Як і було заплановано шатл вилетів через десять хвилин після наради.

Сам шатл представляв собою не дуже велику, по космічним міркам, споруду, що могла розмістити в собі двадцять чотири люди і був цілком придатний для довготривалих перельотів. Цей шатл було обрано саме тому, що до складу дослідницької команди увійшла така ж кількість людей. Тобто цей шатл міг стати запасним варіантом для команди у випадку втрати корабля “Нової Надії”. Тому три астронавти розташувалися у кораблі де їм було зручніше. Дмитро як пілот, звісно, сидів за пультом керування польотом. Олександр сів біля ілюмінатору і дивився на супутник, з якого тільки-но що вилетів шатл і постійно озирався у інший ілюмінатор, де все ближче і ближче була планета, що не мала ще й назви, а стояла у новітньому довіднику планет під номером два Системи Зеленого Сонця. Олеся теж дивилася у ілюмінатор і щось малювала.

– Що ти там робиш? – спитав Олександр у Олесі.

– Намагаюсь замалювати вигляд з висоти супутника, на якому ми сіли.

– Потім покажеш?

– Звісно. Я ж не для себе особисто це рисую.

– А для кого? – не зрозумів Дмитро, включаючись у діалог.

– Для нашого улюбленого керівництва. Я ж в першу чергу художник, а в потім картограф і астронавт.

– Ти художник? – здивувався Олександр

– Так. А чому ти дивуєшся? Я професійний художник, якщо тебе це цікавить. – трохи образилась Олеся.

– Пробач, але якось дивно, що серед астронавтів раптом об’явився художник.

– А бути картографом, ти думаєш, це що не рисування?

– Та якось я не подумав...

– Це в першу чергу рисування і малювання, а вже потім все інше.

– А ти мене намалюєш? – спитав Дмитро

– Так, вид ззаду! – пожартувала Олеся, бо Дмитро саме так до неї сидів.

– Злі ви, піду я від вас... – награно-образливо сказав Дмитро і зробив вигляд, що він кидає керування і взагалі вже уходить.

– Куди?! – жартома сказав Олександр. Олеся лише засміялася.

– Зараз я помалюю планету і супутник, а потім вже якось візьмуся за тебе. – сказала Олеся.

– Мені вже страшно. – констатував Дмитро.

– Дивитесь! – раптом вигукнув Олександр, який дивився в ілюмінатор на планету.

– Так. Сказав Дмитро я вже давно це спостерігаю. Навколо немає ні хмаринки, а саме в цьому місці якась аномалія.

– Летімо туди! – скомандував Олександр Дмитру. – Ати, намалюй це. – сказав він Олесі.

– Я вже малюю... – сказала тихо вона, швидко працюючи олівцем.

Шатл приближався до планети. Три астронавти дивилися униз, щоб побачити що ж там коїться, щоб збагнути що це за аномалія.

– Наче вітер якийсь скажений.

– Здається там є якийсь корабель... – сказала Олеся.

– Та, ні, навряд чи. – відповів Олександр.

– Чому? А як же ж “Антарес”? Може це він? – сказав Дмитро.

– Може. – сказав Олександр. – Та це було б дуже легко...

Як і гадав Олександр, все здалося не таким легким. Як тільки шатл почав приближуватися до аномалії, його наче вітром відкинуло далеко від цього місця. Дмитро ледь впорався з керуванням.

– Що таке?! – закричав Олександр, який від поштовху впав зі свого посадкового місця. Олеся тим часом вже збирала свої олівці і папірці, що розлетілися по всьому шатлу.

– Я не знаю! – закричав йому Дмитро. – В нас мабуть щось вдарилося! Перевір!

– Йду вже! – відповів Олександр і побіг до нижньої палуби, де лежали всі приладдя для досліду.

– Я зв’яжуся із “Надією”! – сказала Олеся вже підходячи до зв’язкової апаратури.

– Гаразд! – сказав Дмитро і закричав Олександру,  – Ну що там?

– Та наче нічого! – почулося знизу. – Все гаразд. – сказав той, вже вилазячи з нижньої палуби. – Що це було.

– Здається ця аномалія не хоче нас підпускати до себе. – вивела думку Олеся і почала викликати корабель. – “Надія”, це шатл, ви нас чуєте?

– Мабуть не хоче. – відповів їй Дмитро.

– Та що ж це за аномалія? Вона що, по вашому, жива? – посміявся над ними Олександр. – Чи ви з глузду з’їхали?

– Мабуть. – сказала Олеся і продовжила викликати корабель.

– А що тоді ви робите на цьому шатлі? – не припиняв Олександр.

– Я їм керую, але цю здогадку вважаю такою, що має право жити.

– Гм... – тільки і сказав Олександр і відвернувся в ілюмінатор.

– Зв’язку немає. – сказала Олеся.

– Може приладдя не працює? – спитав Дмитро.

– Та, ні. Я вже два рази перевірила все. Йдуть якісь перешкоди і нічого більше немає.

– Дай я! – сказав Олександр, відштовхнувши Олесю від зв’язку.

Трохи образившись на грубість Олександра, Олеся відійшла до свого місця і знову сіла малювати, намагаючись визначити полюси планети і розташування континентів, які вона побачила тут у великій кількості. Через деякий час вона сказала.

– Нічого не розумію...

– Що таке? – спитав Дмитро.

– Я не можу збагнути!

– Що?

– Континенти наче рухаються!

– Як це?

– А так! Я малюю один континент, а він пливе весь час прямо під нами...

– Він що на нас полює? – спитав Олександр.

– Можливо... – сказала Олеся.  – я вже нічому не дивуюся.

– Як там зв’язок? – спитав Дмитро

– Та ніяк! Раніше хоч були якісь перешкоди, а зараз взагалі тиша.

– Виходить і магнітних хвиль немає? – спитала Олеся.

– Так. Виходить. – відповів Дмитро. – Ну давай, капітан шатлу, – сказав він, звертаючись до Олександра, – вирішуй, що ми тепер будемо робити: продовжувати дослід чи шукати корабель?

– Я не знаю... – тихо сказав той.

– Ми будемо продовжувати дослід. – відповіла за нього Олеся. – Я хочу зрозуміти: чи мені здається, що той “континентик” пливе саме за нами, чи то мені саме здається?

– Давайте перевіримо!  – сказав Дмитро і різко повернув корабель на дев’яносто градусів. Олеся ледь не впала, вхопившись за стілець. Олександр це зробив заздалегідь.

– Обережно... – сказала Олеся.

– Ти ж хочеш перевірити? – спитав Олександр.

– Та вже перевірили... – сказала вона. – Він пливе за нами.

– Що він від нас хоче? – спитав Олександр

– Спустись, спитай! – відповів йому Дмитро.

– Так спускайся!

– Олеся, нам спускатися? – спитав Дмитро, ігноруючи наказ Олександра.

– Думаю, так. Ворожості він наче не виявляє, але дає зрозуміти, що хоче піти на контакт. Ми не маємо права йому в цьому відказувати. Але на всяк випадок будь готовий швидко тікати.

– Мене вже ніхто не питає? А я, якщо ви це ще пам’ятаєте, біолог. І між іншим, цей континентик веде себе наче жива істота.

– Невже ти признав той факт, що це щось живе? Та це ж неймовірно! – пожартував Дмитро.

– Смійся, смійся. Зараз нас проковтне ця велетенська амеба, ось тоді ми і посміємось.

– Олеся, ти раптом не бачиш, де у цієї істоти очі. Було б неввічливо сісти їй на інтимне місце... – знову пожартував Дмитро.

– Я думаю, нам просто потрібно зависнути у повітрі над ним і він сам підставить те що потрібно. – сміючись відповіла вона.

– Розумно. – згодився Дмитро. – Тоді робимо спробу сісти?

– Так! – сказала рішуче Олеся.

– А в нас є вибір? – якось приречено спитав Олександр

– Ще є. – відповів йому Дмитро, перемкнувши всі приладдя для зависання шатлу на одному місці.

Вони чекали не довго. Істота під ними зупинилася майже відразу, як тільки шатл зависнув. Почекавши трохи Дмитро посадив шатл на істоту.

– Чому ми не взяли із собою Генну? – спитав раптом Олександр. – соціолог-лінгвіст і спеціаліст по налагодженню контактів нам би зараз був би доречним.

– Так. Та хто знав, що вони самі захочуть встановити з нами контакт?

– Я хочу вийти назовні. – сказала Олеся, звертаючись скоріше до Дмитра, ніж до Олександра.

– Ні. – відповів Олександр, – доки я не проведу деяких аналізів повітря.

– Гаразд. – згодилася вона. – Ой, дивиться, хтось повзе! – крикнула вона.

– Ухти! – вигукнув Дмитро. – з шатлу не виходити!

– Дивись які в нього кігті! Мені це не подобається! – сказала Олеся.

– Я прислухаюся до жіночої інтуїції. – сказав Дмитро, – бо мені це теж не подобається.

Дмитро увімкнув двигуни і направив шатл вверх. Та не так сталося, як гадалося. Раптом піднявся вітер, звідкись взявся сильний дощ. Шатл ледь піддавався керуванню.

– Звідки взялася ця негода? – спитала Олеся. – її на горизонті хвилину назад не було!

– Я не знаю! – закричав у відповідь Дмитро. – Де цей чортів континент?

– Я не бачу! – крикнула йому Олеся.

– Та що це за планета?! – закричав Олександр. – Летімо назад на супутник!

– Так, здається це найкращий вихід. – сказав Дмитро. – та шатл мене не слухається.

– Як це? – спитала Олеся, підходячи до Дмитра і сідаючи у крісло другого пілота.

– Я намагаюся лише втримати його, бо його кудись несе вітром.

Тут відбувся сильний поштовх по шатлу. Він понісся вниз і впав у воду. Всі попадали хто куди. Олеся ледь утрималася на своєму місті, бо заздалегідь, на всяк випадок, встигла пристебнути себе паском безпеки. Олександр впав на підлогу з таким грохотом, що тільки дивом не зламав собі що-небудь. Дмитро вилетів з крісла пілота і вдарився головою об сусіднє крісло та втратив тям