Розділ 12

Незабаром космоліт здійнявся у повітряний просьір Землі, і попрямував убік Плутона. Підлетівши до кордону Сонячної системи, Коваль спрямував космоліт у той само тонель, через який вони потрапили до своєї системи.

Вже перебуваючи у тонелі, Новохатський звернувся до Марка з проханням, що коли вони перебуватимуть у системі К-4110 між Толіманом та Геспеєю, той має швидко знайти точно такий само тонель, через який вони і повернуться додому.

       – Зробимо! – вигукнув пілот.

       Через деякий час космоліт «Нова надія» увійшов у простір К-4110.

       Так як і наказав Новохатський, Коваль додав у швидкості. Це було зроблено для того, аби не відчути наслідки того вибуху, який провели у цій системі астронавти.

       – Якщо мені пам'ять не зраджує, – сказав Новохатський, звертаючись і до астронавігатора, і до картографа, – ми залітали до коридору між Толіманлм та Геспеєю.

       – Так і є. – відповіла Марія. – А, власне, що трапилося?

       – Це запитання я мав би адресувати тобі та Юркові. Чому у вас на карті позначено один коридор, коли їх два?

       – Як це? – не зрозумів картограф.

       – Тобі краще знати. Хто з нас картограф?

       – Я.

       – Чому тоді пропускаєш такі важливі об’єкти?

       Крошка поглянув у той бік, куди показував Новохатський. І дійсно. Неподалік того місця, де перебували астронавти виднівся ще один, точно такий само коридор, як і той, яким вони щойно скористалися. Крошка поглянув на карту. Знайшовши місце де знаходиться коридор, він зробив позначку.

       – Раніше потрібно робити такі речі! – якось розчаровано сказав Новохатський.

       – Винен. – тільки і сказав картограф.

       – Звичайно, виний. – відповів Роман Давидович. – За це звичайно, я ані тебе, ані Марію не покараю. Це проста елементарна ваша неуважність.

       – Більше цього не повтриться. – відповіла астронавігатор.

       – Так. Постарайтеся щоб у подальшому такого не трапилося.

       Не чекаючи наказу, Коваль спрямував космоліт у бік ще одного коридору часу.

       – Знайдено ще один коридор часу! – оголосив Крошка. – Його місцезнаходження хафіксовано між планетами Бре та Німате. Обидві планети – втім як і той, який ми знайшли між Толіманлм та Геспеєю – безлюдні.

       – Увійти у коридор! – віддав наказ Новохатський.

       Не збавляючи швидкості, Коваль повів космоліт у ще один коридор часу.

       – Тепер можна сказати без усіляких сумніві, що ми потрапимо додому. – сказав Юрко.

       – Так як щойно ми зробили? – запитав уїдливо пілот.

       – Давайте! – вигукнув картограф. – Перший і єдиний раз відтоді як вихрджу у відкритий космос, не догледів, то вже треба «з’їсти»?!

       – Ніхто тебе не «їсть»! – засміявся начальник експедиції. – Просто тобі треба бути уважнішим. Уяви, якби прохід зачинився? Що тоді нам робити у цій ситуації?

       – А що, такі коридори мають властивість зачинятися? – запитав картограф.

       – Пробач, що я тебе «підколов». – сказав Марко. – Але Роман Давидович абсолютно правий. Ось уяви: ми залітаємо у коридор – різниці нема – простору чи часу – і, після того, як ми його пролітаємо, він зачинився! Що тоді?

       – Ну, зачекати поки відчинеться. – відповів Юрко.

       – Ого, друже! – засміявся Марко. – Ти уявляєш, скільки часу тобі доведеться чекати, поки він відчиниться наступного разу?! У тебе просто життя не вистачить! Такі речі відчиняються, чи, точніше можуть відчинитися раз на кілька сотень років!

       – Зрозуміло.

       На мить Коваль відірвав погляд від оглядового вікна, і поглянув на показання приладів.

       – Підлітаємо до Сонячної системи! – оголосив він.

       – Ну, друзі, – звернувся Новохатський до членів своєї команди. – Судячи з усього, наші пригоди закінчуються. Ми з вами встигли побувати хоча і не в далекому, але все ж минулому.

      «Нова надія» увійшла у межі Сонячної системи і прямувала до Плутона. Коваль між тим скинув швидкість, і притримувався такої, яка дозволена у межах системи, і яка дозволить здійснити посадку.

       – Ура! – вигукнув Кривцун. Він помітив, що саму далеку планету Сонячної системи оточує головне світило таким чином, що дивлячись на неї з безповітряного простору, можна було побачити те, як Сонце освітлює поверхню: ранок, день та вечір. – Ми повернулися додому!

       – Звичайно. – відповів начальник експедиції. – Ми вдома.

       – Та, ні! – вигукнув інженер-електрик. – Ми дійсно повернулися! Погляньте лишень на планету! Усе так як ми і звикли бачити при сонячному освітленні із космоса: ранок, день та вечір!

       Астронавти наче за командою прикипіли поглядами до ілюмінаторів. Дійсно. Плутон, який вони вже майже пролетіли, Сонце освітлювало саме таким чином, як і говорив Кривцун.

       – Ну, що?! – вигукнув Тихон. – Я правий?!

       – Ти правий. – відповів начальник експедиції, який навіть тоді, коли розминулися із Плутоном, не відривав погляду від ілюмінатора. – Єдине, чого особисто я не бачу, так це жодного літального апарату. Невже ми знову помилилися?

       – Звичайно, ви не побачите. – відповів Кривцун. – Ми ж не можемо себе побачити збоку!

       – На далеку відстань – так. – Ми – єдина на даний момент експедиція. – погодився Новохатський. – А де ж зорельоти? Невже ми знову потрапили у минуле?!

       – Романе Давидовичу, заспокойтеся! – відповіла Нонна. – Ми дійсно повернулися у свій час. Я бачу зореліт із символами Землі.

       Повз космоліт пролетів літальний апарат, тільки менших розмірів, на борту якого були нанесені пізнавальні знаки Сонячної системи та планети Земля.

       – Тепер – сказав Новохатський, – можна сміливо сказати: «З поверненням додому, друзі!»

       Петрухіна кинулася до системи зв’язку і почала викликати Центр управління польотом.

       Нарешті астронавти почули голос з протилежного боку системи.

       – «Нова надія»? – запитав чоловічий голос.

       – Так! – підтвердила Августа. – Завдання ми виконали і повертаємося!

       Зв’язківець який вів переговори з командою «Нової надії» мовчав.

       – Щось тут не так. – сказав Новохатський, почувши те, як у центрі управління польотом здивувалися. – Запитай, чому він так дивно реагує на наше повернення?

– Чому така дивна реакція з вашого боку? – запитала зв’язківець.

       Як і раніше, з того кінця відповіді не було.

       – Дивно. – сказала Петрухіна. – Не відповідає.

       Нарешті астронавти почули відповідь.

       – Це не можливо. Команда «Нової надії» загинула під час виконання завдання.

       – Що?! – вигукнув Новохатський. – А ми тоді хто?!

       – Якщо ви і дійсно команда із «Нової надії» – відповів зв’язківець у ЦУПі – значить ви вже привиди!

       – Ти чув це? – запитав Новохатський звертаючись до пілота.

       – Давай домагатися посадки – запропонував Марко. – А потім усе з’ясуємо.

       – Тоді летимо у Бориспіль! – наказав Роман Давидович.