Розділ 13

       – Дивно. – сказала астронавігатор, наче ні до кого не звертаючись, дивлячись на карти, які вона встигла скласти, поки космоліт мчав просторами Всесвіту.

       – Що трапилося, Маріє? – запитав Коваль, не відриваючи очей від оглядового вікна.

       – Вже летимо сімдесят дві незалежні години, а у мене таке враження, що весь Всесвіт нашпигований метеоритами.

       – А що ти хотіла? – запитав дівчину Новохотський. – Ти ж чудово розумієш, що метеорити є майже у кожному утворенні.

       – Але ж мають бути утворення, – вступив у розмову Борищак, який так само, як і решта цивільних вперше вийшов у відкритий космос, – де їх, ну, я не скажу що немає, бо зрозуміло, що це не реально, але принаймні менше?

       – Так. – погодилася з представником електротехнічного факультету інституту нанатехнологій астронавігптор. – У Всесвіті є такі місця. І ми маємо одне з таких утворень знайти. І не тільки щоб там було якомога менше метеоритів.

       – А що іще? – поцікавився Борищак.

       За астронавігатора відповів Новохатський.

       – Утворення має бути безлюдним.

       Меринова поглянула на начальника експедиції так, наче той був астронавігатором.

       – А тут нічого дивного немає. – відповів той, помітивши погляд дівчини. – Справа у тому, що ми не знаємо як діють промені.

       Відповідаючи астронавігаторові, Роман Давидович як інженер анігіляційних установок разом з Нємцовою продовжував готувати установку для запуску променів. Адже рано чи пізно вони мають їх випробувати.

       Зараз їхнє завдання вирахувати траєкторію – принаймні спробувати це зробити – таким чином, щоб промені не зачепили жодну з планет. Проте, як?

       – Цілком можливо, – заговорила Марія, – що тут ми не зможемо провести випробування.

       – Чому? – запитав Новохатський.

       – Подивись на показання приладів. – запропонувала астронавігатор.

       Пролітаючи чергову систему, прилади на космольоті так само як і до цього показували, що система заселена.

       – А може, краще до бісу випробування? – запитала Бела Гончар, яка так само як і решта цивільних вперше вийшла у відкритий космос.

       – У мене таке враження, – відповів Роман Давидович, дивлячись на Гончар, – що було б краще, якби у команді не було жінок.

       – Це чому? – запитав пілот.

       – Та тому, Марку, – спалахнув начальник експедиції, – що саме від жінки усі біди як на морі, так і у космосі! Краще було б якби ми узяли на борт пацюків.

       – Якби ти їм розповів що маєш робити у космосі, – відповіла сміючись астронавігатор, – вони тебе послали б під три чорти і сказали б: «Лети сам, а нас сюди не втягуй!»

       – Жіноча солідарність… – видихнув Роман Давидович.

       – Можна подумати, – відповіла йому Меринова, – що у вас, чоловіків, її немає.

       Минула ще не одна незалежна година. Космоліт з експедицією на борту залишав межі системи Жовтої Зірки, у якій вони знаходилися. Це було одне іх перших утворень на шляху команди Новохатського. До них наближалася система Іон.

       Весь цей час Меринова не зводила очей з приладів.

– Прямо за курсом система Іон! – повідомила дівчина.   

Система, до якої наближався космоліт із експедицією на борту, була приблизно таких само розмірів, як і Сонячна система, і здалеку нагадувала за своєю формою велетенську лігеру «Г». Окрім того, що межувала із системо Жовтої Зірки, через яку пролітали астронавти, її сусідами були К4110, Лоріс та Макіспак. З керівництвом кожного із цих утворень у певний відрізок часу були встанвлені дипломатичні відносини. Планети які там знаходилися були здебільшого не дослідженими. І лше на одній із них існувало життя. В тім так само, як і у Сонячній системі до початку колонізації тутешніх планет. Знаходилася система Іон на відстані 586 світлових років від Сонячної системи.    

– Якщо вірити приладам, – сказала Меринова, дивлячись на показання приладів, – то тут лише одна планета заселена. Це Гремод – перша планета системи.

       – Де вона? – запитав начальник експедиції. Він як інженер анігіляційних установок має пропустити її і вже потім дати дозвіл на випробування.

       – Прямо за курсом. – дивлячись на показання приладів відповіла астронавігатор.

       – Які умови на інших планетах? – дивлячись в оглядове вікно запитав Новохатський.

       – Повітряний простір Скірталеб більш-менш придатний для дихання. – не відводячи очей від приладів відповіла астронавігатор.

       – Здійснити посадку на Скірталеб! – віддав наказ Новохатський.

       Космоліт трохи нахилився і почав наближатися до планети.

       Коли літальний апарат із символікою Сонячної системи вже був на орбіті планети, Новохатський раптом змінив своє рішення.

       – Марку, – звернувся він до пілота. – Виведи космоліт на орбіту і на малій швидкості літай по ній.

       – Що трапилося, Романе? – не зрозумів Коваль зміни настрою начальника експедиції. – Був же наказ, щоб сісти на планету.

       – Так то воно так, – погодився Роман Данилович, – але знаєш, я згадав як проходило освоєння Марса.

       – Хвилинку! – втрутилася у розмову Меринова. – Марс – це одне, а тут зовсім інше.

       – Саме тому я не хочу ризикувати нічиїм життям із тих, хто тут присутній.

       Усі розуміли, що Роман правий. Зараз був аж ніяк не підходящий момент для ризику.

       – Виходжу на орбіту планети! – оголосив Коваль.

       Космоліт починав перший виток навколо планети, яка була ніким не населена.