Треия серія

  З моменту старту експедиції під керівництвом Петра Павлюка минуло десять днів.

  Розпочинався черговий робочий тиждень.

  У порівнянні з тими днями, коли пошукова команда під керівництвом історика за фахом Петра Павлюка відправилася у бік далекої системи, і було досить прохолодно, зараз у столиці України стовпчики термометрів коливалися між позначками від +15ºС до +20ºС, а інколи температурний фон навіть перевищував позначку +20ºС. Погода була безвітряна, тож вийшовши на сонце, можна було насолодитися його теплом.

Акімов Андрій Федорович – зв’язківець центру управління польотами, звідки окрім того що слідкують за тим як проходить експедиція, звідси ще і ведеться трансляція на усі планети Сонячної системи – який слідкував за ходом експедиції – на даний момент ще перебував вдома. Він лише готувався заступити на восьмигодинне чергування, змінивши свого колегу.

  Мешкав Андрій Федорович на правому березі Дніпра, тож для того, аби дістатися до місця роботи, адже Центр управління польотами у центрі міста – йому потрібно вставати о четвертій ранку за київським часом, і скориставшись планетольотом, які надає Цивільний космічний флот як у розпорядження організацій так і простих мешканців міста, – летіти від околиці у західному напрямку, аж до Проспекту Гончих Псів, де за сто метрів від станції флайтополітену знаходиться центр управління польотами.

  Акімов увімкнув астровізор, і почав чекати випуску новин який має розпочатися з хвилини на хвилину.

  Коли розпочався випуск новин, ведучий у черговий раз продублював повідомлення яке Акімов знав і без новин. Воно стосувалося перебування дослідницької команди під керівництвом Павлюка до системи Тукана на планету Ріатла, а точніше про ту пригоду, яка трапилася по дорозі туди.

  Подивившись новини, Андрій Федорович дочекався і випуску новин спорту. Ведучий нагадав прихильникам футболу, що за два дні – у середу – на одному із стадіонів третьої планети відбудеться чергова гра Чемпіонату Сонячної системи, у якому зустрінуться збірні Землі та Венери. Диктор також нагадав, що на даний момент лідирує збірна Венери, у якої на одне очко більше, ніж у землян, і саме у даній грі і вирішиться якщо не чемпіонство, то принаймні хто очолить таблицю після чергового туру.

  Вимкнувши астровізор, Андрій Акімов зиркнув на електронний годинник, який висів над вхідними дверима. Його циферблат показував 07:00 за київським часом.

  Вийшовши з під’їзду, і пошукавши очима планетоліт на якому були нанесені розрізнювальні знаки Центру управління польотами, Андрій сів в один із них, і спрямував його у той бік, де і знаходився ЦУП.

  Головний корпус приміщення поруч якого за кілька хвилин здійснив посадку планетоліт, являло собою споруду дев’ять поверхів заввишки кожен з яких містив передавальний центр за допомогою якого ті, хто там працює мали змогу не лише передавати сигнал на планети системи, та і відстежувати рух космольотів, але і вести запис усього того, що відбувається з астронавтами у відкритому космосі. За формою воно було як Галактика Чумацький Шлях. Стояло у центрі великого двору, оточене кількома приміщеннями різного характеру.

  Вийшовши з літального апарату, Акімов побачив, що поруч головного приміщення вже стоять кілька таких само планетольотів, і на кожному з них було нанесено символіку Центру управління польотами.

  Увійшовши до вестибюля, Андрій побачив, що там юрбляться кореспонденти різних видань з усіх планет системи.

  Побачивши працівника ЦУПу, вони кинулися до нього.

  – Андрію Федоровичу! Прокоментуйте те, що сталося п'ятнадцять хвилин тому! – попросила одна кореспондентка. І відразу запитала: – Як це могло статися? Адже і обладнання і космоліт на якому полетіла команда Павлюка, усе ж нове!

АКИИОВ:

Власне, що сталося? Так, апаратура в центрі абсолютно нова, а космоліт, на якому відправилася експедиція навіть ще не вийшов у серійне виробництво.

КОРЕСПОНДЕТКА:

Зникло зображення на моніторах, і на даний момент не надходить сигнал на жодну планету системи. Як ви це…

АКІМОВ

(кричить):

Без коментарів!

КОРЕСПОНДЕНТКА

(біжить за Акімовим):

І все-таки…

АКИМОВ

(наполягає на своєму):

Я сказав без коментарів!

  Весь час, поки він чекав ліфта, зв’язківець Центру управління польотами не вимовив жодного слова.

  Нарешті кабіна ліфту зупинилася на першому поверсі. Не встигли відчинитися двері, як він вскочив усередину, і натиснув кнопку потрібного поверху.

***

  Головний передавальний центр знаходився на дев’ятому поверсі.

  Коли ліфт зупинився, Акимов вискочив із кабіни і побіг коридором у кінець. За кілька секунд він вже стояв поруч дверей на яких висіла табличка з написом «ГОЛОВНИЙ ПЕРЕДАВАЛЬНИЙ ЦЕНТР». Забігши усередину зв’язківець побачив що його напарник вовтузиться із налагодженням сигналу аби продовжити трансляцію про перебіг експедиції на планети системи.

АКИМОВ

(звертається до Гусєва):

Як це сталося?

ГУСЄВ

(вовтузиться

поруч апаратури):

Ти вже знаєш? Ну, так. Адже ці кореспонденти не вміють тримати язика за зубами.

АКИМОВ

(наполегливо):

І все таки? Як сталося так, що не надходить сигнал?

ГУСЄВ:

Я сам не розумію…

АКИМОВ:

Що значить ти не розумієш?! Скільки минуло часу відтоді, як було організовано першу подібну трансляцію, і все проходило нормально, а зараз раптом зник сигнал! Ти ж зв’язківець! Невже не можеш полагодити?!

  Обвівши поглядом усю апаратуру, Акимов побачив, що вона увімкнена і працює.

АКИМОВ:

Зачекай, Костянтине.

ГУСЄВ

(не розуміючи

переміни настрою Акимова):

Що сталося?

АКИМОВ:

Щось тут не те. Поглянь. Усі прилади увімкнені, а сигналу нема.

  Тільки зараз оператори зв’язку помітили що так, уся техніка продовжувала працювати у звичному режимі, а сигналу не було.

ГУСЄВ:

Виходить, відповів Костянтин Сергійович, це не у Центрі?

АКИМОВ

(задумливо):

Виходить, що так…

  До головного передавального центру забіг керівник центру управління польотами Максим Павлович Базаленко.

БАЗАЛЕНКО

(кричить):

Що сталося?! У мене розривається астровізор! Чому немає сигналу?!

АКИМОВ:

Я сам не розумію. У нас усі прилади увімкнені.

БАЗАЛЕНКО

(вже спокійно):

Тоді чому не надходить сигнал?

АКИМОВ:

Ми усе з’ясуємо і поновимо трансляцію.

  Керівник центру вийшов

АКИМОВ

(звертається до Гусєва):

Ти вів запис трансляції? Я маю на увазі того, що відбувається з командою космольота?

ГУСЄВ:

Ну, так. А, власне, що сталося?

АКИМОВ:

Давай подивимося запис. І, якщо можна, то з почату до кінця. Тобто, до того моменту, коли припинилася подача сигналу.

  Гусєв підійшов до відеомагнітофона, і перемотав плівку. Увімкнувши запис, зв’язківці почали перегляд.  Усього виявилося шістдесят касет. Усі вони були підписані: на них стояли дата і час коли зроблено запис.

ГУСЄВ:

На касеті де записано третю добу польоту…

АКИМОВ

(перебиває Гусєва):

Це я знаю. Тоді вони просто наткнулися на астероїд. Давай почнемо перегляд з того моменту, коли астронавти прибули на планету. А так, як касет багато, і нема часу їх докладно переглядати, пропоную прокручувати, а якщо буде щось цікаве, зупиняти і щоб роздивитися ближче той чи інший об’єкт збільшувати зображення.

  Не говорячи ані слова, Костянтин поставив касету, коли Павлюк разом з командою прибув на Ріатлу.

Так вони продивилися до того моменту, коли над покинутим містом було помічено якийсь космоліт.

АКИМОВ:

Зупини і збільш зображення!

  Гусєв зупинив плівку і натиснувши кілька кнопок збільшив зображення на астровізорі.

АКИМОВ

(вдивляється в екран):

Наче, як розмите… А можна якось зробити чіткішу картинку?

ГУСЄВ:

Так, дійсно. Зображення розмите, бо навіть коли космоліт підлетів ближче, все рівно нічого розібрати не можливо.

АКИМОВ:

Як ти гадаєш, що це за космоліт?

ГУСЄВ:

Ну… Я гадаю… Він просто придбаний якоюсь системою, і зараз робить переліт де і нанесуть на нього знаки розрізнення. А ти, що щось знаєш таке, чого не знаю я?

АКИМОВ:

Я знаю рівно стільки скільки і ти.

Зв’язківці продовжували перегляд. 

ГУСЄВ:

Можливо, він просто пролітає, а камера спостереження його зафіксувала?

АКИМОВ:

Гаразд. Давай подивимося касету того часу, коли зник зв'язок.

  Гусєв поставив касету з останнім записом, і колеги почали переглядати ті події, після яких як вони вважають, зник сигнал. Проте на останній касеті взагалі нічого роздивитися було не можливо.

ГУСЄВ:

Але ж у Світовому Мозку була інформація, що на планеті мешкає населення, яке тривалий час не спілкується з іншими цивілізаціями.

АКИМОВ:

Знаю, читав. А ти згадай, чи були ще подібні випадки, коли інформація подана Світовим Мозком, не відповідала дійсності.

ГУСЄВ:

Так. Дійсно. Це було лише одного разу.

АКИМОВ:

Ага! Але ж все таки було! А де гарантія того, що подібна інформація не потрапить до мережі знову?

ГУСЄВ:

Не треба робити трагедії з двох випадків.

  Кажучи ці слова, Гусєв вже натискав останню кнопку, яка давала можливість виходу на зв'язок з керівником Центру управління польотами.   

Бачачи це, Акімов навіть не намагався завадити йому, бо чудово знав, що це ні до чого не призведе. Сперечатися з такими як Гусєвим даремне.

З’явилося зображення керівника ЦУПу.

ГУСЄВ:

Ми не зможемо вести далі

трансляцію.

БАЗАЛЕНКО

(розлючено):

Що значить «не зможемо»? У нас майже ніколи такого не було, за виключенням двох моментів! Трансляція має бути поновлена!

ГУСЄВ:

Без зв’язку це не можливо.

БАЗАЛЕНКО:

А що, щось серйозне?

ГУСЄВ

Ми не можемо зв’язатися з командою «Сонячного сяйва».

  Почувши таку новину, Максим Базаленко зрозумів, що дійсно подальша трансляція не можлива.

БАЗАЛЕНКО:

Гаразд. Я зараз зв’яжуся з Прокуратором.  

***

  Минув тиждень.

  На погоджувальній раді, яка пройшла у середу, 11 квітня під керівництвом Прокуратора Сонячної системи, було прийнято рішення про відправку ще однієї дослідницької команди, завдання перед якою стоятиме таке ж, як і перед попереднім колективом який очолив Петро Павлюк. Окрім цього ті, хто увійде до складу другої команди мають знайти Петра та тих, хто увійшов до його колективу, і з’ясувати, чому вони не передають матеріалів на Землю.

  Сьогодні, 15 квітня о 14:00 за Гринвічем, вже вдруге протягом останнього часу виступатиме керівник Сонячної системи. Але у порівнянні з минулим разом, коли перед виступом Прокуратора виступав Директор Землі, зараз виступатиме Міністр управління космічними польотами Сонячної системи. Як і попередні роки, коли почали трансляції виступів керівника системи, разом з подібними виступами було започатковано і виступи Міністра управління космічними польотами який зазвичай розповідає як проходитиме експедиція, які завдання стоятимуть перед дослідницькою командою і визначить строки його виконання.

  Співробітник інституту дослідження цивілізацій Всесвіту Олександр Ігорович Максимович цього дня прокинувся раніше ніж звичайно. Адже сьогодні виступатиме керівник Сонячної системи, який назве тих, хто складе ще одну дослідницьку команду і відправиться на планету Ріатла куди відправилися минулого місяця астронавти космольота «Сонячне сяйво».

  Сьогодні Олександр Максимович цілий тиждень перебуватиме вдома. Днем раніше він змінився і про перелік тих, хто увійде до складу нової експедиції, він дізнається вже вдома.                             

Максимович увімкнув систему Світового Мозку, бо він знав, що у випуску новин, який має розпочатися з хвилини на хвилину, диктори дублюють ту інформацію, про що відомо їм. Саме тому і обрав цей варіант.

  Увійшовши у систему Світового Мозку, Олександр Ігорович почав переглядати список сайтів, які пропонує система. Нажаль, інформації стосовно того, як проходить експедиція під керівництвом Павлюка, тут не було. Максимович зовсім забув, що Світовий Мозок містить лише інформацію про ті експедиції, які вже завершені.

  Переглянувши усі сайти, Максимович зупинив свій вибір на одній із експедицій, яка відбулася всередині літа 2132 року під керівництвом Бабського Андрія Анатолійовича. Тоді все обійшлося спорядженням однієї експедиції яка завершилася протягом тридцяти незалежних днів. Проте тодішня ситуація зовсім не була схожа на ту, яка виникла зараз.

  Зрозумівши, що і у Світовому Мозку нема тієї інформації яка його цікавить, Олександр Ігорович вимкнув систему і поглянув на годинник. Його циферблат показував 13:57 за Гринвічем. Отже, за київським часом було 11:57. У будь-якому разі до виступу Міністра управління польотами, а значить і Прокуратора системи, залишалося три хвилини.

***

  Настав момент, коли першим до глядачів мав звернутися Віктор Григорович Власовець – міністр управління космічними польотами.

ВЛАСОВЕЦЬ: 

Шановні глядачі! Усі ви знаєте про те, що двадцять восьмого березня ми відправили дослідницьку експедицію під керівництвом Павлюка. Яке завдання стояло перед його командою усі ви теж знаєте, тож я і на цьому не акцентуватиму вашої уваги. Лише скажу про те, що за нашими підрахунками дослідницька команда Петра Павлюка перебуває у відкритому космосі одинадцяту незалежну добу. З невідомих причин ані вони, ані ми не можемо зв’язатися, і ми не знаємо що там відбувається, і чи вони взагалі живі. Саме тому Прокуратор Сонячної системи підписав «Указ про спорядження другої експедиції у систему Тукана на планету Ріатла з метою з’ясування обставин які там склалися, і знайти дослідницьку команду Павлюка. Наказ «Про збір та проведення експедиції» а також прізвища тих, хто увійде до складу цієї експедиції зачитає прокуратор Сонячної системи.

  Минуло дві хвилини, і на екранах астровізорів з’явилося зображення керівника Сонячної системи.

ГРАЧОВ

(читає підписаний указ)):

Указ про збір другої експедиції від Сонячної системи до системи Тукана на планету Ріатла для проведення робіт пов’язаних з перевіркою інформації яка з’явилася у системі Світового Мозку, про існування на планеті цивілізації, яка тривалий час не спілкується з іншими цивілізаціями Всесвіту. Окрім цього, завдання команди полягатиме у пошуках та з’ясуванні причин чому припинили надходити матеріали та сигнал від експедиції, яку очолив Петро Павлюк. До складу команди включити наступних астронавтів…

Також до складу основної групи включити шестеро бійців силової підтримки Збройних сил Сонячної системи…

  Призначити начальником експедиції історика за фахом Максимовича Олександра Ігоровича. Надати команді статусу пошукової. Старт призначено на середу, 17 квітня поточного року. Вдалого старту і щасливого повернення у Сонячну систему, панове!

  Це був перший, і поки єдиний випадок в історії військово-космічного флоту Сонячної системи та Збройних сил як Землі, так і решти планет системи, коли половину місць відведених на космольоті, зайняли жінки.

  Зрозумівши, що він очолить цю експедицію, Олександр Максимович почав ретельно готуватися до старту.

  За тридцять хвилин Максимович вже перечитував характеристики тих, з ким йому доведеться летіти у далеку систему. Прочитавши останню характеристику, він зрозумів, що, як це досить часто буває, до складу команди увійшли усі для нього незнайомі астронавти.

МАКСИМОВИЧ

(кладе останню характеристику на стіл, говорить сам до себе):

Отже, чотири астронавти із Землі, і по три – з решти планет системи. Дійсно, доведеться з усіма познайомитись із самого початку. Сподіваюсь, що ми швидко знайдемо спільну мову.

  З таким складом характеру, який був у Максимовича, це дійсно було не складно. Він дуже швидко знаходив із будь-яким співрозмовником спільну мову.

  Не чекаючи офіційного представлення астронавтів між собою, історик вирішив самотужки об’їхати ті установи, де працює кожен з тих, хто увійшов до складу експедиції, яку він незабаром поведе у відкритий космос.

***

  У житті кожного з нас щось відбувається вперше. Першокласник – вперше йде до школи, астроном відкриває першу свою планету чи утворення, а космонавт вперше виходить у відкритий космос.

  Приблизно ось так трапилося і зі мною.

  Я – начальник експедиції дослідницько-пошукового космольота «Зоряний скороход» – Максимович Олександр Ігорович.

Після відбуття із Землі ми нарешті почали знайомитися.

Справа у тому, що команду нашу збирав Космічний Флот: вірніше цивільний відділ, який займається спорядженням дослідницьких та пошукових експедицій. Відомо, що кожен з нас пройшов спецпідготовку, і ні у чому, майже, не поступається іншим. Кожен має декілька фахів, але на «Зоряному скороході» у кожного лише один. Що стосується наших характерів, то тут ми могли сподіватися лише на психологів, які підбирали цю команду.

Наші зустрічі перед польотом були швидкоплинними і мало інформованими, аби ми могли познайомитися ближче. Зустрілися ми усі разом тільки перед самим відльотом із Землі. Тут я і дізнався, що до команди увійшли два моїх товариша.                                        

З Олександром Носулічем я був знайомий досить давно. Я знаю, що йому 33 роки, що за його плечима десятки виходів у відкритий космос – як у Сонячній системі, так і за її межами він неодноразово брав участь у космічних експедиціях. 

  Із стереофотографом Світланою Литвиновою я літав в усі свої експедиції. Захоплення фотографією привело її на роботу у Банк Супутникового Спостереження планети Земля, що дало змогу без вступних іспитів бути зарахованою до Університету Космічного Флоту. Ця експедиція у мене вже третя за ліком. З Іриною я побував на Марсі і на дослідженні системи К4110 поруч систем Домерг, Вайдемоса та Генезіса.

  Стосовно інших членів моєї команди, то з ними я лечу вперше.

  Третій член нашої експедиції – пілот «Зоряного скорохода» Олександр Кудінов...»

Максимович перестав писати. Дістав папку з досьє на кожного члена команди і почав читати, дещо записуючи для себе з того, що прочитав.

“... Йому 29 років. Походженням він з Венери. Останнє місце роботи міжзоряний космічний корабель «Скаф-11» у якості пілота. Мислення: гіпотетичне, стратегічне. Закінчив УКФ з факультету «Навігація космічних та міжпланетних перельотів».  

Мені здається, що він дуже замкнутий у собі, хоча вже знайшов собі друзів серед членів експедиції.

  Четвертим членом нашої експедиції є наша інженер зв’язку та зйомок Ірина Гаркавенко: 21 рік, землянка. Працювала на пункті супутникового зв’язку з космольотами Космічного Флоту. Мислення: гіпотетичне, комунікабельне. Закінчила УКФ з факультету «Технічне забезпечення космольотів» за фахом «Стереофотограф». Зараз вона сидить у навушниках, і весь час щось тихенько говорить – така його робота. Зв’язок в решті решт може стати нашою єдиною надією і втіхою почути рідну Землю.  Коли летиш у незвідане, – все може трапитися, і треба бути готовим до усіляких несподіванок нових світів.

Віктор Морозенко та Любов Леваніна із самого початку польоту замкнулися у себе у лабораторії, перевіряючи придатність приладдя, яке їм видали перед польотом...».

Максимович відкрив іншу папку і почав її читати:  «Так, Віктор Морозенко: 32 роки, землянин, до того працював в біохімічному інституті дослідження космічних видів у якості дослідника тваринного світу. Пройшов курси «Вірусологія», «Нейропсихічні засоби впливу», «Гіпноз», «Психологія прийняття рішень». Закінчив УКФ з факультету «Хімія та біологія земних та космічних видів».    «Любов Леваніна: 21 рік, землянка, випускниця Університету Космічного Флоту з факультету «Хімія та біологія земних та космічних видів». Більше про неї нічого на відомо.»

Олександр Максимович виписав собі деякі данні із справ на кожного астронавта, що летить з ним на нову планету. Полиставши справи, він зупинився на справі Копиль Світлани, трохи почитав її і почав писати: «Та найбільшу цікавість у мене викликав наш бортовий інженер – помічниця Олександра Кудінова – Світлана Копель: 22 роки, землянка. Останнє місце роботи: компанія «Космотех» у якості помічника головного техніка. Мислення: гіпотетичне, комунікабельне, стратегічне. Закінчила УКФ з вищим балом свого факультету «Технічне забезпечення космічних кораблів». Від компанії «Космотех» в 21 рік була призначена делегатом на Меркурій. За відвагу нагороджена орденом Сонячної системи. Зарахована у запасний склад зоряного десанту».

  Я дещо чув про її подвиги під час колонізації Меркурія, але бачу вперше. Я гадав, що Світлана набагато старша, а їй лише 22 роки. Серйозність обличчя, з яким вона дивиться на показники приладів, запевнила мене у тому, що на нього можна повністю покластися.

  Але наше знайомство з командою довго не триватиме. Як тільки «Зоряний скороход» вийде із зони гравітації Землі і ляже на курс у напрямку системи, де знаходиться дослідницька команда Петра Павлюка, ми усі ляжемо до криогенних камер. А зараз дехто з членів моєї команди із сумом дивиться в ілюмінатор, де ще видно Землю. І лише Олександр Кудінов дивиться туди, куди ми усі прямуємо – до системи Тукана на планету Ріатла, як її вже назвали у Міністерстві системи навігації.

  З того часу як телескопи дев’ятнадцятого століття змінилися на нові засоби спостереження за зоряним небом, видима його частина – Метагалактика – відповідно теж розширилася, і це призвело до відкриття нових зірок, планет, систем і утворень загалом. Таким чином, ми зараз тримаємо курс у бік системи, планети якої нещодавно почали колонізувати вихідці із третьої планети Сонячної системи. Щоправда, кількість їх нам теж не відома, бо сама система відкрита порівняно нещодавно.

  Взагалі-то під час дальніх перельотів – скажімо, такий, як наш – астронавти заходять до кріогенних камер і там їх переносять. Проте, ми цього робити не будемо, тому, що переліт займе трохи більше однієї незалежної години. Вже за вісімдесят хвилин незалежного часу ми будемо на місці.

  Начальник експедиції космольота «Зоряний скороход» – Олександр Максимович.

  17 квітня 2148 року, середа. За Гринвічем – 11:57»

***

Протягом сімдесяти двох незалежних годин «Зоряний скороход» на борту якого перебували астронавти експедиції під керівництвом Олександра Максимовича, пролетів таку ж відстань як і «Сонячне сяйво» під керівництвом Петра Павлюка, на борту якого перебувало одинадцять астронавтів, не враховуючи команду силової підтримки, і на даний момент наближався до системи Суіртон.

МАКСИМОВИЧ:

Увімкнути усі системи на повну потужність! Підлітаємо до системи з великим рівнем радіації.

СЕРЕДА:

І не тільки.

МАКСИМОВИЧ:

А що? Є ще щось таке, чого я не знаю?

СЕРЕДА:

Я не думаю, Ігоре, що ти не знаєш того, що тут багато астероїдів. Я це говорю для тих, хто вперше виходячи у відкритий космос, полетів разом з нами далеко за межі Сонячної системи.

  І дійсно. До складу команди увійшли семеро астронавтів, які щойно отримали Атестати Університету космічного флоту, і відразу для них таке випробування – вихід у відкритий космос. Проте це не просто політ на одну з далеких планет. Тут треба буде проявити себе. Показати усе, на що здатен той чи інший астронавт. І взагалі, усі, хто зараз перебував на борту пошуково-дослідницького космольота розуміли що від них вимагається.

НОСУЛІЧ:

А що, хіба є такі місця у Всесвіті, де є менше астероїдів?

ЛЕСИК:

На щастя є. Ти уявляєш що було б, якби в усіх без вийняту утвореннях було стільки астероїдів, як тут?! Тоді взагалі неможливо було б вийти у відкритий космос!

СЕРЕДА:

Доречи, десь тут є…

КУДІНОВ

(перебиває

Середу, вигукує):

Тримайтеся!

Кудінов рвучко веде космоліт убік.

  За мить космоліт знову мчав уперед, дотримуючись заданого курсу.

МАКСИМОВИЧ:

Що це було?

ЛЕСИК:

Один з астероїдів, яких тут безліч.

ВІКЕНДОРФ:

Які його розміри?

СЕРЕДА

(дивиться то в оглядове вікно, то на монітор):

Удвічі менший за наш космоліт.

  Максимович схвально поглянув на пілота, який продовжував вести космоліт, наче нічого не трапилося.

КУДІНОВ

(наче відчувши на собі погляд начальника експедиції):

Це моя робота.

КУДІНОВ

(звертається до Середи):

Ти щось говорила?

СЕРЕДА

(важко дихає, продовжує триматися обома руками за посадочне крісло, наче чекає чергового маневру від пілота):

Так. Та ти на це питання навряд чи зможеш відповісти.

КУДІНОВ

(наполегливо):

І все таки?

СЕРЕДА:

Мені цікаво, чи є тут планети, з такими ж чи майже такими даними, як скажімо, Земля?

МАКСИМОВИЧ:

Тут є одна така планета. Її заселили у кінці минулого століття теж вихідці із Сонячної системи. Проте з роками контакт з ними було втрачено, і зараз ми не знаємо яка була б їхня реакція, якби ми скажімо зараз спробували здійснити там посадку.                      

КУДІНОВ

(посміхається):

То, давай спробуємо і завітаємо у гості!

МАКСИМОВИЧ

(дивиться на

Кудінова):

Ти серйозно, чи жартуєш?

КУДІНОВ

(вигукує, сміється):

Та, жартую я!

МАКСИМОВИЧ:

Жарти це добре. Проте, мене зараз більше усього цікавить не це.

ВІКЕНДОРФ

(звертається до Максимовича):

Що сталося?

МАКСИМОВИЧ:

Власне, нічого страшного.

(звертається до Гаркавенко):

Іро, спробуй ще раз зв’язатися з командою «Сонячного сяйва». Якщо все ж вдасться це зробити, то з’ясуй, чому так довго не виходили на зв'язок.

ГАВРИЛЕНКО:

Ти гадаєш, що тобі все ж вдасться зв’язатися з ними?

МАКСИМОВИЧ:

Я взагалі боюсь що ми даремне туди летимо.

ГАВРИЛЕНКО:

Ти що, хочеш сказати…

МАКСИМОВИЧ:

Звичайно, що ні. Але як ти поясниш те, що вони не виходять на зв'язок ні з нами, ні з центром управління польотами?

ГАВРИЛЕНКО:

Ти що, натякаєш на…

МАКСИМОВИЧ:

На що? Невже ти гадаєш, що з ними щось могли зробити місцеві мешканці?

ГАВРИЛЕНКО:

А більше, начебто і нікому.

МАКСИМОВИЧ:

Тоді як ти…

КУДІНОВ

(перебиває

Максимовича,

вигукує):

Підлітаємо до системи Тукана!

МАКСИМОВИЧ:

Гаразд. А де планета яка нам потрібна?

СЕРЕДА:

Двадцять два градуси правіше від нас.

  Скинувши швидкість, Кудінов повів космоліт убік планети.

ВІКЕНДОРФ

(дивиться на

поверхню планети, вигукує):

Нічого не розумію!

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Вікендорф):

Що трапилося?

ВІКЕНДОРФ:

А ти, що, не знаєш? Планета, куди ми прилетіли, хоча б якісь, але повинна подавати ознаки життя. А особисто я їх не бачу.

СЕРЕДА:

Як це? А як же повідомлення які містить Світовий Мозок?

ВІКЕНДОРФ

(продовжує дивитися на поверхню планети за допомогою сканоскопа):

Будь-яка система, – навіть інформаційна, може давати збій. Ось і наша система

небезгрішна.

СЕРЕДА:

Можливо, це ми помиляємося, думаючи, що планета безлюдна?

ВІКЕНДОРФ

(звільняє своє місце Середі):

На! Подивись, і переконайся!

СЕРЕДА

(дивиться у

сканоскоп):

Так. Дійсно. Але, як же це так? Світовий Мозок подає одну інформацію, а прилетівши сюди, ми бачимо зовсім іншу?

  Комоліт увійшов у межі планети, і астронавти відчули тяжіння, яке трохи перевищувало земне. Принаймні, їм так здалося з перших секунд.

  Поки Олександр Кудінов сидячи за штурвалом вів космоліт до поверхні, його помічниця – другий пілот команди – Світлана Копиль вдивлялася на поверхню планети, шукаючи майданчик для посадки. Дівчина ще не певно себе почуває у тих місцях відкритого космосу, де багато астероїдів. Тож вони з Олександром домовилися наступним чином: до системи Суїртон космоліт веде Світлана, а по Суїртону і далі – Олександр.

КОПИЛЬ

(дивиться на

поверхню

планети):

Не сперечайтесь! Я вам можу сказати, що планета заселена.

МАКСИМОВИЧ:

Звідки ти знаєш?

(слідкує за рукою Копиль):

Ого! А це хто такі?

БОРИЩАК:

Судячи з усього місцеві

мешканці.

МОРОЗЕНКО:

Якщо навіть і так, то чому вони біжать за нами? Що вони хочуть?

КУДІНОВ:

Ось зараз і дізнаємося.

Кудінов і додавши трохи швидкості, повів космоліт убік одного з майданчиків, який помітив ще здалеку.

***

  За кілька хвилин після посадки «Зоряного скорохода» і виходу на поверхню планети астронавтів, останніми вийшли начальник експедиції та командир.

  Поки астронавти роздивлялися місцевість, де вони здійснили посадку, Олександр Максимович та Софія Вікендорф пильно вдивлялися у поверхню планети, наче щось хотіли там знайти.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Вікендорф, вказуючи на зім’яту траву неподалік того місця, де стояв їхній космоліт):

Поглянь, Софіє! Судячи з усього, до нас вже хтось тут побував.

ВІКЕНДОРФ:

Так, дійсно. Мало того. Я можу з упевненістю сказати, що цей космоліт із Землі чи з іншої планети нашої системи.

СЕРЕДА

(підходить до

Максимовича та Вікендорф):

Що тут у вас?

ВІКЕНДОРФ

(вказує на траву):

Знайшли сліди космольота. Як ти гадаєш, що це за сліди?

  Людмила поглянула на те місце, куди вказувала командир.

СЕРЕДА:

А ви не здогадуєтеся?

МАКСИМОВИЧ:

Ти хочеш сказати, що це слід «Сонячного сяйва»?

СЕРЕДА:

Саме так. Інакше і бути не може.

ВІКЕНДОРФ

(дивиться убік міста):

А моя думка зовсім інша.

МАКСИМОВИЧ:

А чому ні? Цілком можливо, адже сюди…

ВІКЕНДОРФ:

Не знаю, як тут і що було до нас, але те, що це не космоліт із нашої системи, це точно!

  Олександр поглянув у той бік, куди вказувала Софія. І дійсно. Збоку міста у їхній бік стрімко наближався космоліт. Він був зовсім не такої форми, якої мав би бути космічний літальний апарат із Сонячної системи.

МАКСИМОВИЧ

(вигукує):

Усі на космоліт!

КУДІНОВ

(нічого не

розуміючи):

Що трапилося?

МАКСИМОВИЧ:

Без зайвих запитань!

Виконувати наказ!

  Олександр Кудінов як пілот вскочив перший у космоліт, і почав запускати двигуни. Незабаром космоліт вже повис над поверхнею, очікуючи поки усередину вскочать Максимович та Вікендорф.

КУДІНОВ

(піднімає

космоліт над

поверхнею

планети):

Які будуть вказівки?

У бій вступаємо?

МАКСИМОВИЧ:

Ми тут не для того щоб прилетівши відразу загинути. Спробуй уникнути сутички і облети планету, щоб знайти місце, де ми змогли б поки сховатися.

НОСУЛІЧ:

Тут є гориста місцевість.

Я це помітив коли летіли

сюди.

ВІКЕНДОРФ:

Де? З якого боку?

НОСУЛІЧ

(показав картограф у протилежний бік по відношенню до того, у який летіли вони):

Там.

КУДІНОВ:

Покинуте місто ближче.

МАКСИМОВИЧ:

Значить летімо у місто.

  Поки команда «Зоряного скорохода» летіла до покинутого міста, усі бачили, що їм все ж вдалося відірватися від переслідувачів, і ті втративши об’єкт погоні з поля зору, вже не наздоганяли космоліт з пізнавальними знаками Сонячної системи.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до

Гаркавенко):

Іро, спробуй зв’язатися з командою «Сонячного сяйва» і дізнайся що у них трапилося, що вони припинили передачу сигналу на Землю. І взагалі, запитай, що тут коїться!

Ірина кивнула на знак згоди і почала одягати навушники. Увімкнувши радіостанцію, Ірина почала шукати хвилю першої команди, але повідомлення вона так і не встигла передати.

КУЗНЄЦОВА

(вигукує):

Чорт забирай!

МАКСИМОВИЧ:

Юлю, що трапилося?

КУЗНЄЦОВА:

Поглянь в ілюмінатор і сам усе зрозумієш.

МАКСИМОВИЧ

(вигукує):

Знову той само космоліт!

КУЗНЄЦОВ

(здивовано):

Але, як? Ми ж вже втекли від них.

МАКСИМОВИЧ

(вигукує):

Чого не знаю, того не знаю!

(звертається до пілота):

Відлітай з міста і тримай курс убік гористої місцевості!

  Не говорячи жодного слова, Сашко ще раз облетів покинуте місто, і, зробив вигляд, що йде на таран з космольотом. Астронавти усі до одного затамувавши подих слідкували за тим, що буде наступної миті.

КУДІНОВ

(кричить):

Гармата!

  Софія Вікендорф яка окрім того, що була командиром космольота, вона була ще і інженером анігіляційних установок, саме тому і сиділа поруч важеля магнітної гармати, потягла його на себе. Промінь який пронизав простір планети пройшов у кількох сантиметрах від космольота без пізнавальних знаків.

СЕРЕДА

(кричить):

Обережно!

  Та наступної миті Кудінов дивом встиг вивернути штурвал літального апарату, і промінь який у відповідь був випущений з ворожого космольота також пролетів зовсім поруч літального апарату з пізнавальними знаками Сонячної системи.

МАКСИМОВИЧ:

У бій не вступати!

КУДІНОВ:

Вас зрозумів! У бій не

вступати!

***

     Відлетівши трохи від космольота без пізнавальних знаків, Кудінов набравши швидкість наче куля пролетів повз літальний апарат з яким команда «Зоряного скорохода» нещодавно обмінялася пострілами, і узяв курс убік гористої місцевості незнайомої та ворожої для усіх них планети.

Космоліт «Зоряний скороход» пролітає над майданчиком середніх розмірів поблизу однієї із скель.

ВІКЕНДОРФ

(звертається до Кудінова):

Ось місце придатне для посадки.

КУДІНОВ

(слідкує за рукою Вікендорф):

Вас зрозумів! Іду на посадку.

  За кілька секунд космоліт із символікою Сонячної системи вже стояв на одному із майданчиків посеред невисоких скель. Це була та ж місцевість, куди відправилися оператор відеоспостереження та представниця силової підтримки «Сонячного сяйва».

  Руслан Островський встав із свого місця, і, нікого не питаючи попрямував до виходу з космольота.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Островського):

Ти куди?

ОСТРОВСЬКИЙ

(трохи

призупиняється):

Вийти з космольота на вулицю.

ВІКЕНДОРФ

(звертається до Островського):

Ти що, камікадзе?

ОСТРОВСЬКИЙ:

Ну, ми ж відірвалися від…

МАКСИМОВИЧ:

Так. Ми відірвалися від кого я і сам не знаю. Особисто ти знаєш цю планету? Знаєш тутешні місця?

  Островський опускає очі, цим самим признаючи що він неправий.

МАКСИМОВИЧ

(обводячи усіх, хто знаходився на космольоті, і зупинивши погляд на Островському):

Значить так. До того часу, поки ми не з’ясуємо, що нам нічого і ніхто не загрожує, за межі космольоті ні на крок! Усім зрозуміло?

ОСТРОВСЬКИЙ

(по-військовому):

Так точно!

  Ірина знову узяла навушники, і одягнувши їх, увімкнула на тій само хвилі, на якій вона намагалася зв’язатися з командою Петра Павлюка.

МАКСИМОВИЧ

(помітивши

здивоване обличчя Гаркавенко):

Що трапилося? 

  Гаркавенко ще раз вимкнула і увімкнула систему зв’язку.

  Нарешті вона вимкнула і взагалі зняла навушники.

ГАРКАВЕНКО

(розгублено):

Нічого не розумію.

МАКСИМОВИЧ:

Та, що трапилося?

ГАРКАВЕНКО

(ледь чутно):

Не працює рація…

ВІКЕНДОРФ:

Що значить «не працює рація»? Це, жарт? Якщо це так, то ти зовсім невчасно вирішила пожартувати.

ОСТРОВСЬКИЙ

(глузливо вигукує):

Та, вона просто не вміє поводитися з рацією, хоча і зв’язківець! Дозволь я.

ГАРКАВЕНКО

(встаючи із свого місця і передаючи навушники

юнакові):

Якщо ти гадаєш що я хочу погратися з вами, то на, спробуй ти. Та я не впевнена що і у тебе щось вийде.

  Сівши на вільний стілець та одягнувши навушники, Руслан почав крутити ручку передавального пристрою. Проте і цього разу у навушниках була тиша.

ГАРКАВЕНКО

(глузливо):

Ну що? Виявляється, ти теж не вмієш користуватися рацією?

  Островський розгублено дивився то на інженера інформації, то на начальника експедиції.

ОСТРОВСЬКИЙ

(знімає

навушники,

розгублено)

Але як же так? Коли ми перебували у покинутому місці, то рація працювала, і наш космоліт ледве не підбили. А тут…

МАКСИМОВИЧ:

Цю загадку ми вже будемо розгадувати разом з командою «Сонячного сяйва».

СЕРЕДА:

Це при умові, якщо вони живі.

ОСТРОВСЬКИЙ:

А ти що зафіксувала час чи місце їхньої смерті?

СЕРЕДА:

Я нічого не фіксувала…

КУЗМИНСЬКИЙ:

То ж і не говори чого не знаєш!

МАКСИМОВИЧ

Ви що, прилетіли сюди сваритися?! Якщо так, то повертайтеся на Землю, і там можете одне одному навіть очі видряпати!

ОСТРОВСЬКИЙ:

Ще нічого не знаючи, вона вже каже…

Островський замовкає під пильним поглядом начальника експедиції.

МАКСИМОВИЧ:

Коли дійсно буде зрозуміло, що Павлюк та члени його команди загинули, тоді про це можна буде сміливо сказати. А зараз давайте вийдемо з космольота і почнемо пошуки команди Павлюка. На космольоті залишаться Андрій Власенко, Людмила Середа, Ірина Гаркавенко та Олександр Кудінов. Старшим призначаю Олександра Кудінова. Решті вийти і почати пошуки.

***

  Пошукова команда під керівництвом Олександра Максимовича стояла посеред гористої місцевості. Це була та сама місцевість, куди пішли оператор відеоспостереження та представниця силової підтримки «Сонячного сяйва».

СЕРЕДА:

Навряд чи ми тут когось знайдемо. Усе вказує на те, що тут нікого немає.

ОСТРОВСЬКИЙ:

Нікого немає, кажеш?

СЕРЕДА:

Ну, так. Адже тут жодних

ознак людини.

ОСТРОВСЬКИЙ

(підходить до

Середи):

А що ти скажеш на це?

МАКСИМОВИЧ:

Що там у тебе?

ОСТРОВСЬКИЙ:

Рація. І зверніть увагу, що це рація які виготовляють у Сонячній системі.

МАКСИМОВИЧ:

Так, дійсно.

СЕРЕДА:

Значить, вони мають бути десь тут? Вона поглянула на Руслана. В її очах можна було побачити прохання про вибачення.

ОСТРОВСЬКИЙ

(підходить до

Середи, і тисне їй руку):

Усе гаразд. Я на тебе не

ображаюся.

МАКСИМОВИЧ:

Так. Вони мають бути десь тут. Питання тільки де.

  Максимович, Островський та Середа чують голос Олександра Носуліча, який біжить від однієї з гір.

НОСУЛІЧ

(вигукує,

звертається до Максимовича):

Олександре Ігоровичу!

МАКСИМОВИЧ:

Що трапилося?

  Картограф ледь дихав.

НОСУЛІЧ:

Там… Там…

Юнак показує убік гір і намагається про щось повідомити, але у нього нічого не виходило через часте дихання.

МАКСИМОВИЧ:

Так, Сашко! Втамуй дихання і скажи що трапилося.

НОСУЛІЧ

(вгамувавши подих):

Я щойно був поруч однієї з гір. Там є невелика печера. Коли я підійшов ближче, то почув голоси…

ОСТРОВСЬКИЙ

(вигукує):

Там хтось з команди Павлюка!

Островський хоче вже бігти туди, звідки щойно прибіг Носуліч.

МАКСИМОВИЧ

(ледь встигає

затримати

Островського):

Ти що, дійсно хочеш загинути тут і не повернутися?!

ОСТРОВСЬКИЙ:

Але ж там…

МАКСИМОВИЧ:

Там можуть бути як ті, кого шукаємо ми, так і ті, хто шукає нас аби вбити! Невже ти цього не розумієш?!

НОСУЛІЧ:

Цілком можливо, що Руслан правий.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Островського):

Ти упевнений? А якщо ти

помилився.

ОСТРОВСЬКИЙ:

Моя помилка дорівнює двадцять відсотків.

МАКСИМОВИЧ:

Ага! Значить, двадцять відсотків – це можливість того, що підійшовши до скелі, ми усі загинемо! А чому ти кажеш, що не упевнений лише на двадцять відсотків?

ОСТРОВСЬКИЙ:

Тому, що вісімдесят відсотків упевнений у тому, що чув голоси когось із Сонячної системи.

МАКСИМОВИЧ:

Гаразд. Ми підемо. Але май на увазі: якщо це не хтось з команди Павлюка, я особисто тебе звільню і відправлю у Сонячну систему.

НОСУЛІЧ:

А як же…

МАКСИМОВИЧ:

А на твоє місце пришлють

когось іншого.

  З інтонації Максимовича Носуліч зрозумів, що сперечатися з керівником експедиції сенсу немає.

НОСУЛІЧ:

Добре. А що буде, коли я все ж буду правий?

МАКСИМОВИЧ:

Ну, якщо ти все-таки виявишся правий, то зрозуміло, що

продовжиш працювати.

  Оголосивши щоб усі зібралися поруч космольота, Олександр Ігорович сказав:

***

МАКСИМОВИЧ:

Щойно Олександр Носуліч повідомив про те, що, він, начебто, чув у одній із печер голоси, що хтось начебто говорив мовою мешканців Сонячної системи.

ВАСИЛЬЄВ:

Потрібно перевірити.

  Перед тим як йти, Максимович зв’язався з тими, хто залишився на космольоті.

МАКСИМОВИЧ

(говорить по рації):

Ми йдемо до печери, а ви про всяк випадок будьте готові до того, що нам потрібно буде забиратися звідси.

ВЛАСЕНКО:

Гаразд, Вас зрозумів.

Ми завжди готові.

  За кілька хвилин астронавти на чолі з Максимовичем підійшли до печери про яку говорив Носуліч.

МАКСИМОВИЧ

(робить кілька кроків уперед, гукає):

Гей! Тут є хтось?

  Але на цей поклик ніхто не відгукнувся.

  Максимович дивиться на Носуліча.

НОСУЛІЧ

(наполягає):

Я кажу що чув голоси саме тут.

  Максимович ще раз гукнув, але і цього разу йому ніхто не відповів.

  Обернувшись до товаришів, він дав знак, щоб усі йшли за ним.

  Увійшовши усередину, астронавти роззирнулися довкола, але нікого не побачили.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Носуліча):

Ну, все, Сашко! Готуйся до повернення додому!

  Керівник експедиції разом з астронавтами почав йти далі у печеру.

ВІКЕНДОРФ

(звертається до Максимовича,

вигукує):

Сашко! Ззаду!

Наступної миті і вона відчула, що її хтось ухопив і скрутив руки ззаду. Олександр та Софія відчули як до їхніх спин було приставлено зброю. Це були бластери.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС

(звучить за спинами Максимовича та Вікендорф):

Ми знали, що рано чи пізно ви нас знайдете.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС:

Мені цікаво, як вони нас знайшли?

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС:

А ось про це зараз ми

дізнаємося як кажуть «із

перших вуст».

(звертається до Максимовича):

Хто ви такі і що робите на цій планеті?

  Максимович хотів повернутися обличчям до того, хто його тримав, але чоловік тримав його дуже міцно.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС

(за спиною

Максимовича):

Не рухайся!

  Максимович відчуває, як чоловік стиснув його руки ще міцніше.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС

Не рухайся і відповідай хто ви такі і звідки.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до чоловіка, який його тримає):

А знаєш, друже, здається що твій голос мені до болю знайомий.

ГОЛОС

(лунає за спиною Максимовича):

А ось я не впевнений!

(до когось звертається):

Тобі знайомий цей голос?

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС:

Вперше чую!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС

(звертається до Максимовича):

Отож ти помилився! Хто ви такі?

  Бачачи, що виходу немає, Максимович сказав:

МАКСИМОВИЧ:

Ми – дослідницька команда із Сонячної системи. Я – Мак…

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС

(вигукує):

«Зоряний скороход»! Ти його командир! Максимович Олександр Ігорович!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС

(лунає у темряві):

Це я командир.

МАКСИМОВИЧ:

Я начальник експедиції. А ти – відповів Максимович – Петро Самойлов, оператор відеоспостереження. То, може, все ж відпустиш?

  Максимович та Мухамедшина відчувають як чиїсь руки відпускають їх по черзі.

  Вийшовши із печери, оператор відеоспостереження та силовик із команди Павлюка побачили космоліт на якому була виведена назва «Зоряний скороход».

ВІКЕНДОРФ:

Що тут коїться? Якісь космольоти без пізнавальних знаків, рація то працює, то ні…

АБДУЛАТІПОВА:

Ми розповімо вам тільки те, що знаємо самі.

МАКСИМОВИЧ:

Тоді пропоную піднятися на космоліт.

***

  Команда «Зоряного скорохода» та два астронавти дослідницького космольота «Сонячне сяйво» піднялися на борт літального апарату який стояв неподалік печери.

САМОЙЛОВ:

Як ви нас знайшли?

ВІКЕНДОРФ:

А ми потрапили, ну, не те що у пастку, та, натрапили на космоліт…

АБДУЛАТІПОВА:

…без пізнавальних знаків.

НОСУЛІЧ:

А ви що, щось знаєте? Що це за космоліт?

САМОЙЛОВ:

Ми знаємо дуже мало. І все-таки, як ви нас знайшли?

ГАВРИЛЕНКО:

Пролітаючи вже над планетою, ми вирішили зв’язатися з командою «Сонячного сяйва», тобто з вами. Але рація не спрацювала. А коли пролітали над якимось містом, то увімкнулася рація, але ми нічого не встигли ні прийняти, ні передати.

САМОЙЛОВ:

Вас знайшли ті, хто був на космольоті без пізнавальних знаків.

ГАРКАВЕНКО:

Ну… Так. Але, як ти здогадався?

АБДУЛАТІПОВА

(посміхається):

А тут нічого таємного нема. Ми теж опинилися тут так би мовити «завдяки» цьому космольоту, точніше тим, хто знаходився усередині.

МАКСИМОВИЧ:

І як довго ви тут знаходитесь?

САМОЙЛОВ:

Годин дев’яносто шість.

ВІКЕНДОРФ:

Тобто, ви тут знаходитесь вже чотири незалежні доби.

САМОЙЛОВ:

Саме так.

ЛЕСИК:

А чому вас досі не забрали?

САМОЙЛОВ:

Вони вже видно гадають, що ми або зникли без вісти, так як команда нашої капсули, або мертві.

КУДІНОВ:

Ви знаєте, де зараз ваші?

САМОЙЛОВ:

Якщо мається на увазі команда капсули, то ні.

ВІКЕНДОРФ:

А що сталося з командою капсули?.

АБДУЛАТІПОВА:

Їх відправили обстежити планету і скласти її карту, але час який був їм відведений вже минув, а вони не повернулися. Ми гадаємо, що їх викрали ті, хто прилітає сюди на космольотах без пізнавальних знаків.

ОСТРОВСЬКИЙ

(звертається до Абдулатіпової):

Не роби поспішних висновків. Якщо вони живі, то їх потрібно визволяти.

САМОЙЛОВ

(звертається до Максимовича):   

Олександре, дозволь скористатися системою Космонет.

АБДУЛАТІПОВА

(звертається до Абраменюка):

Що ти збираєшся робити?

САМОЙЛОВ:

Хочу спробувати викликати команду «Сонячного сяйва».

МАКСИМОВИЧ:

Петре! А ти не боїшся? Ми хоч і не у покинутому місці, проте нас можуть засікти.

САМОЙЛОВ:

Треба ризикувати.

МАКСИМОВИЧ

(вказуючи на систему, яка стояла неподалік пульту управління):

Будь ласка!

  Сівши за пульт, Петро почав викликати Землю. Проте, після кількох спроб юнак зняв навушники, і звернувся до Максимовича:

САМОЙЛОВ

(звертається до

Максимовича):

Сашко! Здається, не працює система. Що робити?

МАКСИМОВИЧ:

Як це?

САМОЙЛОВ:

Ну, подивись сам.

  Ірина Гаркавенко сіла за пульт, і одягнувши навушники, почала викликати спочатку команду Сонячного сяйва», потім Землю. Але і у неї нічого не вийшло.

ГАРКАВЕНКО

(знімає навушники

Нічого не розумію Вона ж працювала! Принаймні, у місті Що трапилося?

ГАРКАВЕНКО:

А якщо полетіти у покинуте місто?

САМОЙЛОВ:

Якщо ми ткнемося туди, то яка гарантія того, що залишимося живими?

МАКСИМОВИЧ:

Так. Нам туди неможна.

ГАВРИЛЕНКО:

Невже ніде на планеті нема більше такого місця, де працювала б рація?

ГАВРИЛЕНКО:

Тобі краще знати!

САМОЙЛОВ:

Судячи з усього, окрім покинутого міста на планеті таких місць не існує.

  Уся команда «Зоряного скорохода» знали скільки астронавтів має входити до складу пошуково-дослідницької групи Петра Павлюка.

ВІКЕНДОРФ:

Ну, ми вже напевно знаємо, що ви не загинули, і не потрапили у полон.

САМОЙЛОВ:

Головне щоб були живими астронавти які пішли вас шукати та команда капсули. Без них експедиція вважатиметься зірваною.

МАКСИМОВИЧ:

А коли так, зараз летимо шукати решту вашої команди. Сподіватимемося, що вони жмві усі без вийнятку. Усім зайняти свої посадочні місця! Ми летімо до решти команди із «Сонячного сяйва».   

  Як тільки усі сіли на посадочні місця і «Зоряний скороход» рушив на пошуки решти астронавтів із «Сонячного сяйва», космоліт Максимовича щось потужно штовхнуло. 

САМОЙЛОВ:

Що це?                    

КУДІНОВ:

Поки ще не знаю... Але мені це дуже не подобається.

МАКСИМОВИЧ

(піднімається зі свого крісла, показує усім в убік):

Мені теж!            

Прослідкував за рукою Максимовича всі побачили на горизонті корабель невідомої моделі. Наче хтось самотужки змайстрував цю споруду.

КУДІНОВ

(кричить):

Це корабель Гільдії!

Кудінов рвучко, нікого не попереджуючи рвонув корабель вниз до самої поверхні планети.        

Такого маневру не чикав ніхто, а Самойлов вже точно. Не втримавшись він полетів через увесь салон і вилетів у складову кімнату, затримавшись об птаха, який висів на гачках.

САМОЙЛОВ:

Тихіше!

КУДІНОВ:

Пробач. Якщо ми не сховаємось від них зараз, то через декілька хвилин ми можемо вже і не намагатися це зробити.  

Він знову рвонув корабель убік.

АБДУЛАТІПОВА:

Що тепер?

КУДІНОВ:

Тепер ми просто повинні знайти вашу команду, бо їм тут буде непереливки.

  Із самого ранку, Бабнеку та Шеймбергові випало готувати обід для усіх тих, хто зараз перебував на березі річки.

  Так як приладдя яке було дано для дослідницької роботи на планеті затонуло разом з космольотом, то власне астронавтам нічого було робити, тож вони на цю мить були вільними від усілякої роботи і кожен займався хто чим міг, аби не нудьгувати.

  Обід вже був готовий і Бабенко ішов до наметів щоб покликати товаришів до імпровізованого столу який накрили вони з Шеймбергом.

БАБЕНКО

(кличе):

Хлопці! Час обідати!

КІЛЬКА ГОЛОСІВ:

Зараз йдемо!

  Удалині вони почули гуркіт який стрімко наближався у їхній бік. 

  На мить астронавти завмерли кожен на тих місцях, хто де знаходився.

БАБЕНКО

(підходить, щоб сказати, що обід готовий):

Ви чуєте? Наче якийсь космоліт летить у наш бік.

ГАВРИЛЕНКО:

Не «наче», а воно так і є.

(вихоплює бластер):

Не знаю, хто як, але особисто я вмирати ще не бажаю.

ПАВЛЮК:

Це може бути хто завгодно, тільки не космоліт без пізнавальних знаків. Можете мені повірити.

ТОКАРЄВ

(не впевнено):

А, звідки така упевненість?

ШЕЙМБЕРГ:

Так. Це не він. Швидше за усе, це космоліт із Землі! 

ДАВИГОРА:

Значить, це космоліт експедиції. Чи вантажний. Значення нема! Головне, що він з нашої системи! А якщо так, то…

ШЕЙМБЕРГ:

Це все ж космоліт експедиції. Повір, Миколо, моєму досвіду. Я побував на усіх планетах Сонячної системи, і знаю як працюють двигуни тамтешніх літальних апаратів.

  На горизонті з’явився космоліт. Швидкість його у межах планети була невисокою. Астронавти бачили, що він прямував до них. Пізнавальних знаків розгледіти було неможливо, тому, що літальний апарат був спрямований кабіною до астронавтів.

ГОЛОС

(лунає із

космольота):

Не бійтеся нас! Ми – пошуково-дослідницька експедиція із Сонячної системи. Дозвольте нам здійснити посадку!

ГОЛОС САМОЙЛОВА

(лунає із космольота):

Хлопці! Вони кажуть вам правду!

  Наступної миті двері космольота відкрилися і астронавти які стояли на березі річки побачили свого колегу і товариша.

АБДУЛАТІПОВА:

Де вас носить?!

  Коли космоліт робив черговий виток над місцем де стояли астронавти «Сонячного сяйва», усі хто знаходився унизу лише зараз прочитали його назву.

БАБЕНКО

(вигукує):

Космоліт Сашка Максимовича!

ПАВЛЮК:

Це точно? Ти не помилився?

БАБЕНКО:

Зараз переконаєшся.

(складає руки

рупором, гукає):

Сашко, привіт!

САМОЙЛОВ

(гукає з космольота):

І тобі не хворіти! Дайте нам посадку!

БАБЕНКО:

Ось бачиш?

ШЕЙМБЕРГ:

Ну, коли так, доведеться їх запросити на посадку.

  Потім Павлюк узяв ракетницю, і, зарядивши сигнальну ракету зеленого кольору, піднявши натиснув на спусковий гачок.

  Давши сигнал який дозволяв здійснити посадку, астронавти почали слідкувати за космольотом. Перше, на що вони звернули увагу, так це на його форму. Він був у формі конуса сріблястого кольору. Розміри теж вражали: близько тридцяти метрів у довжину і п’ятнадцяти – у висоту. Це дійсно був космоліт із Сонячної системи. На його борту були нанесені символи рідної системи астронавтів – великий герб у вигляді Сонця навколо якого нанесені усі планети системи

***

  Астронавти вже стояли разом поруч наметів і спостерігали за космольотом який стрімко наближався до поверхні.

  Літальний апарат повис у кільканадцяти метрах над поверхнею і тільки потім повільно почав опускатися на планету на відстані двадцяти метрів від астронавтів.

  Піднялися двері і з нього вийшли кілька астронавтів. У кожного з них на рукавах були емблеми Сонячної системи.  

ГАВРИЛЕНКО

(вигукує):

Наші!

ДАВИГОРА

(кричить від

радості):

Ура-а-а! Експедицію врятовано! 

  Тим часом з літального апарату вийшов останній астронавт, і попрямував до намету який стояв неподалік того місця, це нещодавно здійснив посадку «Зоряний скороход».

  Павлюк підійшов до Максимовича. Вони потисли один одному руки.

ПАВЛЮК

(звертається до Максимовича)::

Як ви нас знайшли?

МАКСИМОВИЧ:

Нам довелося тікати від якогось космольота без пізнавальних знаків.

ПАВЛЮК:

Значить і ви натрапили на них…

САМОЙЛОВ

(звертається до Павлюка):

Чому ви нас не забрали з печери?

ШЕЙМБЕРГ

(випереджає Павлюка):

Ні. Ми втратили космоліт.

  Шеймберг докладно розповів астронавтам із «Зоряного скорохода» про те, як вони втратили капсулу з тими, хто перебував на її борту, та про те, як був втрачений космоліт. 

МАКСИМОВИЧ:

Гаразд. Для того, аби знати що нам робити далі, розкажіть усе що відомо про тих, хто прилітає на планету. 

КУДІНОВ:

Ви знаєте, де зараз ваша команда капсули?

БАБЕНКО:

Якби ми знали, то вже давно знайшли б їх.

  Дві команди досить швидко знайшли спільну мову. Дивлячись із боку, можна їх прийняти за один дружній колектив. А минуло лише кілька хвилин як частину команди від Сонячної системи підібрала інша дослідницька команда з далекої системи, з якою, очевидно, керівництво навіть ще не налагодило контакт.

ВІКЕНДОРФ

(звертається до Павлюка):

А хто увійшов до складу

команди на капсулі?

ПАВЛЮК:

Пілот Андрій Власенко, кліматолог Петро Абраменюк, картограф Олег Пугачов та представник силової підтримки Збройних сил системи Василь Абдулін.

  Жодне з названих прізвищ нікому з команди Максимовича знайоме не було. Але не дивлячись на це він і його колеги чудово розуміли, що говориться у першій статті «Статуту астронавта» тому зараз перш за все треба було допомогти тим, хто цієї допомоги потребував

ШЕЙМБЕРГ

(звернувся до

астронавтів

«Зоряного

скорохода»,

протягуючи

предмет, схожий на дорогоцінний камінь):

Як ви вважаєте, що це таке?

КУДІНОВ:

Як це що? Це алмаз. А де ти його знайшов? Вони що, є у ґрунті планети?

ШЕЙМБЕРГ:

Не у ґрунті. Такими камінчиками вкриті тутешні птахи.

ГАРКАВЕНКО:

Як це? Це жарт?

ПАВЛЮК:

А так і є. І таке каміння не лише на крилах птахів, але і на стовбурах місцевих рослин. Я особисто разом з Токарєвим бачив.

ЛЕВАНІНА

(вигукує):

Оце так!

ПАВЛЮК:

Це дійсно дивно. Але факт

залишається фактом.

МАКСИМОВИЧ:

Як ти вважаєш, що це може означати?

  Той лише повів плечами.

ЛЕВАНІНА:

А у ґрунті таке каміння є?

ПАВЛЮК:

Немає.

МАКСИМОВИЧ:

Значить, на планету прилітають невідомо хто, з якою метою – це ми теж маємо з’ясувати. А саме головне – знайти команду капсули і щоб вони були живими.

ПАВЛЮК:

Так і є. Невідомо з ким. Єдине що нам відомо, так це те, що хтось сюди прилітає, а ось з якою метою…

ВЛАСЕНКО:

Саме про це ми і маємо

дізнатися. Тільки ось як?

  Усі замовкли. Кожен обмірковував усі можливі варіанти того, як визволити команду капсули. Проте, ніхто нічого конкретного запропонувати не міг.

СКАКУН:

У мене є ідея. Але вона

божевільна.

ПАВЛЮК:

Говори!

СКАКУН:

Треба полетіти до покинутого міста, і виманити тих, хто сюди  прилітає, і спробувати таким чином дізнатися де команда капсули.

ПАВЛЮК:

У нас вже один раз був

їх полонений. Ми нічого не

дізналися. У кого ще які

пропозиції.

СКАКН

(наполегливо):

Нам все рівно доведеться летіти у той бік. Треба ще раз сходити на підбитий космоліт. Можливо, ми щось знайдемо таке, що підкаже нам шлях до розгадки цих візитів.

ПАВЛЮК:

У кого ще які будуть пропозиції?

  Усі мовчали бо розуміли, що той варіант який пропонує Скакун, єдиний можливий щоб дізнатися про те, що відбувається на цій планеті.

ПАВЛЮК:

Ну, що ж, якщо це єдиний

варіант, то треба ризикувати. Усі по місцях!

***

  Космоліт на борту якого були нанесені пізнавальні знаки Сонячної системи, вже летів над покинутим містом.

ВІКЕНДОРФ

(дивиться на

порожні вулиці міста):

Судячи з усього, нам тут

сховатися ніде. Усе видно, наче на долоні.

  Максимович як повноправний начальник експедиції звернулася до тих, хто був у покинутому місті.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до тих, хто був у покинутому місті):

Перебуваючи тут, може, хтось звернув увагу, двері відчиняються?

  Ті, хто перебував у місті заперечливо хитають головами. 

ВІКЕНДОРФ:

Шкода. Дуже шкода.

ЛЕСИК:

А що це за місто?

Ірина Гаркавенко відтоді, як «Зоряний скороход» почав свій політ над планетою, весь час крутить ручку приймача, намагаючись вийти на хвилю прийому передач із Сонячної системи.

Ніхто не встигає відповісти на питання.

ГАРКАВЕНКО

(вигукує):

Тихіше!

ВІКЕНДОРФ:

Що там у тебе?

На зв’язку Земля?

  Гаркавенко підняла угору руку, цим самим просячи, щоб була тиша.

  Астронавти замовкли, а з динаміків лунав незнайомий голос, схожий на чоловічий.

ПЕРШИЙ ГОЛОС

(лунає з динаміка):

«Здається, ми їх здихалися!

А завтра по обіді ми продовжимо».

ДРУГИЙ ГОЛОС:

«Коли має завершитися цей експеримент?»

ПЕРШИЙ ГОЛОС:

«Якщо ти вважаєш, що такі речі робляться швидко, то ти помиляєшся. На це потрібен час. Не забувай що наших пращурів вигнали із Сонячної системи. Саме тому ми і стали такими, які є! А цих, що зараз живуть на планеті, бути не повинно! Зрозумів? Тільки зробиш це не зараз. Я скажу коли».

  Борищак хотіла щось сказати, але Гаркавенко знову підняла угору руку.

ПЕРШИЙ ГОЛОС

(продовжує):

«Та перед тим, як продовжити, прослідкуй, щоб на планеті нікого зайвого не було!»

  В ефірі стало тихо. Але не дивлячись на це, приймач не вимикався для того, щоб астронавти мали змогу підслуховувати розмови, свідками якої вони стали мимо волі.

  Поки астронавти слухали те, про що говорили ті, хто як з’ясувалося захопив команду капсули у полон, космоліт із символами Сонячної системи наближався до центру покинутого міста. Продовжуючи політ над містом, астронавти бачили, що тут як і тоді, коли вони ходили його порожніми вулицями, нічого не змінилося. Так само самотньо стояли приміщення різноманітної форми, а на них висіли вивіски з назвами промислових підприємств, навчальних та розважальних закладів та іншого.

Поки астронавти слухали, про що говорили ті, у кого перебувала у полоні команда капсули, Ірина Гаркавенко весь цей час сиділа у навушниках

ГАРКАВЕНКО

(знімає навушники, звертається до Максимовича):

Олександре Ігоровичу! Я вела запис розмови, і пропоную послухати ще раз. Можливо, це підкаже, що робити далі.

  Вона увімкнула запис. І знову почулися голоси. Вікендорф просила двічі зупинити запис: там, де говориться про Сонячну систему, і у тому місці, де сказано, коли над планетою з’явиться знову космоліт без пізнавальних знаків.

  Гаркавенко зупиняє запис.

ВІКЕНДОРФ:

У кого які думки з почутого?

ПАВЛЮК:

Завтра по обіді… Завтра по обіді… Значить, у нас ще є час. Тоді, у мене є ідея.

  Усі, навіть Вікендорф, повертаються до Павлюка, який судячи з виразу його обличчя, щось придумав.

ПАВЛЮК

(продовжує):

Я пропоную переодягнутися у ті мундири, які на вбитих, відремонтувати космоліт без пізнавальних знаків, – свій ми звичайно, заховаємо, – і полетіти…

КОПИЛЬ:

Я з тобою погоджуюсь. Мені ось, не зрозуміло: куди ти маєш летіти на космольоті без пізнавальних знаків? Звідки ти знаєш, хто це такі, і з якого утворення вони сюди прилітають?

  Керівник першої експедиції нічого не зміг відповісти. Інженер-пілот права. Навіть якщо і відремонтувати чужий космоліт, то куди летіти? Як дізнатися, звідки прилітають на планету літальні апарати без пізнавальних знаків? Перед об’єднаною командою зараз стояло непросте завдання, яке вони будь що мали виконати.

ПАВЛЮК:

Гаразд. Тільки нам знову

треба летіти на місце нашої останньої сутички з…

КУЗНЄЦОВА:

З ким?

  Юнак помітив питливі погляди усіх членів експедиції.

ПАВЛЮК:

Сподіваюсь що незабаром ми дізнаємося.

ВЛАСИК:

Воно-то так. Питання тільки у тому, як це зробити і взагалі чи є така можливість?

  Як зрозумів Павлюк, за визволення місцевих мешканців були усі без виключення астронавти.

ПАВЛЮК:

Ну, якщо так, тоді нам треба повернутися на місце останньої нашої сутички з колишніми мешканцями Землі.

БАЗЮК:

Для чого? Що це змінить?

ПАВЛЮК:

Дуже сподіваюся на те, що там ще залишився той космоліт який ми підбили останнього разу.

МАКСИМОВИЧ:

У такому раз наш космоліт потрібно поставити у такому місці, де не проходять радіохвилі.

ВАВИЛОВ:

Поки що не проходять. Бо рано чи пізно ми все рівно маємо зробити так, щоб хвилі йшли по всій планеті.

МАКСИМОВИЧ:

Саме так. Відсутність зв’язку – це тимчасове явище. А зараз – усі за роботу.

Виходу іншого не було. Треба було щось робити аби дізнатися хоч щось про тих, хто прилітає на цю планету і де перебуває команда капсули.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Павлюка, посміхається):

Ну, Петре, керуй далі

ПАВЛЮК

(сміється):

А чому я? А ти тут для чого? Невже прилетів на екскурсію?

МАКСИМОВИЧ

(вигукує):

Доречи! Непогана ідея. Коли повернемося додому, обов’язково подам ідею до Бюро космічних екскурсій, щоб цю планету включили до списку екскурсійних маршрутів. А до групи яка піде на космоліт увійдуть наступні астронавти: інженер-технік Антон Бабенко, інженер зв’язку та зйомок Ірина Гаркавенко, астронавігатори Віктор Токарєв та Костянтин Лесик. Старшим групи призначаю Ірину Гаркавенко. Ваше завдання полягатиме у наступному: ви маєте відстежити шлях космольота, тобто з’ясувати з якого утворення він прилітає.

БАБЕНКО:

Взагалі-то ми вже були на

космольоті, але нічого такого не помітили.

ПАВЛЮК:

Тепер потрібно ретельніше

його обстежити. А зараз

названі астронавти мають

готуватися до роботи. 

***

  Бабенко, Гаркавенко, Токарєв та Лесик вийшли із космольота і зупинилися прислухаючись, чи не чутно якихось звуків. Ніде нічого чутно не було. Навколо стояла така тиша, що аж у вухах дзвонило.

ГАРКАВЕНКО

(шепоче):

Тихо. Пішли далі.

  Метрів за двісті від того місця де нещодавно здійснив посадку «Зоряний скороход» так само як і тоді, коли Бабенко з Фурсовим вперше пішли на ворожий космоліт, астронавти побачили, що він продовжував стояти на тому самому місці.

БАБЕНКО:

Дивно. Минуло кілька днів як я був тут, і думав, що його вже забрали.

ТОКАРЄВ:

Мені здається, що вони взагалі не користуються пошкодженими космольотами.

ЛЕСИК

(сміється):

А мені здається, вони навмисне залишили його нам, щоб ми все ж розгадали загадку, яку розгадуємо.

  Ірина суворо поглянула на астронавігатора. Коли зустрілися їх погляди, Костянтину здалося, що інженер зв’язку та зйомок зараз його спалить. Той миттєво замовк.

БАБЕНКО:

І все ж, жарти жартами, а все-таки дивно. Вже скільки часу минуло відтоді, як була споряджена невелика команда яка тут побувала, а цей велетень як стояв тут, так і стоїть. Як ви гадаєте, – запитав він, вже звертаючись до усіх, – з чим це пов’язано?

ГАРКАВЕНКО:

Ось зараз зайдемо усередину, і про все дізнаємося.

БАБЕНКО:

Шкода. Дуже шкода.

ГАРКАВЕНКО:

Що трапилося?

ГАВРИЛЕНКО:

Шкода, що нас не почують на космольоті.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ:

Ми вас чуємо.

ТОКАРЄВ:

У кого увімкнена рація?!

ГАРКАВЕНКО

(хапає рацію):

У мене

(говорить у рацію):

Ви нас чуєте?

МАКСИМОВИЧ

(говорить у рацію):

Так. Ви ж знаходитесь на відстані п’ятдесяти метрів від міста. А на цій відстані хвилі ще проходять.

ГАРКАВЕНКО:

Тоді ми не вимикаємо рацію.

МАКСИМОВИЧ:

Гаразд, Іро. Ми слідкуватимемо за кожним вашим кроком. Де ви зараз?

ГАРКАВЕНКО:

Вже підходимо до космольота..

(вигукує):

 Оце так машина!

ШЕЙМБЕРГ

(сміється):

Особисто я, його називаю

«малюком».

ГАРКАВЕНКО

(продовжуючи

дивитися на

літальний апарат, вигукує):

Нічого собі «малюк»! Якщо це «малюк», то у нас просто «зернятко».

(кілька секунд роздивляється космоліт який стояв наче якийсь непотріб. Звернулася до Бабенка):

Антоне, ти був усередині.

  Бабенко ствердно киває головою.

ГАРКАВЕНКО:

Тоді веди.

=================================

Підійшовши до нерухомо стоячого космольота, троє астронавтів відкривши один із люків які містилися на корпусі, увійшли усередину.

БАБЕНКО

(роззирнувся по боках, вказує

ліворуч від себе, шепоче):

Туди! Там знаходиться каюта екіпажу. Саме вона нам і

потрібна.

  Астронавти заходять до каюти екіпажу.

ГАРКАВЕНКО

(вигукує):

Тут же нічого нема! Як же

вони керують кораблем?

БАБЕНКО:

Що значить «нічого немає»?

(підходить до крісла пілота):

А це по-твоєму що?

ГАРКАВЕНКО:

Я бачу що це пульт керування кораблем. А решта? Де решта елементів керування?

БАБЕНКО:

Сідай поруч, Удвох ми точно розберемося.

  Вони почали вмикати усі кнопки які містилися на пульті керування.

  Раптом пролунав стальний голос робота. Від несподіванки усі завмерли кожен на своєму місці. Антон з Іриною повскакували із крісел. Усі почали озиратися. Ніде нікого не було.

ГАРКАВЕНКО:

Що це?

БАБЕНКО:

Голос лине збоку пульта

керування.

ПАВЛЮК

(говорить у рацію):

Що у вас відбувається?

Доповідайте!

ГАРКАВЕНКО

(говорить у рацію):

Увімкнули усе що було. Після чого почав лунати голос. Що нам робити у ситуації яка склалася?

ПАВЛЮК:

Зачекайте. Зараз до вас прийде Дмитро. А поки усе вимкніть.

ГАРКАВЕНКО:

Вас зрозуміла.

  Ірина та Антон почали усе вимикати.

  Поки вони сиділи і чекали на Дмитра, Антон розповів Ірині про усе, що трапилося до того, як прилетіла команда «Зоряного скорохода».

ГАРКАВЕНКО:

А ці книги чи що воно таке, зараз є? Де вони?

БАБЕНКО:

Усе є. Треба буде їх показати Дмитрові.

КУЧЕВИЧ

(стоїть за спинами Бабенка та

Гаркавенко):

А я цим зараз і займаюся. Ви мені трошки завадили. Ну, що тут у вас?

  Не чекаючи, що Дмитро так швидко прийде, усі здригнулися від несподіванки.

ГАРКАВЕНКО

(підходить до

Кучевича):

Ти нас налякав, Дмитре.

  Вона докладно розповіла усе як було.

Сівши поруч Антона, вона знову почала вмикати усі кнопки. Минув якийсь час, і усі, вже вдруге, почули голос який говорив щось незрозуміле.

КУЧЕВИЧ:

Тут нічого такого немає. Голос просто вітає вас… нас на борту цього космольота, і попереджає, що літальний апарат на даний момент у несправному стані.

ТОКАРЄВ

(звертається до Кучевича):

Дмитре, де тут знаходиться система навігації?

  Кучевич поглянув на пульт управління, шукаючи поглядом напис «Система навігації».

КУЧЕВИЧ:

Ось вона.

Кучевич натискає кнопку, яка знаходилася під написом.

  І знову почав лунати голос, який чули астронавти, коли увімкнули усі кнопки на пульті.

  Лесик хотів запитати Дмитра що говорить голос, але той підняв угору руку, цим самим даючи зрозуміти, щоб була тиша.

Голос замовк.

КУЧЕВИЧ:

Хтось із вас узяв диктофон?

  Усі заперечливо хитають головами.

КУЧЕВИЧ:

Шкода. Я так не можу розібратися. Надто швидко говорить.

ГАРКАВЕНКО:

У мене увімкнена рація.

БАБЕНКО:

Ну і що з того?

ГАРКАВЕНКО:

А те, що Дмитро увімкне систему навігації ще раз, і можна підставити рацію, а на нашому космольоті вже точно зроблять запис, у цьому можна не сумніватися.

ПАВЛЮК

(говорить у рацію):

Браво! Браво, Іро! Ми зараз так і зробимо!

  Минуло кілька хвилин.

ПАВЛЮК

(говорить у рацію):

У нас усе готово. Можна вести запис.

КУЧЕВИЧ:

Вас зрозумів!

  Разом з Іриною Кучевич підійшов до пульта управління і натиснув кнопку навігації.

ПАВЛЮК

(говорить у рацію):

Запис зроблено! Перш ніж

повертатися, перевірте, чи є там якась зброя.

  Коли Павлюк замовк і ті, хто знаходився на «Зоряному скороході» продовжували стежити за тим що коїться на космольоті без пізнавальних знаків. Бабенко, весь цей час вовтузився із системою запуску.

БАБЕНКО

(вигукує):

Готово!

МАКСИМОВИЧ:

Що трапилося?! Що «готово»?

БАБЕНКО:

Можна летіти у гості!

МАКСИМОВИЧ:

А точніше?

БАБЕНКО:

Я відремонтував цей космоліт. Ласкаво просимо на його борт!

  Новина про те, що Бабенко відремонтував космоліт без пізнавальних знаків, відкривала можливість для широких дій об’єднаної команди.

ПАВЛЮК

(вигукує):

Відмінна робота! А зараз

повертайтесь на космоліт.

БАБЕНКО:

Краще ви до нас.

ВАВИЛОВ

(сміється):

Ще скажи з космольотом!

БАБЕНКО

(серйозно):

Саме так. Разом з космольотом.

  Сміх Вавилова припинився, а по рації було чутно як він звернувся до Павлюка.

ВАВИЛОВ

(звертається до Павлюка):

Що робимо, Петре?

ПАВЛЮК:

А чому б і ні? Хоча б раз у житті відчуємо себе інопланетянами.

  Вавилов дивиться на Петра і ніяк не може збагнути: жартує той чи говорить серйозно.

ПАВЛЮК

(звертається до решти):

Усім зайняти свої місця. Ми перелетимо на інший космоліт.

  «Зоряний скороход» трохи піднявся над поверхнею планети, і попрямував убік космольота без пізнавальних знаків.

Космоліт із символами Сонячної системи вже був усередині літального апарату без пізнавальних знаків, і останній астронавт вийшов із «Зоряного скорохода».

ПАВЛЮК

(звертається до Бабенка):

Що ти придумав?

БАБЕНКО:

У мене є ідея.

МАКСИМОВИЧ

(вигукує):

Ну! Не тягни! Розповідай!

БАБЕНКО:

А ідея досить проста. Ми коли йшли цими коридорами, особисто я нарахував п’ятдесят п’ять вбитих астронавтів які були на цьому космольоті. А це приблизно стільки скільки зараз нас знаходиться тут. Більше у мене ідей немає.

ПАВЛЮК

(вигукує):

Ти робиш успіхи! Особисто я цю ідею підтримую.

  Судячи з усього, це на даний момент був один і єдиний вихід із тієї ситуації, яка склалася.

ТОКАРЄВ:

Ну, друзі, наш шлях проляже до системи Цензліб на планету Енурем. Саме звідти прилітають ті, з ким ми зіткнулися коли прилетіли сюди, і хто викрав наших товаришів.

ПАВЛЮК:

Якщо так, значить ми маємо летіти саме туди.

МАКСИМОВИЧ

(дивиться на

незалежний

годинник):

Час відпочивати. Зараз

двадцять друга сорок п’ять.

ПАВЛЮК:

Те, що зараз вже пізно, я і сам знаю. Але як ти знаєш час? Адже годинники ні у кого не працюють.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Павлюка):

А ти поглянь на свій. Особисто у мене годинник працює.

  Усі як за командою поглянули на годинники.

БЕЩУК

(вигукує):

Оце так!

(звертається до Павлюка):

Петре! Я нічого не розумію! Ти пам’ятаєш, коли ми організували пошукову групу, годинники ж ні у кого не працювали.

ПАВЛЮК:

З одного боку це дійсно дивно. А з іншого розсуди сам, мій шановний Холмсе. Якщо нас почули наші на цьому космольоті, значить що?

БЕЩУК:

Ну… –Значить тут на космольоті із зв’язком усе у порядку.

ПАВЛЮК:

Знову відповідь не вірна.

БЕЩУК:

А тоді що по-твоєму?

БАВЛЮК:

Це не на космольоті працює рація та годинник. Це вони працюють у цій місцевості.

БЕЩУК:

Ти хочеш сказати…

ПАВЛЮК:

Саме так. Хвилі проходять лише в районі покинутого міста. Якщо не віриш, давай проведемо експеримент.

БЕЩУК:

Не треба. Я тобі вірю.

ВАВИЛОВ:

Так ось чому вони нас постійно засікали саме тут. Саме тому і ви, Олександре Ігоровичу, потрапили на них саме тут.

  Той кивнув на знак того, що саме біля покинутого міста вони мало не загинули, прилетівши на планету.

ВАВИЛОВ:

То що робити, Петре?

МАКСИМОВИЧ:

А ніхто нічого робити не буде. Ми дочекаємося поки наші «гості» прилетять сюди ще раз. Та це буде вже завтра. А зараз усім відпочивати.

БАБЕНКО:

А може ще обговоримо як саме захоплюватимемо космоліт?

ПАВЛЮК:

Усі ідеї я приймаю лише на свіжу голову.

  Інженер-технік із затонулого «Сонячного сяйва» зрозумів, що зараз вже він, навіть якщо і має якусь ідею, все рівно нею ні з ким не поділиться.

  На цьому таку невеличку нараду під керівництвом Павлюка та Максимовича було завершено.

  Кожен ішов до своєї каюти з думкою про те, як захопити космоліт який прилетить завтра.

=================================

  Хоча було вже пізно Павлюкові не спалося. Він постійно думав про те, чому маючи два однакових дивно оздоблених птаха, не можливо нічим розпиляти.

  Спрацювала рація на прийом. На зв'язок виходив Вавилов який також не спав. Відтоді як з’явилися два незрозумілі створіння і до того ж невідомо чому вкриті дорогоцінними каменями, він захотів дізнатися чому не вдалося розпиляти тіла цих птахів.

ВАВИЛОВ:

Петре, ти не спиш?

  Не дивлячись на те, що на момент старту Павлюк серед членів команди майже нікого не знав, і з більшістю астронавтів летів вперше, проте, з досвіду попередніх експедицій він добре знав: якщо його турбують пізньої години, значить це щось серйозне і як не раз говорив сам Павлюк «не відкладається у довгу скриню». І він виявився правий.

ПАВЛЮК:

Ні. Що у тебе сталося?

ВАВИЛОВ:

Зайди до мене.

ПАВЛЮК:

До ранку це не почекає?

ВАВИЛОВ:

Ніяк. Я тебе чекаю саме зараз.

  Каюти астронавтів як на «Сонячному сяйві» так і на «Зоряному скороході» розташовувалися за їхніми чинами. Вони були пронумеровані він одного до п’ятдесяти. Окрім того у цьому ж коридорі були так звані «резервні каюти». На них теж стояли номера від одного до п’ятдесяти, але поруч кожного числа стояла літера «А». У таких каютах розміщували здебільшого тих, кого команда підбирала у непередбачуваних ситуаціях. Але ці каюти були призначені виключно для таких випадків як той що трапився з командою Петра Павлюка. Вавилов якраз і знаходився у каті під номером «10А» бо каюта за номером «10» була вже зайнята. Вона знаходилася майже усередині коридору.

ПАВЛЮК

(заходить до каюти):

Що трапилося?

  Петро побачив розкидані по усій каюті якісь прилади а поруч них на іншій купі обережно були складені дорогоцінні камені.

ПАВЛЮК

(бачить безлад):

Що тут у тебе відбувається? Ти мене кликав щоб я побачив цей мотлох? Коли так то я

пішов спати.

ВАВИЛОВ

(зупиняє Павлюка у дверях які

відчинилися):

Зачекай Петре. Я тебе кликав дійсно не для цього.

  Повернувшись Петро тільки зараз побачив що це за предмети.

ПАВЛЮК:

Ти що розібрав одного із

птахів?

ВАВИЛОВ:

А це не птахи.

ПАВЛЮК

(здивовано):

Тобто як не птахи? Вони ж

літають наче живі.

ВАВИЛОВ:

Ось! Саме так, «наче живі». Насправді ж це механізми

ручної роботи.

ПАВЛЮК:

Простіше сказати роботи.

  Вавилов киває.

ПАВЛЮК

(вказує на

предмети):

Ну а це що?

ВАВИЛОВ

(підходить до

купи і бере один із предметів у руки):

А це те, заради чого я тебе і покликав. Це не просто якісь як ти кажеш предмети. Це звичайні рації якими користуються ті з ким ми маємо справу. За їх допомогою вони і вистежують нас поруч міста.

ПАВЛЮК

(бере з купи

точнісінько таку ж рацію,

вигукує):

Оце так! Але чому їх так багато? Мені здається, що вистачило б однієї, ну, максимум дві.

ВАВИЛОВ:

Це пов’язано із відстанню між системами.

ПАВЛЮК:

Але ж…

ВАВИЛОВ:

Ти хочеш сказати, що коли ми пролітали над планетою, то цього не було?

  Павлюк киває.

ВАВИЛОВ:

Та ні, Петре, були. Були, тільки «птахів» не було точно. Пам’ятаєш коли ми пролітали над планетою то бачили якісь рослини.

ПАВЛЮК:

Так, було таке. І що далі.

ВАВИЛОВ:

А далі було приблизно так. Знаючи про те, що ми не знаємо тутешньої місцевості, вони просто – хочу сказати що це на мій погляд так розгорталися події. Як було насправді я так само як і решта не знаю – переробили ці рослини, пристосувавши до них систему підслуховування щоб мати можливість слідкувати за кожним нашим кроком.

ПАВЛЮК:

Цілком можливо. Але і ти не забувай про те, що вони чинять на нас напади лише коли ми знаходимося у районі покинутого міста. І потім: якщо хвилі проходять лише на території міста, то яким чином вони вистежили команду капсули? 

ВАВИЛОВ:

Дуже просто. Справа у тому, що до моменту нашої появи хвилі проходили усією планетою. А проходження хвиль було скорочено до мінімуму після того, як зникла команда капсули.

ПАВЛЮК:

Зрозуміло. Ти готовий те, що розповів мені, повторити перед усіма?

ВАВИЛОВ:

Так. Я повторю усе слово у слово.

ПАВЛЮК:

Гаразд. А зараз треба відпочивати. Зранку належить дуже напружена робота.

  Павлюк виходить з каюти зв’язківця.

=================================

  На Рітлі наставав ранок.

  Головне світило планети вже почало з’являтися над горизонтом. З його першим блиском прокинулися і усі члени об’єднаної команди.

  За кілька хвилин увімкнувся гучномовець, і астронавти чують голос Павлюка:

ПАВЛЮК

(говорить через гучномовець):

Доброго ранку, друзі! Я вас вітаю з початком чергового дня на далекій планеті. Сподіваюсь на те, що тут ми перебуваємо останні дні, можливо тижні. А зараз я чекаю усіх у каюті начальника експедиції.

  Останній астронавт зайшов до каюти і за ним зачинилися двері.

ПАВЛЮК:

Уночі до мене прийшов Євген і розповів дуже цікаву річ.

ВАВИЛОВ:

Так. Справа у тому, що я вирішив розібрати одну із «канарейок».

ШЕЙМБЕРГ:

Що значить «я вирішив розібрати одну із «канарейок»»? Ти хочеш сказати, що тобі все-таки вдалося розрізати птаха бластером.

ВАВИЛОВ:

Не розрізати, а саме розібрати. Пам’ятаєш що було на тілі птаха? Так ось. Коли я відділив каміння від тіла, то знаєш що там було? Як ти гадаєш, чому команда капсули зникла перебуваючи вже далеко за межами міста?

ШЕЙМБЕРГ:

Ну… Тому, що їх помітили ті, хто летів космольотом без пізнавальних знаків. Тут навіть дитині зрозуміло!

ВАВИЛОВ:

А ось і ні. Не буду випробовувати ваше терпіння, друзі.

(витягує якусь річ):

Це фрагмент передавального пристрою, яким нашпиговані ці «канарейки» як ми називаємо цих роботів.

БАБЕНКО:

Значить, виходить, що вони засікли сигнал на капсулі саме за допомогою цих пристроїв.

ВАВИЛОВ:

Мало того, до нашої тут появи радіохвилі проходили усією планетою…

ГАРКАВЕНКО:

… а вони їх знищили коли ваша команда здійснила тут посадку.

ВАВИЛОВ:

Вірно, Іро. Саме так і було. Вони зруйнували хвилі після того, як викрали наших товаришів. Не виключено і те, що вони зараз чують кожне наше слово. То що робитимемо, панове? – це питання Вавилов адресував усім астронавтам об’єднаної команди.

ГАРКАВЕНКО:

Особисто я за те, щоб спробувати з ними домовитися.

ОСТРОВСЬКИЙ:

Як ти це уявляєш?

ГАРКАВЕНКО:

Пропоную зв’язатися з ними і сказати, що нам відома мета їхніх візитів сюди.

ОСТРОВСЬКИЙ:

Але ж це зовсім не так.

ГАРКАВЕНКО:

А у тебе є інший варіант?

  Іншого виходу із ситуації яка склалася не було. Усі розуміли, що це єдиний вихід.

МАКСИМОВИЧ:

Гаразд Якщо інших варіантів нема, зупинимося саме на тому, який запропонувала Іра. Заперечень немає?

  Усі мовчать.

МАКСИМОВИЧ:

Значить нема.

(звертається до Гаркавенко та Вавилова):

Женю, Іро, сідайте на свої місця, а я продиктую текст звернення.

  Гаркавенко та Вавилов сідають у крісла зв’язківців.

МАКСИМОВИЧ

(диктує):

Ми, об’єднана дослідницька команда із Сонячної системи знаємо хто ви такі і з якою метою прилітаєте на цю планету.

  Ірина дивиться на Максимовича. Той киває головою, даючи зрозуміти, що вона почула правильно, і продовжував:

МАКСИМОВИЧ

(продовжує

диктувати):

Пропонуємо вам домовитися. У гіршому випадку ми змушені будемо текст цього повідомлення розмістити у системі Космонет.

  Максимович хоче сказати що робити далі, але не встигає. Астронавти чують як їм здалося металевий голос.

ГОЛОС:

Ви цього не зробите!

  На якусь мить усі завмерли від несподіванки. Першим з цього стану вийшов Вавилов.

ВАВИЛОВ

(вигукує):

У нас немає іншого вибору! Тепер ви не робіть дурниць! Поверніть наших! Самі розумієте: якщо я зараз подам цю інформацію до системи, про ваші плани дізнається весь Всесвіт!

  У радіо ефірі запанувала тиша. Минуло близько п’яти хвилин незалежного часу, проте астронавтам ніхто не відповів.

МАКСИМОВИЧ

(звертається до Вавилова):

Ну, що ж, відповіді не буде. Подавай інформацію до системи Космоліт.

ГОЛОС:

Зачекайте! Ваша узяла. Ми здаємося. Протягом години вашого часу ми повернемо вам ваших, тільки у нас є умова…

ПАВЛЮК

(перебиває голос):

Тут умови диктуємо ми! Ви зробите те що скажемо ми!

І без дурниць!

ГОЛОС:

Гаразд!

  Минула година незалежного часу, і астронавти почули звук космольота.

ПАВЛЮК

(шепоче):

Летять.

ГОЛОС

(лунає з космольота, який летить):

Ми підлітаємо!

ПАВЛЮК:

Висадіть наших поруч підбитого космольота!

  Астронавти в ілюмінатори бачили як поруч підбитого космольота без пізнавальних знаків здійснив посадку точнісінько такий само космоліт у якому зараз вони перебували. Відкрився люк і з космольота вийшли четверо астронавтів. Це була команда капсули із «Сонячного сяйва». Вони були неушкодженими.

ГОЛОС:

Ми виконали вашу вимогу!

ПАВЛЮК:

Тепер відлітайте у свою систему! Відлітайте і більше сюди не повертайтеся!

  З інтонації Петра було зрозуміло, що він не жартує.

  Космоліт без пізнавальних знаків з якого щойно вийшли астронавти команди капсули ще якийсь час стояв неподалік свого підбитого космольота. Нарешті він піднявся над поверхнею планети, і, облетівши навколо свого ж підбитого космольота, зник у невідомому напрямку.

***

  Зачекавши ще трохи, Павлюк дав команду, щоб відкрили люк. Коли його двері зникли у прорізі, астронавти побачили своїх товаришів.

ВАВИЛОВ

(вибігає з космольота, вигукує):

Ура!

  За ним вибігли решта.

ПАВЛЮК:

Ну, заходьте до нашого нового космольота.

ПУГАЧОВ:

Де ви його узяли?

Пугачов ходить навколо літального апарату і роздивлятися нове придбання його товаришів.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС:

А вони видно вирішили обміняти свій космоліт на космоліт з більш сучасним обладнанням!

ПУГАЧОВ

(вигукує):

З вами Іра Гаркавенко?!

ПАВЛЮК:

Так, А ви що, знайомі?

ПУГАЧОВ:

Закінчували разом Університет космічного флоту.

  Олег забіг на космоліт. У кріслі сиділа дівчина. У ній він впізнав свою напарницю по УКФ.

ПУГАЧОВ

(бере дівчину за руку, вигукує):

Іро! Ніколи не думав що ми побачимося знову.

ГАРКАВЕНКО

Як бачиш, усе можливо.

(звертається до Павлюка):

А де наше «Сонячне сяйво»?

ПАВЛЮК:

Потонуло.

ВЛАСЕНКО:

А що ви дізналися про планету?

  Павлюк та Максимович розповіли усе: починаючи з того моменту коли стало зрозуміло, що зникла капсула, до того моменту, коли на планету прилетіла команда «Зоряного скорохода».

БАБЕНКО:

То виходить, що коли ми летіли над планетою і за нами бігли місцеві мешканці, вони хотіли нас попросити про допомогу?

МАКСИМЛВИЧ:

Виходить, що так. За нами

вони теж бігли.

АБРАМЕНЮК:

А що відомо про тих, хто прилітав сюди?

АБДУЛАТІПОВА:

Мені дещо вдалося дізнатися про них.

Жінка помічає питливі погляди усіх членів експедиції.

ВІКЕНДОРФ:

Ті, з ким ми зараз маємо справу, це такі як ми з вами.

ВАВИЛОВ:

Що значить «такі, як ми з

вами»? Поясни.

ВІКЕНДОРФ:

А те і значить. Справа у тому, що це колишні вигнанці із Землі. Їх вигнали за те, що вони так би мовити «заробляли собі на хліб» тим, що грабували планетольоти які перевозили на інші планети Сонячної системи різноманітні вантажі: від зброї до продуктів харчування. І ось одного разу їх зловили. Але зловили яким чином? Допомогла випадковість. Одного разу перевозячи провізію на Плутон, зв’язківець побоюючись, що нема зв’язку із Землею, так само як і ти, Іро, намагався налаштуватися на хвилю Землі, і випадково натрапив на переговори під час яких обговорювався план захоплення літального апарату із Землі, який тоді щось переправляв. Що саме я не пам’ятаю. Тоді і було прийнято рішення спочатку керівництвом Землі, а потім і керівництвом Сонячної системи їх виселити за межі Сонячної системи. Проте, потім вирок було переглянуто, і було вирішено виселити їх не тільки за межі системи, але і за межі Чумацького Шляху. Ось цим і пояснюється поява у них то п’яти пальців як у людей, то менше, а то їх нема взагалі. На даний момент вони ще не завершили повністю мутацію.

  Вікендорф замовкла, даючи можливість членам команди обміркувати те, про що вона щойно розповіла.

ДАВИГОРА

(вигукує(:

Не може бути! Це неймовірно!

ВІКЕНДОРФ:

Як бачиш, може бути І цілком ймовірно.

КОПИЛЬ:

Особисто я не знаю хто вони такі: колишні чи теперішні земляни, але я знаю одне: з ними покінчено і звільнено місцевих мешканців. А коли так, то нам час летіти додому.

=================================

ПАВЛЮК:

У нас є ще принаймні дві

незавершені справи.

ШЕЙМБЕРГ:

Тут у нас, начебто все.

А якщо так, то…

ПАВЛЮК

(перебиває

Шеймберга):

Це не зовсім так, Антоне. Ми ще маємо обстежити одну із скель у тому районі, де перебували Самолов та Абдулатіпова. А до цього ми маємо остаточно з’ясувати що саме стало причиною зупинки розвитку мешканців планети.                       

ВАВИЛОВ:

Вірно. Ми маємо це знати.

Потрібно спочатку завершити справу яка стосується саме місцевих мешканців Ріатли.

МАКСИМОВИЧ:

Значить так. Зараз у нас є два космольоти. Так ось: команда із «Сонячного сяйва» пересяде на космоліт який відремонтував Антон, а ми полетимо своїм.

ПАВЛЮК

(сміється):

Тільки на нього треба нанести пізнавальні знаки нашої системи. А то коли прилетимо додому, то нас ще чого доброго сприймуть за шпигунів!

МАКСИМОВИЧ:

Саме так Перед тим, як відлітати ми нанесемо на його борт пізнавальні знаки Сонячної системи. Хто вміє малювати?

СЕРЕДА:

Я. А ти що, дійсно хочеш забрати цього велетня?

ПАВЛЮК:

Ну, так. А чому він має тут залишатися, тим більше, що відремонтований?

За кілька хвилин Середа намалювала Герб Сонячної системи і Землю – планету, до якої належав «Сонячне сяйво». Залишалось дати назву новому літальному апаратові.

СЕРЕДА:

Яку назву дамо цьому велетню?

ПАВЛЮК:

Повернемо йому стару назву – «Сонячне сяйво».

СЕРЕДА

(посміхається):

Зрозуміло. Новий космоліт – стара назва.

  Після невеличкої наради та імпровізованого голосування, було вирішено забрати космоліт який свого часу належав тим, хто прилітав на Ріатлу.

ПАВЛЮК:

Ось тепер, ми можемо почати завершальну стадію роботи, яку я б назвав «Покинуті напризволяще». Зараз наше завдання спробувати зрозуміти, що призвело місцевих мешканців до такого стану, у якому вони перебувають зараз. Щоб хоча б якось заощадити час, ми зробимо наступним чином. Потрібно провести хімічний аналіз ґрунту та повітряного простору. Окрім цього потрібно дослідити, ну, якщо не усіх, то чоловік двадцять із числа мешканців планети, щоб дізнатися що з ними таке.

  Коли Павлюк говорив про те, що іще необхідно зробити, усім стало зрозуміло, хто чим має займатися.

НИФОНТОВА:

Окрім покинутого міста ми

нічого так і не знайшли.

Де нам шукати мешканців

планети?

МАКСИМОВИЧ:

Спробуємо ще раз повернутися у місто. Це на перший погляд воно здається покинутим. Якщо у печерах живуть ті, з ким нам довелося так би мовити познайомитися, то їм окрім міста мешкати просто ніде.

ВАВИЛОВ:

А ті, хто сюди прилітають

космольотами без пізнавальних знаків? І потім, треба дати радіограму на Землю про планету.

ПАВЛЮК:

Те, що вони сюди вже не прилетять, це точно. А стосовно радіограми, то це ми зробимо коли буде повністю завершено дослідження планети.

=================================

  Швидкість двох космольотів у повітряному просторі була відносно малою. Зараз вони летіли у напрямку міста, тож розвивати велику швидкість сенсу не було.

АБРАМЕНЮК:

(звертається до Максимовича):

У тебе виловлювач є?

МАКСИМОВИЧ:

Є, але я ним давно не користувався – не знаю, чи у справному він стані.

АБРАМЕНЮК:

Можна я подивлюся?

МАКСИМОВИЧ:

Будь ласка!

  Абраменюк кличе Гавриленка.

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до Абраменюка):

Кого ти там хочеш спіймати?

АБРАМЕНЮК:

Якщо я налаштую виловлювач на частоту нашого «Сонячного сяйва», то мої дослідники із супутників приймуть корабель Максимовича за «Сонячне сяйво», і прилетять до нього. Ми їх обережно зберемо виловлювачем.

ВАВИЛОВ:

Ідея хороша, А ти пам’ятаєш, що планета не пропускає ніяких частот, окрім як у місті? А до нього ще далеко.

АБРАМЕНЮК:

Пам’ятаю, Але ж ми поступово підлітаємо до міста. Тут хвилі можуть проходити. Сподіваюся…

ВАВИЛОВ:

(повертається на інший бік, намагаючись заснути):

Ну, сподівайся…

АБРАМЕНЮК:

А раптом вийде. Спробувати  треба.

МОРОЗЕНКО:

Унизу на планеті окрім міста ніде хвилі не проходять. Але ми не намагалися цього зробити піднявшись над поверхнею планети.

КУДІНОВ

(піднімає

космоліт вище):

Зараз спробуємо.

МАКСИМОВИЧ:

На цій висоті частоти працюють. Ми це перевірили, коли намагалися зв’язатися з вами. А внизу я ні з ким зв’язатися не намагався. Це, що, серйозно, що внизу немає ніяких хвиль?

АБРАМЕНЮК:

Абсолютно ніяких! Ми навіть не змогли зв'язатися з нашими, хоча у них на капсулі доволі потужна установка.

МАКСИМОВИЧ

(задумливо):

Так, проблема…

  Йшов час. Абраменюк вовтузився з виловлювачем. Налаштувавшись на частоту «Зоряного скорохода». Він чекав результатів, дивлячись весь час навколо корабля. Вавилов поспавши трохи, змінив Гавриленка біля ілюмінаторів. Тепер спати пішов Микола. А Кудінов незмінно вів свій «Зоряний скороход».

АБРАМЕНЮК:

(кричить):

Ось! Є! Є! Вийшло!

Максимович бачить кілька дивних споруд.

МАКСИМОВИЧ:

Що це?

АБРАМЕНЮК

(з пихою):

Це мої «дослідники».

МАКСИМОВИЧ:

(дивиться на те, літає навколо

космольота):

Знаєте, я теж скільки працюю з дослідниками, а таких ще не бачив.

ПАВЛЮК:

Це експериментальні зразки.

ВАВИЛОВ

(з просоння:

Що, повернулися?

ПАВЛЮК

(майже кричить від радості):

Так!

ГАВРИЛЕНКО

(радісно):

Нарешті мені буде чим

зайнятися…

ПУГАЧОВ

(вказує на робота, який висів неподалік):

Я б на твоєму місці вивчив би цю «канарейку» спочатку.

ГАВРИЛЕНКО:

Цю? Ту, що ледь не з’їла моїх товаришів?! Ну, вже ні, якось іншим разом!

Вже кілька хвилин «дослідники» кружляють навколо «Зоряного скорохода», але не дивлячись на це, Абраменюк не поспішає їх виловлювати.

ВАВИЛОВ

(звертається до Абраменюка):

Петре, ти чому їх не ловиш?

АБРАМЕНЮК:

Їх спочатку треба просканувати на наявність живих організмів – а раптом там якась тварюка завелася. Ми ж так і не дослідили планету через «полювання» на піратів. То ж не знаємо що коїться у її надрах. А я так думаю, що і з супутниками така ж історія

ГАВРИЛЕНКО:

Точно! Треба бути дуже

обережними.

  Так був виловлений ще один «дослідник», і черга дійшла до третього. Він показався дуже швидко і Петро увімкнув сканер. Проте, як показав сканер, просканувавши дослідників з двох попередніх супутників, мікроорганізми виявлені були, але вони жодним чином для людини шкідливими не були.

***

За кілька хвилин астронавти об’єднаної експедиції були у покинутому місті.            Вийшовши з космольотів, вони роззирнулися довкола. Але, нічого такого, що могло б привернути їхню увагу, не побачили. Навколо знаходилося спустошене місто яке жодних ознак життя не подавало.                                      Бійці силової підтримки почали озиратися навколо, чекаючи, що прибувши до міста, на них знову вчинять напад ті, хто прилітає сюди космольотами без пізнавальних знаків. Але усе було тихо. Гори, які знаходилися у протилежному кінці від міста, і до пошуків там астронавти ще повинні були приступити, здавалися дуже маленькими, хоча їх висота була лише наполовину меншою ніж гори на третій планеті Сонячної системи.

СЕРЕДА:

Дивно. Місто покинуте, а ми тут маємо шукати тих, кого знайти буде не те, що не реально, а просто не можливо.

ПАВЛЮК

Так. Це дійсно нереально.

(дивиться на Середу):

А де особисто ти пропонуєш їх шукати? Адже якщо вони не поселилися в одній із печер, значить на це є свої причини. Чи я помиляюся? –

МАКСИМОВИЧ

(вдивляється у

кожну споруду):

Дійсно.

БАБЕНКО:

Тоді чому ми нікого у

місті не знайшли?

МАКСИМОВИЧ:

Хочеш знати чому?

Бабенко киває.

МАКСИМОВИЧ:

Та, тому, що коли ми сюди прилетіли, нас теж прийняли за тих, кого бачили ми. Ну, чи принаймні за їхніх союзників. 

Деякий час астронавти мовчки оглядали околиці міста, яке мало чим відрізняється від звичайного міста. Єдина різниця полягала у тому, що тепер воно було вже мертвим, і слугувало лише для укриття тих, хто тут переховувався. Проте це не допомогло.

На Ріатлі наставав полудень. Сонце, до світла якого за час перебування на планеті астронавти вже призвичаїлися, знаходилося у зеніті.

Павлюк відриває погляд від будівель, які своїми вікнами дивилися на астронавтів наче скелети порожніми очима. Йому стало млосно, і Петро відвернувся від будинків.

ПАВЛЮК:

Майже така історія трапилася і з командою Петра Шнипіра півтора року тому. Проте тоді не вдалося урятувати місцевих мешканців. Усі вони разом із астронавтами які полетіли їх рятувати загинули.

ВІКЕНДОРФ

(розчаровано видихає):

У нашому випадку усе

навпаки.

ПАВЛЮК:

Знаєте, друзі, звичайно шкода, що ми не змогли їх врятувати. Але…

ЖУЛЄВА:

Своїми життями вони врятували жителів інших утворень Всесвіту.

Павлюк киває. 

  Настала короткочасна пауза. Ніхто не вимовив жодного слова.

Павлюка кличе Антон Шеймберг, який іде разом з Леваніною швидким кроком у напрямку від міста. 

ПАВЛЮК:

Що трапилося?

ШЕЙМБЕРГ:

Знайдено завод який, судячи з усього, і зараз працює на повну потужність.

ПАВЛЮК:

Ти що? З глузду з’їхав? Який до біса завод? Ти поглянь на місто! Місто мертве, а він каже що знайдено завод!

ШЕЙМБЕРГ

(ображається):

Я чесно кажучи, чекав на таку реакцію. Але я там був і на власні очі бачив його точнісінько так, як зараз бачу тебе.

=================================

Хімік із «Сонячного сяйва» так переконливо говорив, що цим словам важко було не повірити. Але їх ще треба було перевірити. Цілком можливо, що Антон, втім як і решта об’єднаної команди, знаходяться під впливом тих пригод, які нещодавно з ними сталися.

ПАВЛЮК

(звертається до Шеймберга):

А де він знаходиться?

ШЕЙМБЕРГ:

Не близько. На іншому

кінці міста.

Павлюк який до цього не виявляв до подій, які відбуваються ніякої цікавості, почувши про завод, зацікавився. А особливо тоді, коли Шеймберг сказав, що виготовляють новий вид лазерної зброї. У нього з’явилася надія на те, що, можливо, тепер буде розгадано таємницю загиблі мешканців планети. Але, як же так? Адже вони самі бачили, що місто порожнє, і там нікого немає. А коли так, то хто ж тоді там працює?

ПАВЛЮК:

Що собою являє завод?

ШЕЙМБЕРГ:

Припускаємо, що на заводі виготовляють якийсь новий вид лазера, який судячи з усього і був використаний для того, що ми і бачили.

ПАВЛЮК:

Доведеться летіти на завод космольотами.

  За кілька хвилин два літальні апарати із символами Сонячної системи здійснили посадку поруч високої металевої загорожі.

ПАВЛЮК

(звертається до

Кудінова,

шепоче):

Добре що ці велетні літають безшумно.

КУДІНОВ:

Так. А то зараз у нас були б великі проблеми.

Астронавти стояли поруч огорожі заввишки п’ять метрів. Тому подивитися, що коїться на території заводу, не було можливості.

ПАВЛЮК:

Ті, хто сюди прилітав, упевнені, що нас тут нема. Так? А коли так, то ми можемо нанести їм візит ввічливості.

МАКСИМОВИЧ:

Як ти це собі уявляєш?

ПАВЛЮК:

Ти забув, що у нас є космоліт і форма наших «любих друзів»?

Слова «любих друзів» Петро вимовив із притиском.

  Дійсно. Астронавти зовсім забули про форму, яку вони зняли із вбитих солдатів ворожої армії. Про космоліт усі пам’ятали, бо зараз ним користувалася команда Павлюка.

ПАВЛЮК:

Значить робимо наступним чином. Усі передягніться і залиште «Зоряний скороход», пересівши у трофейний космоліт. Усі крім Кудінова, Дабижи та Пугачова. Ну, а зараз можна завітати і на територію заводу, подивитися чим вони там займаються.

  Космоліт піднявся над поверхнею, і пролетівши кілька десятків метрів, опустився на території заводу.

  Територія, на якій стояла об’єднана команда із Сонячної системи була досить великою. Головний корпус заводу знаходився приблизно за сто метрів від того місця, де знаходилися астронавти. Навколо них стояли споруди заввишки з одно- і двоповерховий будинок. Усі вони – у тому числі і головний корпус − мали однакову форму у вигляді ромба. Поруч них нікого не було.

  Вони що, нічого тут не охороняють? − здивувався Зиремпа.

МАКСИМОВИЧ:

А навіщо? Вони ж упевнені, що ми вже далеко звідси. Упевнений, що вони і не стежать за нами.

КОПИЛЬ:

А хто ж тоді там працює?

  Павлюк прикладає вказівний палець правиці до вуст, цим самим показуючи, щоб розмовляли тихіше.

ПАВЛЮК

(шепоче):

Зараз подивимося.

Павлюк маше рукою, щоб усі йшли за ним.      ***

  Астронавти підійшли до входу у головне приміщення. У вікнах горіло світло, але шуму обладнання чути не було.

  Павлюк та Максимович зазирнули усередину. Там вони нікого не побачили. Чи, це їм здалося? Якщо дійсно у цеху нікого нема, то, чому горить світло, і хто там працює? Нарешті вони побачили силует, який пройшовся цехом. У нього нічого не було. Продовжуючи стежити за тим, що відбувається у приміщенні, Петро та Олександр побачили знову силует. Очевидно, це був той самий, бо цього разу він щось поніс.

МАКСИМОВИЧ:

Судячи з усього, це робітник.

ПАВЛЮК:

Мабуть що так воно і є.

  Ще якийсь час поспостерігавши за тим, що відбувається усередині, Павлюк з Максимовичем підійшли до товаришів.

БАХОРІНА:

Ну, що там?

ПАВЛЮК:

Усередині окрім робітників нікого.

МАКСИМОВИЧ:

Але не дивлячись на це, все рівно потрібно бути обережними. Приготувати зброю.

  Усі, навіть жінки, витягнули бластери.

ПАВЛЮК:

Жінкам краще на штурм не йти. Не відомо скільки їх там. І потім…

БЕЩУК

(ображено):

А може, чоловікам засісти у засідку? Ви, значить ризикуватимете, а ми заховаємося?! Ну, вже ні! Якщо йти, то усім разом.

  Бачачи настрій мікробіолога, Павлюкові нічого не залишалося, окрім того, що погодитися.

ПАВЛЮК:

Гаразд. Пішли.

  Тихо крокуючи, вони увійшли у приміщення, і опинилися у широкому довгому коридорі який у кількох місцях розходився у різні боки. Поруч того місця, де стояли астронавти, стояло щось подібне до контейнерів. Вони стояли вздовж стіни невисокою пірамідою. Тож можна було зазирнути, що там знаходиться.

СЕРЕДА:

Що це?

МАКСИМОВИЧ:

Це те, що ні в якому разі не має потрапити до рук тих, хто знаходиться за станками цього заводу.

ПАВЛЮК:

Ти хочеш сказати, що це усе ми маємо забрати? 

  Максимович киває.

ПАВЛЮК:

Ми маємо забрати усе. Адже те, що тут виготовляють, має використовуватися у мирних цілях.

  Максимович у черговий раз киває.

ПАВЛЮК

(шепоче):

А зараз давайте увірвемося до одного із цехів. Пам’ятайте: раптовість у даному випадку – наш союзник.

  Міцніше стиснувши зброю, астронавти почали підкрадатися до найближчого цеху.

  Павлюк, який ішов першим, підійшов до дверей, і зупинився на відстані п’ятнадцяти кроків. Він підняв угору правицю. Усі зупинилися. Керівник експедиції «Сонячного сяйва» прислухався. На цей момент як за дверима, так і у інших цехах, які знаходилися поруч, було тихо.

  Продовжуючи тримати угорі правицю, Павлюк махнув нею, і підбігши, усі увірвалися до одного із цехів.

ЧАБАН ТА ДАВИГОРА

(разом, вигукують):

Не рухатися! Кидайте зброю!

  На перший погляд на цей заклик ніхто не відгукнувся. Потім із-за верстатів почали виходити… місцеві мешканці планети.

  Побачивши, хто стоїть за верстатами, астронавти від несподіванки ледь не випустили з рук зброю.

ДАБИЖА

(вигукує):

Оце так! Ми мало не розстріляли тих, кого маємо захищати.

  Працівники заводу продовжували стояти і як здалося астронавтам, злякано дивитися на них, наче вони загарбники їхньої планети.

ЗІНЧУК:

Нам потрібно зробити так, щоб вони нас не боялися.

  Розуміючи, що це займе якийсь час, Павлюк наказав усім розділитися на той випадок, якщо на завод прийдуть ті, за чиїм наказом працюють ті, кого астронавти прийняли за своїх ворогів.

  Тим часом Зінчук почала робити спроби пояснити хто вони такі, і що не заподіють їм нічого поганого.

  Минув якийсь час, і до своїх професійних обов’язків приступила лікар зоряного флоту Сонячної системи.

  Поки психолог та лікар працювали із тими, кого вони побачили за верстатами, уся чоловіча половина об’єднаної команди почала вантажити на космольоти контейнери які вони бачили зайшовши у приміщення.

  Нарешті Петро який допомагав вантажити почув довгоочікувану звістку від хіміка.

ШЕЙМБЕРГ

(звертається до Павлюка):

Зроблено аналіз ґрунту та \повітряного простору.

Петро Анатолійович, який до цього від хвилювання не знаходив місця, почувши про те, що зроблено аналіз, пожвавився. У нього з’явилася надія на те, що, можливо, тепер буде розгадано таємницю загиблі мешканців планети.

ПАВЛЮК:

Це добре. І що можеш сказати? З’ясовано що сталося? 

  Але хімік не встиг відповісти. Підійшла лікар зоряного флоту.

НИФОНТОВА

(стоїть у Павлюка за спиною):

Я нічого не розумію.

ПАВЛЮК

(обертається):

Що трапилося?

НИФОНТОВА:

Перевірила кількох мешканців.

ЛЕВАНІНА:

І?

НИФОНТОВА:

І. Слідів отруєння не виявлено. Але є якісь сліди, схожі на порізи ножем на шкірі.

ПАВЛЮК:

Як це?

ШЕЙМБЕРГ:

А так і є. Ми теж нічого не знайшли ані у ґрунті, ані у повітряному просторі.

ПАВЛЮК:

Значить, нічого іншого не залишається, як провести профілактичні роботи, і, коли даватимемо звіт, напишемо, що планета придатна для чергової колонізації.

Весь цей час Максимович стоїть у Павлюка за спиною, і чує кожне слово.

МАКСИМОВИЧ:

А що робити з тими, хто зараз тут мешкає?

  Павлюк обертається і дивиться на колегу.

ПАВЛЮК:

А ми спробуємо їх повернути до нормального життя.

  З цими словами Петро пішов на «Сонячне сяйво».

***

Як історик, Павлюк знав, що перший візит землян на Ріатлу після її заселення вихідцями із Сонячної системи відбувся вже на початку наступного 2099 року. Тоді сюди прилетіла делегація у складі двадцяти астронавтів. Візит-відповідь відбувся за п’ять місяців. Після цього у відносинах між двома планетами починається тісне співробітництво у різних галузях, яке тривало до того моменту, коли і був отриманий сигнал, за яким і вилетіла експедиція під його керівництвом.

Бабенко продовжує стояти поруч Петра тримаючи папери з результатами висновків, які він щойно провів разом із Світланою Копель.

БАБЕНКО

(звертається до Павлюка):

У документах назва того, що ми знайшли у контейнерах, згадується як прилади, які використовуються при виготовленні та ремонті космольотів. 

ПАВЛЮК:

Хм… Вони вирішили збувати свою так звану продукцію у інші утворення Всесвіту під іншою назвою. Знаєте, друзі, − сказав Петро, звертаючись до колег, − Не дивлячись на те, що нам не вдалося повністю розгадати таємницю того, що тут трапилося, мені все рівно не спокійно на серці. Я не можу змиритися з тим, що ми кажучи іншими словами, запізнилися і не врятували місцевих мешканців.

КОПИЛЬ:

Так.

ПАВЛЮК:

Зараз ми маємо провести огляд контейнерів, які знайшли на території заводу, після чого почнемо дослідження однієї із тутешніх гір. 

ВАВИЛОВ

(обводить

поглядом

товаришів):

Дуже шкода, що ми, дійсно не встигли врятувати мешканців планети.

ВІКЕНДОРФ

(розчаровано):

Ти чудово знаєш, що ми не встигли б у будь-якому разі.

НИФОНТОВА:

Дивно.

ПАВЛЮК:

Що трапилося?

НИФОНТОВА:

Я завершила обстеження кількох місцевих мешканців.

МАКСИМОВИЧ:

І?

НИФОНТОВА:

І. В усіх кого я обстежувала, на тілах виявлено якісь дивні сліди. Вони чимось схожі на порізи ножем.

ВАВИЛОВ:

У мене є одне припущення, і я хочу з вами поділитися.

МОРОЗЕНКО:

Ти про що?

ВАВИЛОВ:

Спробую пояснити. Юля каже, що на тілах виявлено сліди чогось подібного до порізів ножем.   

Нифонтова кивнула.   

ВАВИЛОВ:

Судячи з усього, був застосований якийсь новий вид лазера.

МАКСИМОВИЧ:

Це вже цікаво. Продовжуй.

ВАВИЛОВ:

Я так гадаю, що це ніякі не порізи ножем, і навіть не сліди лазера. А дію лазера я відразу відкинув тому, що усі ми знаємо, що від його дії людина відразу помре.

НИФОНТОВА:

А як же сліди на тілах?

НИФОНТОВА:

Це легко пояснити. У тих, хто сюди прилітав, швидше за усе є щось таке – не знаю що саме – що коли його увести в організм навіть людини, то жодних ознак насилля виявлено не буде. А ось на психіку це вплине досить відчутно.

ЗІНЧУК:

Іншими словами, був

застосований гіпноз?

ГАВРИЛЕНКО:

Називай це як хочеш. Єдине у чому я упевнений, так це у тому, що тобі доведеться попрацювати, щоб вивести їх з цього стану і повернути до нормального образу життя.

ЗІНЧУК:

У моїй практиці були випадки подібні до цього. Але це було у межах Сонячної системи.

ПАВЛЮК:

Тепер прояви себе за її межами.

ГАВРИЛЕНКО:

Судячи з усього, у даному випадку це не є неймовірна версія. Особисто я погоджуюсь із висновками, які висловив Антон.

ЗИРЕМПА:

А зараз почнемо роботу у печері?

МАКСИМОВИЧ:

Так. Зараз ми починаємо працювати виключно у печері. Тим більше, що шанси на порятунок місцевих мешканців досить низькі, якщо не сказати нульові.

ФІНАЛЬНІ ТИТРИ

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО ФІЛЬМУ