Embedded Files
Космонет – найзручніший засіб зв’язку у сучасному світі. Досягнення науки, яке дозволяє спілкуватися за лічені хвилини з будь-яким утворенням Всесвіту. Але так вже завжди виходить, що навіть «найдемократичніші засоби зв’язку» давали збій в інформаційному просторі.
Так, інформація, яку було передано на Землю про нововідкриту систему, мала не передбачувані наслідки: так звані «шукачі пригод» – особлива частина сучасного суспільства, чомусь вирішуючи все для себе замість Уряду Землі, і цього разу вирішила, що вони у змозі самостійно вивчити нововідкриту планету, і без погодження з Міністерством управління космічними польотами та Бюро космічних досліджень, відправилися на неї. Ці інколи не перед ким не звітуючи, ризикуючи власним життям експедитори, нерідко заважають дослідникам, які вивчають інколи нову систему, а інколи нову планету.
У черговий раз Космонет зіграв злий жарт і з дослідницьким космольотом «Антарес», який нещодавно побував біля зірки з однойменною назвою, і зараз прямував до нововідкритої системи під керівництвом капітана космічного флоту за чином, начальника експедиції, Тодеса Каспаро.
– Підлітаємо до системи! – вигукнув Ханс Гудвін.
– Бачу, – спокійно відповів начальник експедиції, дивлячись в ілюмінатор, наче хотів побачити щось таке, чого не показували прилади.
– Як вона звідси схожа на Землю! – тихо сказав Фуцукі, показуючи на планету ліворуч від космольота.
– Так, схожа. Давайте її облетимо, подивимося. Ось! – сказав начальник експедиції, вказуючи на планету, з-за якої з’явився супутник. – Летимо до супутника!
Уся команда «Антареса» наче впилася очима до ілюмінаторів. Усі мовчали, наче щось хотіли почути від самої планети.
Коли до супутника залишилася година польоту, хтось вигукнув:
– Погляньте! З-за планети з’явився ще один супутник!
− Їх два! – мовив Клім Шуман.
– Три! – вигукнув начальник експедиції.
І дійсно. З-за планети слідом за другим супутником з’явився третій.
– Отже, на якому супутнику сідаємо? – запитав Каспаро. – Обирайте!
– Зараз оберемо… – відповів Ханс Гудвін, і зробив сильний ривок вперед з нахилом ліворуч, до першого супутника.
Ледве втримавшись на ногах, Каспаро косо поглянув на Ханса, але промовчав. Азарт наближення до об’єкту вивчення діяв усім на нерви.
– Фуці, – мовив Ханс, звертаючись до Фуцукі. – Де там твої агрегати? Я зараз «повисну» над супутником, а ти спусти парочку твоїх «іграшок» – нехай поміряють повітряний простір. Можливо через це…
– Я і без «іграшок» можу сказати тобі, що судячи із зеленуватого відтінку, на цьому супутнику ми не надихаємося.
Гаразд, проїхали. Летимо до наступного. – з гіркотою сказав Ханс, хоча насправді вони не долетіли і до першого супутника.
Зараз на «Антаресі» працював лише пілот Ханс. Усі ж решта дивилися в ілюмінатори, боячись відірватися – раптом щось пропустять. Хансові було гірко, що він не може як слід роззирнутися по боках. Від нього залежить уся команда.
Пролітаючи повз перший супутник, стало зрозуміло, що Фуцукі, судячи з усього, правий. Тому втративши до нього будь-яку цікавість, усі наче за командою спрямували свої погляди уперед, де повільно летіло ще два супутники.
Першим розчаровано зітхнув Фуцукі, зрозумівши, що і Перший, і Другий і Третій майже нічим не відрізняються один від одного.
Він хотів вже поділитися своєю думкою з начальником експедиції, повернувся…
– Теж зелені… – з гіркотою сказав начальник експедиції, що побачив рухи Фуцукі.
– Так, – сказав Фуцукі. – Гадаю, що ми взагалі сюди даремне прилетіли. Я не думаю, що і планета сильно відрізняється від супутників. Але все рівно треба її дослідити. Я хочу отримати офіційний дозвіл на дослідження супутників і планети. По одному «досліднику» на супутники, і пару – на планету. А ми поки полетимо по орбіті.
– Так. Гаразд. – сказав, начальник експедиції. – Дозвіл даю. Зараз ми спустимо два «дослідники» на планету, а ось з рештою доведеться зачекати. Спускатимемо їх по мірі наближення до чергового супутника. Дамо їм три незалежні дні. Тобі, Фуцукі, випала нагода запрограмувати наші «іграшки» на повернення до «Антареса». Вікторе, Люка – гуляйте! Отриману інформацію будете досліджувати потім. У вас три дні. Решта поки усі вільні.
Але ніхто нікуди не пішов. Уся команда залишилася біля ілюмінаторів. Фуцукі програмував “дослідники” на супутники та планету. Як і сказав начальник експедиції, було випущено п’ять «дослідників», і, літаючи по орбіті нововідкритої планети, уся команда знаходилася у прихованому очікуванні.
Так пройшов один незалежний день. Кожен вже знайшов собі якесь заняття, доки чекають «дослідників». Усі наче боялися порушити розмову про планету.
Але першим це «табу» порушив Фуцукі.
– Капітане, дозвольте звернутися.
– Так, Фуцукі.
– Я порушив ваш наказ.
– Яким чином?
– Коли я програмував «дослідники», я запрограмував два перші, ті, що ми послали на планету, на три дні…
– Ну, і… – перебив його Каспаро.
– … а три ті, що ми послали на супутники, я запрограмував на десять незалежних днів. Цім і порушив.
– І що тепер?
– Вони повернуться за десять незалежних днів! Ви зрозумійте мене правильно!
– Слухаю… – видихнув начальник експедиції, розуміючи, що він вже все рівно нічого не змінить.
– Я подумав… – сказав Фуцукі.
– А мені здається, що ти взагалі не думав! – сказав начальник експедиції.
Фуцукі понурився у підлогу.
– Продовжуй!
– Я вирішив, що для дослідження супутників три незалежні дні буде замало. Адже на супутники ми повертатися не будемо. Тому їх треба вивчити досконаліше ніж планету. Адже ми у будь-якому випадку сядемо на планету. А за три незалежні дні, коли буде відома перша інформація отримана з «дослідників», тоді і будемо досліджувати планету ретельніше. А про супутники у нас залишиться лише приблизна інформація. Коротше кажучи, я запрограмував «дослідники» на біохімічний аналіз повітря і взяття проб ґрунту.
Фуцукі замовк. Начальник експедиції теж не поспішав з відповіддю.
– Гаразд. – підсумував Каспаро. – Тобі повезло, що я ще не давав радіограму на Землю. Доведеться трошки змінити текст. А тобі – догана у наказі!
– І що буде у «наказі»? – запитав Фуцукі, розуміючи, що ні про який наказ мова не йде, і усе, що його очікує, – це, висловлюючись іншою мовою, - гауптвахта.
– Я ще не придумав. – відповів начальник експедиції. – Ти вільний.
Фуцукі мовчки вийшов з каюти начальника експедиції.
На другий день очікування розгорілася суперечка.
А почалося усе з пропозиції Пірса Колінза.
– Знаєте, – сказав він. – Мені здається, що супутники треба якось назвати. Не дуже звучить ці Перший, Другий, Третій. Треба їх якось “обізвати”.
– Дійсно, – підхопив пропозицію Пірса Люка. – Я теж про це думав.
– Давайте Перший назвемо Антаресом, на честь нашого космольота. – запропонував Ханс Гудвін.
– Ні. Антарес не годиться. По-перше вже є зірка з такою назвою.
– Саме так, зірка. А у нас буде супутник.
– Все рівно не годиться. Тому, що якщо ця планета буде колонізуватися, то це викличе плутанину у навігаційних картах. І чи тобі, пілоту цього не знати!
– Нічого, розберуся…
– Ти. А решта?
– Звикнуть.
– Краще його якось по-іншому назвати. Ніж примушувати декілька сотень тисяч пілотів і астронавігаторів звикати до твоїх «хотінь».
– Гаразд. Називайте як хочете! – здався Ханс.
– Перший, – сказав Люка, – пропоную назвати Царівна Жаба, як самий великий і самий зелений серед усіх трьох супутників.
– Тоді вже краще Ізумрудом, – сказав Ханс. – Бо твою Жабу на Землі засміють.
– Не засміють. – образився Люка. – Ізумрудом ми назвемо Другий.
– Не згоден, – заперечив Ханс. – Я перший помітив супутник, – значить за мною і його назва.
– Не ти, – «вписався» у суперечку Віктор Купрін, – а начальник експедиції. Тоді вже нехай він і назве його!
– А хто вас до нього довіз?
– Робота у тебе така. – вставив свою репліку і Клім.
– Ви що, проти мене? – запитав Ханс.
– Так! – у декілька голосів напівжартома відповіли Клім, Люка та Віктор.
– Значить так! – відповів Ханс. – Ось вам!
І зробив велику петлю на «Антаресі» як на невеличкому літачкові. Ніхто цього не очікував від дорослої відповідальної людини, тому усі попадали.
– Дурень. – тільки і сказав Віктор, встаючи.
До рубки забігли перелякані Фуцукі, Тодес і Румата, які знаходилися до цього у рубці начальника експедиції, і не чули суперечку.
– Що трапилося?! – запитав переляканий начальник експедиції.
– Так, нічого. Ханс бавиться. – сказав Віктор Купрін.
– А я кажу, Перший називатиметься Ізумрудом! – сказав Ханс, не звертаючи уваги ні на запитання начальника експедиції, ні на жарт Віктора.
– Не зрозумів. А докладніше! – попросив начальник експедиції, зрозумівши, що тут відбулася сварка.
– У нас тут суперечка виникла: як супутники назвати. – відповів Пірс.
– Не зрозумів… – сказав Каспаро, дійсно не розуміючи.
– Я хочу назвати Першого Ізумрудом. А цей, – сказав Ханс, вказуючи на Люку, – Жабою!
А хоч Зеленню болотною! – відповів начальник експедиції, зрозумівши нарешті у чому справа. – Між собою можете називати як хочете. Все одно не ми будемо їм назви давати. Для цієї мети є Астрономічна служба, яка і дає назви усім новим супутникам, планетам, системам, зіркам і такому іншому, щоб не було плутанини під час складання навігаційних карт. Усім зрозуміло?! – охолодив запал команди, що пересварилась і-за дрібниці, начальник експедиції.
– Цілком… – тихо відповів Ханс.
Вирішивши, що усе сказав, і його слова не підлягають обговоренню, начальник експедиції пішов з рубки, а Фуцукі і Румата залишилися.
– Ну ви й дали! – сказав Румата. – Посварилися як діти! Через що? Через назву, яку ще і не нам давати!
– Але ж хороша назва? – запитав Ханс.
– Так, начебто хороша. Але, що це дасть?
– Нічого… – сказав Ханс змирившись, і зробив те, чого від нього ніхто не очікував – показав Люці язика!
Люка від несподіванки так і не зміг нічого сказати. Молодий біолог не очікував такої поведінки від тридцятилітнього пілота. Він розвів руками, розгублено подивився на Ханса, махнув рукою, і пішов з рубки, затаївши на Ханса глибоку образу.
− Хансе! – звернувся Румата до пілота, здивований його поведінкою.
− Не подобається він мені…
− Ну, і що? Ми одна команда! Ти про це пам’ятаєш?
− Намагаюся забути, – похмуро відповів Ханс.
− Гаразд, все, заспокойся, – сказав Румата.
Помовчавши, він хотів сказати:
– І…
Наче читаючи його думки, Ханс сказав:
– Я не проситиму у нього вибачення – не той тип!
Румата промовчав, і зробив знак Ніямі, який вже збирався щось сказати Хансові, щоб той його не чіпав. Нічого його ще більше накручувати своїми повчаннями. Він, мовляв, людина доросла, розумна, і, якщо його допустили у цю експедицію, значить повністю вміє себе контролювати. Але про всяк випадок, Румата вирішив перечитати особисту справу Ханса, а особливо рубрику «Психологічний вплив», бо саме він відповідав за лад на кораблі.
Маленька сварка через назви напружила відносини у команді не тільки між Хансом та Люкою, але і між іншими її членами. Усі стали триматися якось поодинці. Єдине, що ще якось об’єднувало команду – це робота над вивченням планети.
Повернулися дослідники, але ентузіазму, з яким їх відправляли, на космольоті не відчувалося.
Начальник експедиції зібрав усіх у рубці.
– Я почну з того, – почав він, – що повернулися наші «дослідники». По отриманій з них інформації більше знає Віктор Купрін. Прошу його вислухати.
– Дякую. – сказав Віктор. – Два «дослідники» було відправлено у різні куточки планети, як ви знаєте. Так ось. Один з «дослідників» показав, що… Я навіть не знаю, як це вам сказати…
– Говори як є! – не витримав Фуцукі Ніяма.
– Коротше кажучи, – продовжив Купрін, карбуючи кожне слово, – повітря на планеті ідентичне нашому – земному. Це дуже дивно, якщо враховувати, що на планеті немає жодного дерева, звичного, для нас, зрозуміло. Є лише якийсь натяк на гори, але вони досить пологі, що зустрічаються деінде на островах планети. Моя пропозиція: треба спустити капсулу з командою у два-три чоловіки для вивчення саме цих об’єктів, тобто островів – вони дуже схожі один на одного, тому й цікаво зрозуміти чому і як це сталося. Біологічними даними планети зараз займається Люка Франциск.
Ханс хмикнув при згадці про Люку. Усі промовчали.
– Починати більш поглиблене вивчення планети нам необхідно негайно, – сказав начальник експедиції. До рубки зайшов Люка. Каспаро продовжував:
– ...Тому, що на «Антарес» зараз покладено великі сподівання мешканців Землі. І тягнути час ми не маємо права.
Потім звернувся до Люки:
– Що у тебе?
– Нічого… – відповів Люка, явно не розуміючи, що відбувається.
– Щось трапилося? – запитав Віктор. – Щось не так?
– Взагалі так. Щось не так.
– Що таке? – запитав начальник експедиції.
– Розумієте, – почав Люка, – усі біологічні заміри планети були пов’язані з взяттям ґрунту планети.
– Ну, і… – протягнув Віктор.
– Ну, і … – повторив за ним Люка, – «дослідник» ґрунту не взяв, не зміг! Він виявився непіддатливим! Ні, ну ви уявляєте ґрунт, який не бере звичайний ніж!
– Ну, камінь, наприклад, ніж теж не бере, – сказав Ханс.
– Так, камінь, звичайно не бере. – Люка вирішив відігратися. – А уяви ґрунт, який на стільки м’який, що ніж його не бере тому, що він під ним, хм… прогинається!
Усі замовкли думаючи про своє, і будуючи найнеймовірніші гіпотези.
Першим порушив мовчання Ханс.
– А як же ми сядемо на планету? – запитав він. – А якщо ґрунт буде гнутися і під космольотом?
– Треба спробувати, – сказав начальник експедиції. – Нам треба економити енергію, бо якщо ми будемо і далі тут літати на орбіті, нам може її не вистачити, щоб долетіти додому – на Землю. Треба сідати хоча б для того, щоб дочекатися «дослідників» із супутників. Усім зайняти свої місця!
Команда кинулася по своїх місцях. З отриманням нової інформації ентузіазм повернувся до більшості її членів.
Поступово знижуючи орбіту свого польоту навколо планети, Ханс розумів, що від його професіоналізму зараз залежить життя усієї команди. І те, що Люка теж входить до її складу, – його поки не цікавило. Ханс намагався рівнятися на начальника експедиції та його помічника Румату, тому Ханс не хотів зробити жодної помилки. Подяка начальника експедиції була для нього вищою нагородою.
Ханс народився на Венері – другій планеті Сонячної системи. Вивчився на пілота в Університеті Космічного Флоту планети Земля. І зараз вважав, що самим більшим його досягненням було включення саме його – не землянина, до складу дослідницької експедиції. Сварка з Люкою трохи охолодила його впевненість у власні сили, точніше, у власну психологічну компетентність у замкненому середовищі, яким є космоліт «Антарес».
І все ж напруга під час посадки давала про себе знати. Румата про всяк випадок потурбувався про те, щоб у момент, коли уся відповідальність за команду ляже на Ханса, у рубці не було Люки, аби зайвий раз не турбувати у цей момент Ханса.
І правильно зробив.
– А де ця «жаба»? – запитав Ханс, маючи на увазі Люку.
– Зайнятий. – відповів Румата. – Він готує з Фуцукі два всюдихідні «дослідники», сподіваючись на те, що можливо, хоча б вони візьмуть ґрунт для аналізу. Адже там лазерні ножі – їм вже ґрунт покориться.
– Гм! – тільки і відповів Ханс.
Румата вирішив більше не чіпати Ханса. Ішла стадія приземлення, якщо це слово у даному випадку доречне. Точніше було б сказати «припланечування», тому, що назви у планети ще не було.
– Тодесе, – сказав Румата, звертаючись до начальника експедиції.
Він був давнім товаришем начальника експедиції, тому дозволяв собі інколи звертатися до начальника експедиції тільки на ім’я.
– Що? – відізвався Каспаро.
– Я хочу бути на капсулі.
– Навіщо?
– У мене є одне припущення. Я хочу його перевірити.
– На космольоті ти цього зробити не можеш?
– Ні. На капсулі буде більше шансів.
– Гаразд. А кого ти хочеш узяти у команду?
– Віктора. Мені знадобиться хімік. І Пірса. Поки «Антарес» стоятиме, технік більше знадобиться на капсулі.
– Гаразд. Тільки попередь про це Віктора і Пірса.
– Так, звичайно!
– Ось є гарний майданчик для посадки! – перебивши їхню розмову, сказав Ханс.
Начальник експедиції і Румата поглянули униз, і Каспаро сказав:
– Сідай!
Посадка пройшла благополучно, тільки дуже сильно за цей час змінилися погодні умови – піднявся вітер, набігли хмари, пішов дощ з градом, хоча циклону ніде зверху помічено не було.
– Звідки він узявся? – запитав Ханс у Віктора.
– Не знаю, – відповів той. – Зверху його видно не було.
– Можливо, планета реагує на наше наближення... – припустив Ханс, власне, ні до кого не звертаючись, а швидше, висловлюючи свою гіпотезу.
Румата поглянув на Ханса, і вирішив, що це не дуже неймовірна гіпотеза, але промовчав. Щось подібне він вже почав підозрювати, і тому попросився на капсулу. Але усе це треба було перевірити. А поки це були лише гіпотези і здогадки.
Після приземлення уся команда кинулася до ілюмінаторів, спостерігаючи за погодою, якщо це взагалі можна було назвати погодою. Дощ був такий, що на відстані трьох метрів не було нічого видно, хоча там і дивитися було ні на що. Уся видима зона з космольота була порожня
– І як же ми полетимо? – запитав Пірс у Румати.
– Ось так і полетимо, – відповів той. – Мене більше цікавить, яким чином ми побачимо прилетівши до «Антареса» «дослідники». Вони ж запрограмовані на те, щоб літати навколо космольота. Ми ж як робимо? Побачили, що апарат повернувся і літає навколо космольота, садимо його і чекаємо інший. А тут? Адже ми навіть не побачимо, коли вони прилетіли. Вони ж літають навколо космольота на відстані ста метрів, а ми ледве бачимо на відстані трьох метрів.
– А як же локатори?
– Як? Не хотів вам говорити… На, поглянь! – сказав Румата, вказуючи на панель управління, де було чітко і ясно написано: «місце знаходження невідомо. магнітних полів немає. сторони горизонту не впізнані».
– Я з таким явищем зустрічаюся вперше! – сказав Румата. – І навіть не здогадуюся, що це може бути. Тому треба вивчити усе це якнайшвидше. У нас мало часу, а судячи з усього – нам доведеться дуже багато думати.
– Тоді полетіли, – сказав Пірс, і пішов у бік компресорного відсіку де стояла готова до відльоту капсула.
Румата поглянув на Віктора. Той лише міцніше затягнув пояс з усілякою дослідницькою атрибутикою. Румата перевірив свій ніж для виживання, який має кожен член експедиції, і вони удвох пішли слідом за Пірсом.
Почалися довгі години очікування.
Page updated
Google Sites
Report abuse