Розділ 45

       Довго вони ще йшли, чи ні, ніхто з них цього не знав. Протягом цього часу астронавти встигли звикнути до тієї темряви яка панувала навкруги. Зараз кожен з них міг у темряві розпізнати ті предмети, повз які вони проходили.

       – Наче, світлішає? – запитав Скакун. – Чи, це мені здається?

       – Ти просто звик до темряви. – відповів йому Петро. – Ось тобі і здається, що світлішає.

       – Дозволь, я з тобою не погоджусь. Мені все ж здається, що стає світліше. Ось! Промайнула смужка світла!

       Вони зупинилися і почали вдивлятися уперед. Дійсно. За п’ятдесят метрів від того місця, де зупинилися астронавти, виднілася смужка світла.

       – Вітаю тебе, Анатолію! – сказав Павлюк. – Незабаром ми вийдемо з цього моторошного місця.

       – Я ж казав, що світлішає! – вигукнув силовик.

       Незабаром троє астронавтів вийшли на місцевість, яка усім своїм виглядом нагадувала поле.

       – Ура-а-а! – закричали астронавти, і узявшись за руки наче малі діти, кинувся бігти місцевістю. Цієї миті вони не думали про те, що на незнайомій планеті можуть заблукати, про що не раз попереджав Павлюк. 

       Пробігши кілька кроків, вони зупинилися, і озирнулися, дивлячись туди, звідки щойно вийшли. Минуло кілька хвилин, і предмети поміж яких блукали кілька хвилин тому Петро, Віктор та Анатолій, стали такими ж як тоді, коли вони сюди увійшли.

       Зробивши знову кілька кроків убік предметів невідомого походження, начальник експедиції, астронавігатор та представник силової підтримки знову побачили, як ті почали темніти.

       – Пішли звідси. – запропонував Павлюк.

       Коли на планеті вже у черговий раз головне світило хилилося до горизонту, Павлюк, Токарєв та Скакун вийшли до якогось русла.

       – Де ми? – запитав Анатолій.

       – Гадаю, – відповів йому Петро, – це щось на зразок річки.

       – Не знаю що це, – заговорив Скакун, – але на даний момент мене цікавить що то за намет.

       – Де? 

       – Метрів двісті від берега. Чи точніше, від того місця, яке можна так назвати.

       І дійсно. На іншому березі, метрів за триста від того місця, де стояли астронавти, придивившись, можна було помітити два намети: один більший, а інший менший. Поруч них хтось метушився.

       – Хто це? – запитав Павлюк.

       – Зараз дізнаємося. – відповів Скакун, і витягнув бластер.

       Коли він націлив зброю у бік наметів, звідти вилетіла сигнальна ракета зеленого кольору.

       – Наші! – закричав силовитк, і першим кинувся у русло з невідомою речовиною.

       Його знову затримав Павлю.

       − Ти куди?! – крикнув на силовика начальник експедиції.

       − На тому березі наші! – знову повторив Скакун.

       − Це, точно? А раптом це Шукачі пригод? Що тоді?

       Аби довести начальникові експедиції, що він правий, Скакун перезарядив ракетницю, і вистрілив. Минуло кілька секунд, і з протилежного берега угору вилетіла ще одна сигнальна ракета зеленого кольору.

       − Я ж казав, що наші! – вигукнув Скакун, і першим зайшов у русло.

       Слідом за представником силової підтримки кинулися астронавігатор і начальник експедиції.