Розділ 44

       Продовжуючи дивитися прямо на силует, астронавти одночасно вихопили зброю, і не цілячись випустили кілька променів у бік силуету. Пролунав оглушливий зойк. Начальник експедиції, астронавігатор та силовик продовжували стріляти із бластерів доти, доки крики не припинилися. Коли велетень почав падати, усі троє ледь встигли відбігти убік. Проломивши кілька фігур, силует велетня впав на поверхню.

       Скакун підійшов до силуету.

       – Присвіти, будь ласка. – попросив він. І потім: – Нічого собі розміри! 

       – Це неймовірно! Я такого ще не бачив! – вигукнув Петро. – Як ти гадаєш, Анатолію, зможемо ми його нести чи ні?

       Петрові ніхто не відповів. Роззирнувшись довкола, він побачив, силует силовика, який присівши навпочіпки поруч дерева щось робить.

       – Анатолію! – гукнув Петро. – Допоможи мені!  

       Пролунали кроки Скакуна, потім зойк.

       – Що трапилося? – запитав Петро.

       – Загримів. – обізвався силовик. – Зачепився… за крильце… маленьке…

       – Анатолію, ти живий? – схвильовано запитав начальник експедиції.

       – Та, що зі мною трапиться? – запитав встаючи силовик.

       Очікуючи, що після падіння почнуть пашіти руки, як це часто буває коли впадеш на асфальт, Анатолій якусь мить стояв, потім вигукнув:

       – Нічого не розумію!

       – Що таке, колего? 

       – Не знаю чому, але у мене після падіння не печуть руки!

       – Звичайно! Вони у тебе не будуть пекти. – відповів Петро. – Не забувай, що тут не та гравітація, що на Землі. – Історик підстрибнув, але за секунду стояв на поверхні. – Нічого не розумію. Невже тут така ж гравітація, як і на Землі?

       – Ось бачиш? А ти кажеш: «гравітація», «гравітація».

       – Ну, стосовно того, яка тут гравітація, нам ще це потрібно з’ясувати. А поки пішли далі. Тобі точно не боляче?

       – Кажу тобі, що я у порядку! 

       – Тоді пішли далі. – знову повторив Петро.

       – Зачекай, Петре. – попросив представник силової підтримки.

       – Що трапилося?

       – Допоможи мені – попросив Скакун.

       – Ти хочеш його забрати? – перепитав начальник експедиції.

       – Звичайно. А що такого?

       – Ти уявляєш, скільки він важить, якщо зламав ці предмети?!

       – Нічого страшного. – не відступав силовик. – Харчуватися якось треба? Чи, може, я не правий?

       Скакун виявився правий. Харчі, які на даний момент знаходилися у рюкзаках астронавтів закінчувалися. Води теж майже не залишилося.

       – Гаразд. – нарешті погодився Павлюк. – Тільки я не уявляю, як ми його понесемо.

       – Та, вже якось понесемо! – вже нахиляючись відповів Анатолій. І потім: – Ану, узяли!..

       Дружно вигукнувши «Гей!», чоловіки підняли птаха.

       Птах, якого несли начальник експедиції та силовик, усупереч їхнім побоюванням, що буде важко, виявився зовсім неважким.

       – Нічого не розумію! – вигукнув Петро. – Коли він падав, то проламав кільканадцять рослин! А несеш – навіть не відчуваєш ваги.

       – Щось тут не те. – погодився з начальником експедиції силовик. 

       Астронавти йшли далі, продовжуючи по черзі нести щойно впольованого птаха. Йшли мовчки. Говорити зараз не було про що, і не хотілося.

       Хвилин за п'ятнадцять вони помітили, що щось почало змінюватися.

       – Ти нічого не помічаєш? – запитав Скакун. 

       – Начебто, ні. А що трапилося?

       – Коли ми крикнули, не було луни.

       – Я тобі кажу, – знову обізвався Павлюк. – тут не та гравітація, що на Землі.

       – Теж мені гравіметрист! – вигукнув силовик. Він нахилився, і за мить випроставшись, сказав: – Пішли. Потім з’ясуємо.