шеймберг. – Вони ж теж думатимуть, що або ми загинули, або щось ще трапилося.

       – І все-таки, – наполягав на своєму Вавилов, – ми маємо пересидіти тут.

       Тим, хто зараз був поруч зв’язківця, нічого не залишалося, окрім як погодитися із товаришем.

       Головне світило планети вже майже опустилося. Виднілася тільки його верхівка, яка ще освітлювала поверхню.

       – А зараз усі у намет. – наказав Вавилов. – Треба відпочивати. Що нам робити у цій ситуації, обміркуємо завтра.