Розділ 16

Охоронці «Місячного сяйва» завели астронавтів у капітанську каюту. Там сидів сиділи капітан, його помічник і заплакана стюардеса. Та сама, яка знайшла новачків на лайнері.                                                                     

– Ми зробили щось не так? – знахабнівши запитав Нємцов, розуміючи, що тепер живими їх навряд чи випустять з цього лайнера.                

– Та, ні…– відповів капітан. – Нічого іншого я від вас і не чекав…  

– Чому нас не вбили? – запитав Яриновський, якого мучило це питання.                                                                                     – Я віддав такий наказ!                                                                     

– Чому?                                                                                              

– Ви вільні! – сказав капітан охоронцям, які привели астронавтів. – Я хочу з вами поговорити! – сказав він Яриновському і Нємцову.                     

– Звучить загрозливо… – мовив тихо Михайло, але його почули усі.    

– А ви що хотіли? Ви вважаєте, ми навмисно вас намагалися звідси  прогнати, як з якогось замкнутого суспільства? Ні… Ми хотіли вас попередити, щоб не сталося чогось гіршого. Але ж ні! Вам обов’язково потрібно було всувати свій ніс у наші справи! Тепер я не знаю що з вами робити: вбити чи просити у вас допомоги…                                                         

– Я не розумію… – сказав Яриновський.                                          

– Я спробую вам пояснити. Ви сідайте. – сказав капітан. – Розмова буде довга…                                                                              Астронавти пошукали найближчі до себе місця, і сіли.                   

Так вже трапилось, що кілька років тому ми вилетіли із Землі – третьої планети Сонячної системи – у круїз. Щось з самого початку пішло не так. Ми довго не могли вирахувати наш між просторовий кидок. Чомусь комп’ютер постійно збивався. Врешті решт ми вирішили, що з комп’ютером щось не так але відміняти круїз ніхто не хотів – це великі гроші. Якби ми відмінили цей круїз, компанія «Місячне сяйво» була б на грані банкрутства. Тому ми все прорахувавши «вручну», якщо так можна сказати, без допомоги комп’ютера. Лише коли ми увімкнули гіпердвигун зробивши міжзоряний кидок, і зупинились на першому етапі круїзу, ми зрозуміли свою помилку: там де раніше були планети, тепер була чорна діра…                                                – Ви потрапили у неї? – запитав Яриновський.                                

– Ні, не у саму діру. Ми були поруч. Але те тяжіння, яке вона давала, потроху затягувало нас у неї. Наш двигун не міг подолати це тяжіння. Мною було прийнято рішення нічого не казати пасажирам. Про дійсне положення корабля знають лише кілька членів команди.                          

– Але, як ви вибралися з неї? – запитав Нємцов.                              

– Я сам не розумію…– відповів юнак. – Як на мене, незабаром має закінчитися наш круїз. Сьогодні ми повинні були відсвяткувати десятиріччя компанії «Місячне сяйво», і нарешті повертатися додому – на Землю. Але… – він замовк.                          – Що? – запитав Нємцов.                                                                  

– Я сам не розумію що трапилось… – сказав юнак у військовій формі. – Наш корабель був запрограмований на певний маршрут. Цей маршрут закінчився сьогодні. Усі намагання відключити цю програму не дали результатів… Я дійсно нічого не розумію… – наче у відчаї сказав капітан.  

– Та, поясніть, нарешті, що ви хочете сказати?! – вже не витримав Яриновський.                                                                              – Корабель нас не слухається. Ми не можемо повернути навіть цей важіль. – він вказав на пульт управління кораблем і важель-джойстик м’якої посадки.                                                                                         

Його помічник підійшов до важеля і показав, що він не рухається, яку б силу той не застосовував.                                             – Я його тримаю, – сказав помічник капітана, – але він навіть не ворухнеться, наче я якийсь привид, а не людина!                      Яриновський та Нємцов перезирнулись.                                         

– Спробуйте ви… – запропонував капітан. – У мене є одна неймовірна ідея. Бо ми не можемо відкрити навіть люк, а ви спокійнісінько увійшли на наш корабель, і гуляєте тут усіма каютами і відділеннями. А я просто у відчаї.                                            Астронавти мовчали. Нємцов почув, як у нього на голові заворушилося волосся.                                                                              – Ви знаєте, що минуло не десять, а сорок років? – запитав раптом Нємцов.                                                                                      – Так, хронометр показав це: ми якось перестрибнули у часі точно на сорок років. – відповів помічник капітана.                          Яриновський встав і підійшов до важеля м’якої посадки. Він обережно узяв його у руки, і трохи потягнув униз. Як за командою корабель підняв свій ніс…                                                                                           

– Ми привиди! – раптом не витримала стюардеса, і заплакала.        Яриновський відпустив важіль, і злякано-здивовано подивився на Нємцова. Той з таким же виразом обличчя дивився на Яриновського.          

– Допоможіть нам повернутися на Землю! – плачучи попросила Тетяна.                                                                                         Яриновський мовчав, не знаючи, що відповісти. Уся мозаїка дійсності, що як уламки була у його голові, почала складатися у якусь картинку. Та ця «картинка» йому не подобалася…                                                         

– Мені треба переговорити з моєю командою! – заявив Яриновський.  – Гаразд. Я так і думав, що ви це скажете… – сказав капітан. – Ви вільні Але якщо ви не повернетесь і ваш корабель розстикується з нашим, я зроблю усе, щоб знайти вас і вбити!                                                                

– Ми повернемось! – повторив Яриновський, виходячи з каюти капітана.                                                                                        Коли астронавти вийшли у коридор, Нємцов сказав:                      

– Треба якомога швидше забиратися звідси!                                    

– Так. – відповів йому Яриновський, і додав швидкості.                 

Борис швидко йшов, і Михайло ледь встигав за ним.                      

Так вони пройшли повз якісь двері, а коли побачили, що десь вже близько якийсь вихід, почали бігти. Нємцов весь час дивився угору, шукаючи поглядом люк, через який вони потрапили сюди. Угорі його не було. 

– Знайшов! – нарешті вигукнув Михайло, і натиснув кілька кнопок. Люк було відчинено.                                                                 Першим у люк стрибнув Яриновський. Михайло тим часом озирнувшись побачив, що до нього біжать два охоронці. Один з них підняв мінібластер. Коли прийшла черга стрибнути Михайлові, він відчув нестерпний біль. Відчувши, що щось негаразд, Борис буквально силоміць ухопив товариша, і потягнув його крізь люк. Охоронці були вже близько, але Яриновський встиг зачинити кришку люка. Люк ніхто угорі не намагався відкрити. Чи не міг?..