Розділ 6

       Протягом сімдесяти двох незалежних годин «Зоряний скороход» на борту якого перебували астронавти експедиції під керівництвом Олександра Максимовича, пролетів таку ж відстань як і «Сонячне сяйво» під керівництвом Петра Павлюка, на борту якого перебувало одинадцять астронавтів, не враховуючи команду силової підтримки, і на даний момент наближався до системи Суіртон.

       – Увімкнути усі системи на повну потужність! – скомандував Максимович. – Підлітаємо до системи з великим рівнем радіації.

       – І не тільки. – відгукнулася Людмила Середа.

       – А що? – запитав Олександр Ігорович. – Є ще щось таке, чого я не знаю?

       – Я не думаю, Ігоре, що ти не знаєш того, що тут багато астероїдів. Я це говорю для тих, хто вперше виходячи у відкритий космос, полетів разом з нами далеко за межі Сонячної системи.

       І дійсно. До складу команди увійшли семеро астронавтів, які щойно отримали Атестати Університету космічного флоту, і відразу для них таке випробування – вихід у відкритий космос. Проте це не просто політ на одну з далеких планет. Тут треба буде проявити себе. Показати усе, на що здатен той чи інший астронавт. І взагалі, усі, хто зараз перебував на борту пошуково-дослідницького космольота розуміли що від них вимагається.

       – А що, хіба є такі місця у Всесвіті, де є менше астероїдів? – запитав картограф.

       – На щастя є. – відповів другий астронавігатор. – Ти уявляєш що було б, якби в усіх без вийняту утвореннях було стільки астероїдів, як тут?! Тоді взагалі неможливо було б вийти у відкритий космос!

       – Доречи, – заговорила Людмила Середа. – Десь тут є…

       Астронавігатор не встигла завершити фразу.

       – Тримайтеся! – крикнув Кудінов, і рвучко повів космоліт убік.

       За мить космоліт знову мчав уперед, дотримуючись заданого курсу.

       – Що це було? Запитав Максимович.

       – Один з астероїдів, – відповів Лесик, – яких тут безліч.

       – Які його розміри? – запитала командир.

       – Удвічі менший за наш космоліт. – дивлячись то в оглядове вікно, то на прилади, відповіла Людмила Середа.

       Максимович схвально поглянув на пілота, який продовжував вести космоліт, наче нічого не трапилося.

       – Це моя робота. – відповів пілот, наче відчувши на собі погляд начальника експедиції.

       – Ти щось говорила? – звертаючись до Середи, запитав пілот.

       – Так. – відповіла дівчина, важко дихаючи, і продовжуючи триматися обома руками за посадочне крісло, наче чекаючи чергового маневру від пілота. – Та ти на це питання навряд чи зможеш відповісти.

       – І все таки? – наполягав Кудінов.

       – Мені цікаво, чи є тут планети, з такими ж чи майже такими даними, як скажімо, Земля?

       – Тут є одна така планета, – відповів астронавігаторові начальник експедиції. – Її заселили у кінці минулого століття теж вихідці із Сонячної системи. Проте з роками контакт з ними було втрачено, і зараз ми не знаємо яка була б їхня реакція, якби ми скажімо зараз спробували здійснити там посадку.                                                                         – То, давай спробуємо і завітаємо у гості! – посміхаючись відповів пілот.

       – Ти серйозно, чи жартуєш? – дивлячись на пілота, запитав начальник експедиції.

       – Та, жартую я! – вигукнув сміючись Кудінов.

– Жарти це добре. – відповів Максимович із серйозністю у голосі. – Проте, мене зараз більше усього цікавить не це.

       – Що сталося? – запитала Софія Вікендорф, у якої це вже другий вихід у відкритий космос, і так само другий виліт за межі Сонячної системи.

       – Власне, нічого страшного. – відповів Олександр Ігорович. Потім звернувся до Гаркавенко.

       – Іро, спробуй ще раз зв’язатися з командою «Сонячного сяйва». Якщо все ж вдасться це зробити, то з’ясуй, чому так довго не виходили на зв'язок.

       – Ти гадаєш, що тобі все ж вдасться зв’язатися з ними?

       – Я взагалі боюсь що ми даремне туди летимо.

       – Ти що, хочеш сказати…

       – Звичайно, що ні. Але як ти поясниш те, що вони не виходять на зв'язок ні з нами, ні з центром управління польотами?

       – Ти що, натякаєш на…

       – На що? Невже ти гадаєш, що з ними щось могли зробити місцеві мешканці?

       – А більше, начебто і нікому.

       – Тоді як ти…

       Начальник експедиції не встиг завершити фразу. Цієї миті пілот вигукнув:

       – Підлітаємо до системи Тукана!

       – Гаразд. – сказав Максимович. – А де планета яка нам потрібна?

       – Двадцять два градуси правіше від нас. – повідомила Людмила.

       Скинувши швидкість, Кудінов повів космоліт убік планети.

       – Нічого не розумію! – дивлячись на поверхню вигукнула Вікендорф.

       – Що трапилося? – запитав у командира Олександр Максимович.

       – А ти, що, не знаєш? Планета, куди ми прилетіли, хоча б якісь, але повинна подавати ознаки життя. А особисто я їх не бачу.

       – Як це? – теж не зрозуміла Людмила Середа. – А як же повідомлення які містить Світовий Мозок?

       – Будь-яка система, – навіть інформаційна, – продовжуючи дивитися на поверхню планети за допомогою сканоскопа, відповіла Вікендорф, – може давати збій. Ось і наша система небезгрішна.

       – Можливо, це ми помиляємося, думаючи, що планета безлюдна? – не здавалася Середа.

       – На! Подивись, і переконайся! – не витримала командир, і звільнила своє місце Людмилі.

       – Так. Дійсно. – погодилася перший астронавігатор, дивлячись у сканоскоп. – Але, як же це так? Світовий Мозок подає одну інформацію, а прилетівши сюди, ми бачимо зовсім іншу?

       Комоліт увійшов у межі планети, і астронавти відчули тяжіння, яке трохи перевищувало земне. Принаймні, їм так здалося з перших секунд.

       Поки Олександр Кудінов сидячи за штурвалом вів космоліт до поверхні, його помічниця – другий пілот команди – Світлана Копиль вдивлялася на поверхню планети, шукаючи майданчик для посадки. Дівчина ще не певно себе почуває у тих місцях відкритого космосу, де багато астероїдів. Тож вони з Олександром домовилися наступним чином: до системи Суїртон космоліт веде Світлана, а по Суїртону і далі – Олександр.

       – Не сперечайтесь! – сказала Світлана, дивлячись на поверхню. – Я вам можу сказати, що планета заселена.

       – Звідки ти знаєш? – запитав начальник експедиції, і поглянув униз, куди і дивилася інженер-пілот. – Ого! А це хто такі?

       – Судячи з усього місцеві мешканці. –відповіла Борищак.

       – Якщо навіть і так, – відповів Морозенко – то чому вони біжать за нами? Що вони хочуть?

       – Ось зараз і дізнаємося. – відповів пілот, і додавши трохи швидкості, повів космоліт убік одного з майданчиків, який помітив ще здалеку.