Розділ 18

       Коли останній астронавт вийшов з космольота і на його борту нікого не лишилося, усі озирнулися по боках.

       Члени експедиції під керівництвом Павлюка здійснили посадку на галявині, яка знаходилася у місцевості серед велетенських рослин, схожих на ліси третьої планети Сонячної системи. Ці рослини були так само як і на півночі України, більше схожі на листяні ліси. Їх колір був переважно рудий. Висота стовбурів сягала приблизно 35-40 метрів. Здійснюючи обліт планети, астронавти бачили такі рослини ще у кількох місцях. Також на планеті астронавти бачили ще один вид рослин. Вони теж були тридцять-сорок метрів заввишки, але зовсім не схожі на ті, поруч яких здійснив посадку космоліт. Дивлячись згори, астронавтам здалося, що вони мають інший вигляд. А як воно насправді – ніхто з них на той момент не знав.

       – Де це ми? – здивовано запитав картограф.

       – Схоже на те, – відповів Павлюк, продовжуючи роздивлятися місце посадки, – що ми знаходимося у лісі… чи точніше, у місцевості, яку сміливо можна так назвати. – Він вказав на одну з велетенських рослин. – Бачите ці рослини, які так схожі на дерева, що ростуть на Землі? Вони теж високі і стрункі.

       – Звідки ви можете знати, що це саме дерева? – знову запитав Олег.

       – Я цього не знаю так само як і усі ми. Я просто роблю припущення.

       – А тоді, що по-вашому ось це? – картограф підняв якийсь предмет бордового кольору. Він був у формі шестикутника.

       Павлюк узяв його до рук.

       – Це…

       – Дозвольте, я подивлюся? – попросив Гавриленко.

       Він якийсь час роздивлявся, потім мовив:

       – Судячи з усього це щось схоже на те, що ми називаємо листям. Воно, швидше за усе, падає з цих велетнів. Такі припущення я зробив з того, що ці предмети знаходяться неподалік самих рослин. Ну, я ще поки не знаю, чи є тут вітер. Точніше, чи буває він тут взагалі.

       – Ти хочеш сказати… – почав говорити Пугачов.

       – Саме так.  – випередив його Микола. – Взагалі-то я не впевнений, але гадаю, що якщо тут є таке явище, як вітер, то він має ці предмети розносити усією планетою, і таким чином, ці рослини повинні бути ще десь на планеті.

       – Погляньте туди! – запропонував Петро Анатолійович, який весь цей час продовжував оглядати місцевість.

       Усі астронавти спрямували свої погляди у той бік, куди вказував начальник експедиції. Вдалині виднілися якісь споруди.

       – Що це? – запитав Петро Самойлов, який вперше вийшов у відкритий космос.

       – Зараз подивимося… – мовив астронавігатор, беручи з рук начальника експедиції гірокомпас, і спрямовуючи його у той бік, куди вказував Павлюк. – Це щось схоже на будівлі. Причому, будівлі ці різноманітного характеру. Вони можуть бути як житлові, так і адміністративного характеру. Мають форму трикутників. Різноманітні за кольором. Схоже на велике місто, яке судячи з усього знаходиться досить далеко від нас.

       – Воно дійсно далеко. – погодився з астронавігатором Павлюк, який дивився у той бік без будь-яких приладів. – І настільки далеко, що його неозброєним оком побачити неможливо. До нього декілька десятків кілометрів.

       – І судячи з усього, – відгукнувся Токарєв, продовжуючи дивитися у бік міста за допомогою гірокомпаса, – воно безлюдне.   

       Токарєв помітив те, що інші його товариші бачити не могли. 

– У нас неприємності… – мовив він, і першим потягнувся за бластером.

       – Що трапилося? – запитав начальник експедиції, але і сам побачив.

       З протилежного боку до них бігли місцеві мешканці. У кожного з них було щось подібне до самострілів, які вони цілили у тих, хто прийшов до них непроханими гостями. Вони щось кричали і показували у бік астронавтів.

       – Вікторе Андрійовичу, – звернувся до Токарєва Петро Анатолійович. – не стріляй. Нам не потрібно щоб нас тут сприйняли як загарбників.

       – Я у гору. – відповів астронавігатор, і піднявши зброю, натиснув на гачок.

       Цівка променя пронизала повітря, чи точніше те, що так називалося. Ті, хто біг, усі як один зупинилися, побачивши незнайомий предмет, з якого ішов ток. Трохи постоявши, вони відступили.

       – Ось і все. – ховаючи зброю сказав Віктор Андрійович. – Сподіваюсь, вони тепер нам не заважатимуть працювати.

       – Нам треба починати вивчення планети. – сказав Петро Анатолійович. – Треба облетіти ще раз планету, і скласти її карту. До складу команди на капсулі увійдуть: Антон Бабенко, Петро Абраменюк, Олег Пугачов та представник силової підтримки Василь Абдулін. Старшим на капсулі призначаю Василя Абдуліна. На виконання завдання вам відводиться двадцять чотири незалежні години. На зв’язок з основною групою виходити кожні шістдесят незалежних хвилин. Зараз у нас… – юнак поглянув на незалежний годинник – … тринадцята година нуль-нуль хвилин незалежного часу. Значить, о чотирнадцятій чекаємо зв’язку з вами. А зараз починайте підготовку до польоту.

       – Зрозуміло. – відповів Василь, і легким кивком голови показав, щоб усі ті, хто полетить з ним, готувалися до старту.