Розділ 18

       Вислухавши Бабенка, Максимович сказав:

       – Це не погана ідея, враховуючи ту обставину, що іншого виходу у нас нема.

       – Тоді готуємося? – запитав інженер-технік «Сонячного сяйва».

       – Так. – одночасно відповіли Максимович та Павлюк.

       – Значить так. – сказав Максимович, коли астронавти стояли поруч «Сонячного сяйва». – Ви самі розумієте, що у даному випадку другий космоліт брати небезпечно. А коли так, то нам необхідно зробити тільки таким чином як пропонує Антон.

       Астронавти по черзі почали заходити у космоліт без пізнавальних знаків.

       – Пам’ятайте, – заговорив Павлюк, який зайняв місце поруч Максимовича, – ми зараз є представниками тих, хто прилітає на Ріатлу саме на таких космольотах. А коли так, то ми можемо вільно пересуватися планетою і не боятися, що нас піймають.

       – Так то воно так. – погодилася лікар зоряного флоту. – Але вони все рівно нас можуть викрити.

       – Яким це чином? – поцікавився Кудінов. – Космоліт у нас є. А коли так, то нам боятися нічого.

       Поки Нифонтова та Кудінов сперечалися, космоліт набираючи хід вилетів за межі супутника.

       – Якраз боятися нам є що. – говорила Юлія. – Наші голоси. Саме вони і можуть нас видати. Якщо ми представники цивілізації, яка прилітає на Ріатлу, нам доведеться з ними спілкуватися. Ось тут нас і видадуть наші голоси.

       – Так. Це дійсно проблема. – відповів Максимович. – Проте будемо сподіватися, що нас не викриють.

       Здійснюючи черговий виток навколо супутника, у кабіні екіпажу увімкнулася система оповіщення.

       – Гей, там, на Ріатлі! Ми зараз або самі вас змінимо, або когось пришлемо.

       Голос який лунав здався астронавтам металевим. Вони прислухалися. Дійсно. Голос був наче металевим.

       Павлюк підштовхнув Вавилова, щоб той відповів. Євген поглянув на Петра. У його очах читався страх. А раптом дійсно їх викриють? Та іншого виходу не було.

       Євген одягнув навушники.

       – Ми поруч планети. – сказав він. – Не летіть. Змінимо їх ми.

       – Гаразд. – почув він у відповідь.

       – Дивно. – сказав Вавилов, знімаючи навушники. – Як сталося так, що вони сприйняли нас за своїх?

       Усі знизали плечима. І дійсно. Що трапилося? Чому ті, з ким зараз знаходяться астронавти із Сонячної системи м’яко кажучи не у добрих відносинах, сприйняли їх за своїх?

       – Гаразд. – сказала Вікендорф. – Коли так, летімо на планету.

       Підлітаючи безпосередньо до печери у якій знаходиться портал інтелекту, астронавти побачили, що поруч неї вже стоїть космоліт без пізнавальних знаків. Поруч нього стояла група у військовій формі.

       – Все. – сказав Антон. – Судячи з усього ми запізнилися.

       – Звідки ти це узяв? – так само запитав у нього Павлюк.

       – Поглянь сам. Космоліт стоїть вже напоготові.

       Поруч входу у печеру стояв точнісінько такий само космоліт, на якому прилетіли і члени об’єднаної експедиції. Поруч нього стояли військові. Побачивши космоліт, вони почали махати руками і бігти до нього.

       – Ось бачиш, – прошепотіла Софія. – А ти казав усе втрачено. Нічого ще не втрачено. Усе тільки починається. А космоліт який стоїть поруч скелі, на ньому судячи з усього, мають летіти назад.