Розділ 18

       На Рітлі наставав ранок.

       Головне світило планети вже почало з’являтися над горизонтом. З його першим блиском прокинулися і усі члени об’єднаної команди.

       За кілька хвилин увімкнувся гучномовець, і астронавти почули голос Павлюка:

       – Доброго ранку, друзі! Я вас вітаю з початком чергового дня на далекій планеті. Сподіваюсь на те, що тут ми перебуваємо останні дні, можливо тижні. А зараз я чекаю усіх у каюті начальника експедиції.

       Коли останній астронавт зайшов до каюти і за ним зачинилися двері, Петро сказав:

       – Уночі до мене прийшов Євген і розповів дуже цікаву річ.

       – Так. – відповів Вавилов. – Справа у тому, що я вирішив розібрати одну із «канарейок».

       – Що значить «я вирішив розібрати одну із «канарейок»»? – не зрозумів Шеймберг. – Ти хочеш сказати, що тобі все-таки вдалося розрізати птаха бластером.

       – Не розрізати, а саме розібрати. – виправив зв’язківець хіміка. – Пам’ятаєш що було на тілі птаха? Так ось. Коли я відділив каміння від тіла, то знаєш що там було? Як ти гадаєш, чому команда капсули зникла перебуваючи вже далеко за межами міста?

       – Ну… – протягнув Антон. – Тому, що їх помітили ті, хто летів космольотом без пізнавальних знаків. Тут навіть дитині зрозуміло!

       – А ось і ні. Не буду випробовувати ваше терпіння, друзі. – сказав зв’язківець, витягуючи якусь річ. – Це фрагмент передавального пристрою, яким нашпиговані ці «канарейки» як ми називаємо цих роботів.

       – Значить, – здогадався Бабенко, – виходить, що вони засікли сигнал на капсулі саме за допомогою цих пристроїв.

       – Мало того, – продовжив Вавилов, – до нашої тут появи радіохвилі проходили усією планетою…

       – … а вони їх знищили коли ваша команда здійснила тут посадку. – продовжила за колегу Ірина Гаркавенко.

       – Вірно, Іро. – підтвердив здогадку інженера зв’язку та зйомок Вавилов. – Саме так і було. Вони зруйнували хвилі після того, як викрали наших товаришів. Не виключено і те, що вони зараз чують кожне наше слово. То що робитимемо, панове? – це питання Вавилов адресував усім астронавтам об’єднаної команди.

       – Особисто я за те, – відповіла Гаркавенко, – щоб спробувати з ними домовитися.

       – Як ти це уявляєш? – запитав її Островський, який до цього, складалося враження, що участі у розмові не брав.

       – Пропоную зв’язатися з ними і сказати, що нам відома мета їхніх візитів сюди.

       – Але ж це зовсім не так. – заперечив Островський.

       – А у тебе є інший варіант?

       Іншого виходу із ситуації яка склалася не було. Усі розуміли, що це єдиний вихід.

       – Гаразд – сказав Максимович. – Якщо інших варіантів нема, зупинимося саме на тому, який запропонувала Іра. Заперечень немає?

       Усі мовчали.

       – Значить нема. – підсумував Максимович. Потім звернувся до Гаркавенко та Вавилова. – Женю, Іро, сядайте на свої місця, а я продиктую текст звернення.

       Коли Гаркавенко та Вавилов сіли у крісла зв’язківців, Максимович почав:

       – Ми, об’єднана дослідницька команда із Сонячної системи знаємо хто ви такі і з якою метою прилітаєте на цю планету.

       Ірина поглянула на Олександра Ігоровича. Той кивнув головою, даючи зрозуміти, що вона почула правильно, і продовжував:

       – Пропонуємо вам домовитися. У гіршому випадку ми змушені будемо текст цього повідомлення розмістити у системі Космонет.

       Максимович хотів сказати що робити далі, але не встиг. Астронавти почули як їм здалося металевий голос:

       – Ви цього не зробите!

       На якусь мить усі завмерли від несподіванки. Першим з цього стану вийшов Вавилов.

       – У нас немає іншого вибору! – гаркнув він у відповідь. – Тепер ви не робіть дурниць! Поверніть наших! Самі розумієте: якщо я зараз подам цю інформацію до системи, про ваші плани дізнається весь Всесвіт!

       У радіо ефірі запанувала тиша. Минуло близько п’яти хвилин незалежного часу, проте астронавтам ніхто не відповів.

       – Ну, що ж, – звернувся до Вавилова Максимович, – відповіді не буде. Подавай інформацію до системи Космоліт.

       – Зачекайте! – крикнув їм голос з яким щойно розмовляв Євген. – Ваша узяла. Ми здаємося. Протягом години вашого часу ми повернемо вам ваших, тільки у нас є умова…

       – Тут умови диктуємо ми! – перебив мовця Павлюк – Ви зробите те що скажемо ми! І без дурниць!

       – Гаразд! – почули астронавти у відповідь.

       Минула година незалежного часу, і астронавти почули звук космольота.

       – Летять. – прошепотів Павлюк.

       – Ми підлітаємо!

       – Висадіть наших поруч підбитого космольота! – наказав Павлюк.

       Астронавти в ілюмінатори бачили як поруч підбитого космольота без пізнавальних знаків здійснив посадку точнісінько такий само космоліт у якому зараз вони перебували. Відкрився люк і з космольота вийшли четверо астронавтів. Це була команда капсули із «Сонячного сяйва». Вони були неушкодженими.

       – Ми виконали вашу вимогу! – почувся голос із космольота з якого щойно вийшли астронавти.

       – Тепер відлітайте у свою систему! – наказав Павлюк. – Відлітайте і більше сюди не повертайтеся!

       З інтонації Петра було зрозуміло, що він не жартує.

       Космоліт без пізнавальних знаків з якого щойно вийшли астронавти команди капсули ще якийсь час стояв неподалік свого підбитого космольота. Нарешті він піднявся над поверхнею планети, і, облетівши навколо свого ж підбитого космольота, зник у невідомому напрямку.