Розділ 6

       Особливістю міжпростірного польоту є той факт, що зліт і посадка часто займають більше часу, ніж сам політ. Тож «Нова надія» майже половину незалежної доби вилітала за межі Сонячної системи, а тепер, вже за 24 незалежні години після відльоту із Землі, вони залишили межі Гами Андромеди. За кілька хвилин вони увійдуть до системи Сектор Рігель, де їм потрібно розвернутися.

       Чим вище піднімався космоліт, тим сильнішим було відчуття у астронавтів, що на них щось давить. Особливо це стало відчутно після того, як Коваль вивів літальний апарат за межі земного тяжіння. Чим далі космоліт віддалявся від Землі і наближався до головного світила системи, тим це відчуття ставало сильнішим.

       – Знаєте, друзі, – звернувся Кривцун до товаришів, – не знаю, як у кого, а у мене чомусь болить голова. І що саме дивно, так це те, що чим далі ми від Землі, тим сильніше вона болить.

       – Те ж саме можу сказати і я. – відгукнулася Меринова.

       – Хто іще відчуває подібне? – запитав Новохатський.

       З’ясувалося, що в усіх, хто перебуває на борту космольота відчуття однакові.

       – Повертаємося? – запитав Марко.

       – У жодному разі! – відповів Новохатський. – Усі чули, яке перед нами поставили завдання? Ми його маємо виконати чого б це нам не коштувало!

       – А якщо серед нас будуть втрати? – запитала Бела Гончар.

       Новохатський мовчав. Він і сам не знав, що може впливати на самопочуття астронавтів.

       – Я не знаю, що тобі, Бело, відповісти…

       – Ага! Значить ти не впевнений!

       – Втім, так само, як і ти та решта.

       – Не сваріться. – сказав Марко. – Нам ще тут сварки не вистачало.

       – А ніхто і не свариться. – відповіла дівчина.

       – Погляньте! – вигукнула Меринова.

       – Що трапилося, Машо? – запитав Новохатський.                           

Він поглянув у той бік, куди показувала дівчина.

       – Мені здається, що щось не так із Сонцем… – майже пошіпки мовила Марія.

       – В якому розумінні «щось не так із Сонцем»? – не зрозуміла колегу картограф.

       – Поглянь, і сам усе зрозумієш. – відповіла Марія.

       Усі, як за командою, поглянули убік головного світила Сонячної системи. Що це? Складається враження, що  світило потемніло! Чи, це, їм здалося?

       – Що у вас там відбувається? – почули астронавти голос із Центру управління польотами.

       – Щось не так із Сонцем. – відповів Новохатський.

       – Що значить «щось не так із Сонцем»?! Ви що там мізками поїхали?!

       Замість відповіді Новохатський натиснув кілька кнопок, і збільшив зображення головного світила системи. Усі, хто знаходився у приміщенні центру побачили, що дійсно головне світило системи зараз має колір трохи темніший, ніж то того моменту, коли було проведено випробування.

       – Що це? – запитав хтось із присутніх у ЦУПі.

       – Ось це ми зараз і маємо з’ясувати. – відповів начальник експедиції, пильно дивлячись на Скакун, ніби кажучи: «Готуйся до роботи».

       – І чим швидше ви це зробите, – почули астронавти голос Прокуратора системи, яка слідкувала за подіями, які відбуаються на космольоті, перебуваючи у ЦУПі, – тим краще для усіх нас.

       Минуло три незалежні хвилини, і із своєї каюти вийшла геофізик.

       – Я готова. – відрапортувала вона.

       – Когось візьмеш із собою? – запитав Роман.

       – Зі мною піде актинометр. – спробувала пожартувати дівчина, і посміхнулася.

       – Гумор це добре. – відповів Новохатський. – Проте, зараз не час для цього. Я серйозно запитую.

       – Ні, дякую. – відповіла дівчина. – Я впораюсь сама. Вам залишається чекати.

       – Нічого гіршого немає, окрім чекання. – видихнув Новохатський. – А особливо, коли воно розтягується на безкінечні години.

       – Така вже наша робота. – відповіла Скакун.

       – Я цього не люблю, – Відповів Роман Давидович – але без нього ніяк.

       Якийсь час Роман мовчав. Складалося враження, що він щось обмірковує.

       – Юрко! – звернувся Новохатський до Геогджаєва. – Нонну відпускати саму – небезпечно. Тому збирайся і підеш з нею.

       Геофізик хотіла заперечити, але її перебив начальник експедиції.

       – Поки ми не з’ясуємо від чого відбуваються ці процеси, по одному виходити у відкритий космос забороняю. Усім зрозуміло?

       Кажучи ці слова, Роман Давидович поглянув на геофізика. Та опустила очі.

– Я запитую: усім зрозуміло? – повторив запитання начальник експедиції.

– Так точно! – відповіла Нонна піднявши голову і дивлячись увічі Новохатському.

Тим часом із своєї каюти вийшов Юрій Геогджаєв.

       – Я готовий. – відрапортував він.

       – Тоді уперед! – віддав команду Новозатський.

       Зайшовши до відсіку, де столи капсула, шатл та мініскан, Нонна та Юрій сіли у капсулу.

       – А може, пересядете у шатл? – запитав Новохатський. – Все-таки він міцніший.

       – Ні, дякую. – відмовилася геофізик. – Я не знаю скільки ми там пробудемо, але не дивлячись на це пересідати не будемо.

       – Ну, дивіться. – відповів начальник експедиції, тим часом показуючи інженерові-електрику, щоб той сів за пульт, і приготувався відчинити люк. – Вам видніше.

       Капсула повільно виїхала із відсіку, і попрямувала до виходу який поступово відчинявся.

       – Де ви нас чекатимете? – запитала Скакун.

       Новохатський роззирнувся довкола себе. Найближчою планетою виявився Плутон.

       Тим часом Петрухіна підійшла до астровізора який був постійно увімкнений. За його допомогою вівся зв'язок з Центром управління польотами.

       – Дозвольте здійснити тимчасову посадку на Плутоні. – звернулася вона до керівника ЦУПа.

       – Посадку дозволяю. – почули астронавти у відповідь.

       – Ми вас чекатимемо на Плутоні. – відповів Новохатський, отримавши дозвіл на тимчасову посадку на останню планету Сонячної системи.

       – Вас зрозуміла. – відповіла Скакун.

       – Ні пуху, ні пера. – почули Юрій та Нонна голос Романа по рації.

       – До бісу! – разом відповіли вони.