Розділ 13

       – Летять! – оголосив Коваль, спостерігаючи за тим, як шатл стрімко наближався до космольота.

       Весь цей час Новохатський ходив кабіною пілота. З його поведінки можна було визначити що він нервує.

       – Ну, все! – кричав він. – Можна сказати, що це їхній останній вихід у відкритий космос!

       Ніхто нічого не наважувався заперечити начальникові експедиції, бо усі розуміли, що те, що вчинили їх товариші буде кваліфікуватися як ухиляння від своїх прямих обов’язків. Відповідним і має бути покарання.

       Минуло кілька хвилин і літальний апарат, трохи більший за капсюлу, але менший за космоліт, підлетів до космольота. Потягнуши важіль, Марко відчинив люк і впустив літальний апарат у середину. Це був шатл. З нього вийшли Марія Меринова, Нонна Скакун, Наум Борищак та Тихон Кривцун.

       Роман Давидович встав з крісла у якому сидів до цього, і попрямував до виходу з каюти екіпажу. Начальник експедиції зупинився поруч відчинених дверей.

– За п’ять хвилин чекаю команду капсюли у своїй каюті – сказав він і вийшов. З його голосу не відразу можна було зрозуміти що у нього всережині усе кипить від люті. 

       – Ну ви й дали! – сказав Муха, коли за Новохатським зачинилися двері. – Наче діти! Знаєте, коли дитина побачила іграшу, і без дозволу дорослих вирішила подивитися як вона влаштована і як працює. А якби ви загинули б?!

       – А дійсно, – сказав Борищак, – де ми перебували і що це взагалі було?

       – Де ти вчився, і саме головне, як тебе вчили? – питанням на питання відповіла Ангеліна.

       – Досить говорити загадками! – спалахнув Наум – оясніть в решті решт що сталося?!

       – Загадками, кажеш?! – у свою чергу спалахнула Ангеліна. – Так ось: ви мало не загинули у чорній дірі! І через вас наша операція ледь не зірвалася.

       Дівчина відвернулася і по її обличчю покотилися сльози.

− Так! – вигукнув Носуліч. Він підбіг до Ангеліни і почав її заспокоювати. – Ви не забули що вас чекає Новохатський?!

− Не хвилюйся, Ромео! – Ми зараз підемо. Особисто я перед тим як йти «на килим» спочатку зберу речі!

− Ви не забули, що ми ще одна команда? – запитав Вікендорф. – І самоуправство…

− Намагаюся забути, це по-перше – похмуро відповів Борищак. – А по-друге у даному випадку це аж ніяк не самоуправство як ти кажеш. Я просто реально дивлюся на речі, і знаю: за те, шо ми зробили, нас звільнять, а на наші місця пришлють інших  

− Але ж ми з вами вже одного разу були у відкритому космосі і знаємо один одного! – сказала Ангеліна, яка трохи заспокоїлася.

       – Нічого страшного! На наші місця прийдуть інші. Ви з ними познайомитеся і працюватимете так наче нічого не сталося!

       – А може… – спробувала заперечити Августа, та її перебив Борищак.

       – Досить! Мені час збиратися на Землю!

       Він попрямував до виходу з каюти. Коли двері відчинилися, юнак зупинився у проході, і озирнувшись сказав саркастично:

       – Добре, що ми ще не встигли залишити межі Сонячної системи. На Землю не далеко повертатися.

       – А може… – зробив ще одну спробу заспокоїти товариша Коваль, та двері вже зачинилися, і тому навряд чи почув його Наум.

       Минуло три хвилини, і усі, хто перебував на капсюлі йшли у напрямку каюти начальника експедиції. Йшли мовчки, бо розуміли, що вони порушилиодин із пунктів «Статуту астронавта». Вони залишили своє робоче місце не повідомивши про свої наміри керівника; у данному випадку – начальника експедиції. Саме тому кожен з них окрім службових паперів ніс на підпис до начальника експедиції заяву про звільнення. Адже усі розуміли, що те, за їхній вчинок вони мають бути покарані.

       Космоліт на борту якого перебувала команда Романа Новохатського був сто п’ятдесят метрів удовжину і сімдесят п’ять – у ширину.

       Обабія коридору яким йшли астронавти знаходилися каюти. Їх було близько сорока. На дверях кожної з кают висіли таблички з написом того чи іншого фаху. Це зроблено на ой випадок, якщо кількість членів експедиції складатиметься з більшої кількості астронавтів. Під табличкою з означенням фаху кріпилася ще одна, у яку можно було вставити прізвище, і’мя та по-батькові тих астронавтів, які увійшли до складу експедиції. У цьому ж коридорі знаходилися каюти, на дверях яких не зазначався фах астронавта. Таблички де мав би стояти напис із зазначенням фаху, втім як і табличка з прізвищем, були вільними. Це були резервні каюти на той випадок, якщо до складу команди увійдуть ті, чий фах не зазначений на дверях кают.

       Каюта начальника експедиції знаходилася у кінці коридору поруч з каютою, на дверях якої було написано: «КОМАНДИР КОРАБЛЯ».

       Зупинившись поруч каюти начальника експедиції, члени команди капсюли прислухалися. У каюті було ледве чути як Новохатський працює на комп’ютері. Стало зрозуміло, що начальник експедиціїготує рапорт про те що салося, і Накази про звільнення команди капсюли.

       Зробивши крок убік дверей, які наступної миті відчинилися, четверо астронавтів побачили Романа Давидовича який сидів за комп’ютером. Сумнівів не було. Він готував Накази про звільнення.

       – Як це розцінювати з вашого боку? – запитав Новохатський, встаючи із-за столу. – Поясніть мені свої дії.

       – Це ідея Тихона… – тихо промовила Меринова.

       – А що, Тихон був сам на капсюлі?! – закричав начальник експедиції. – Невже ви не розумієте, що утворюється після таких випадків?!

       Кривцун зробив два кроки уперед.

       – Так, – сказав Тихон. – Це моя ідея. Мені казали що не варто цього робити. Я не послухався. Саме тому усі хто перебував на капсюлі, ми написали заяви про наше звільнення.

       Підійшовши до столу, усі четверо поклали заяви про звільнення, і не говорячи ані слова, попрямували до виходу. Нонна Скакун, у якої були папери з результатами дослідження тієї ділянки Сонця, де вони працювали, окрім заяви про звільнення, поклала і папку з цими документами, і пішла до товаришів.

       – Речі ми вже склали. – сказала вона. – То ж готові до польоту на Землю.

       – Я вам не сказав що ви вільні! – сказав Новохатський.

       – А Рапорт який Ви писали сидячи за комп’ютером? – запитав Наум.

       – То «Рапорт про дослідження Сонця». – відповів Роман Давидович.

       – А як же наше звільнення? – не здавався Наум. – Ми ж порушили Статут. Чи не так?

       – Так. – відповів Новохатський. – Статут ви порушили.

       – Ось і все.

       – Ні, не все! Я вас не відпускав!

       Усі зупинилися поруч дверей які вже відчинилися.

       Новохатський продовжував:

       – Виміри на Сонці зробили?

       – Так. – відповіла Нонна. – Результати дослідження на солі. Все?

       – Ні, не все. Сідайте у крісла. Питання про ваше звільнення залежатиме від того, які результати ваших досліджень… Звичайно, якщо ви їх встигли зробити.

       – Я вам і без паперів скажу, – відповіла Нонна, – що результаи гірші ніж ми очікували.

       – Що сталося? – запитав начальник експедиції.

       – Які у вас результати? – так само питанням на питання відповіла Нонна.

       – Команда шатлу доповіла, що на ділянці де вони проводили дослідження чотири з половиною тисячі градусів за Кельвіном. У нашої групи цей показник склав три тисячі. А власне, що у вас? Які у вас результати? – повторив запитання Новохатський.

       Затягуючи відповідь на запитання начальника експедиції, Тихон сказав:

       – Так. Ми порушили Статут. Але перед цим ми виконали повністю свою роботу. Результати більше ніж жахливі. Ми зафіксували взагалі півтори тисячі градусів за Кельвіном! Все?

       – Ні, не все. – твердо відповів Новохатський. –Ви свою роботу виконали? Виконали. А коли так, то я не підпишу ваші заяви про звільнення. Принаймні, до наступного разу.

       Астронавти перезирнулися між собою.

       – Ну, вже ні, Романе Давидовичу! – вигукнув Тихон. – Наступного разу точно не буде!

       Підбігши до столу, ті, хто перебував на капсюлі узявши свої заяви, зробивши з них літачки, почали бавитися, наче малі діти.

       – Досить гратися, дітвора! – засміявся Новохатський. – Не забувайте що у нас є важливіша робота ніж гратися літачками.

       Новохатський увімкнув гучномовець.

       – Усім зібратися у мене у каюті для проведення наради!