Розділ 8 Капітанське рішення

       Після того, як капсула залишила космоліт, на «Антаресі» почалися неприємності. Начальник експедиції Тодес Каспаро вже взагалі випустив з-під контролю сварку, яка нещодавно відбулася. Про неї забули вже і усі члени експедиції. Усі, окрім Люки. Навіть Ханс ─ хоча його робота як пілота на даний момент була закінчена, ─ вже не згадував нещодавніх непорозумінь з командою. Адже саме із-за нього усе це і почалося.

       Коли Ханс займався взагалі не підходящою для нього справою, м’яко кажучи, якою він ніколи не займався, – готував обід для усієї команди, –  намагався із м’ясних консервів та сухого картопляного пюре зробити належний «обід астронавта», щоб відзначити «Перший прожитий день на нововідкритій планеті», до нього підійшов Люка, якому взагалі-то теж не було чим зайнятися – нові організми на планеті поки що знайдені не були.

       – Тобі що, робити нічого? – запитав Люка у Ханса.

       – Ні, чому ж? Як раз я собі заняття знайшов.

       – Яке? Псувати і без того небагато чисельні продукти?

       – Багато ти розумієш!

       – А якщо ніхто не захоче їсти?

       – Нехай тільки спробують! – відповів трошки ображений Ханс.

       – Ти хоча б зелені нарізав. У гідропонічному відсіку її вже багато виросло.

       – Слухай, Люка! Тобі ж все рівно робити нічого. То ж піди і насмикай зелені! Це ж твоя стихія, ти у нас біолог!

       – Ну, знаєш! Сьогодні ти у нас «кухар», то ж сам і йди за своєю зеленню!

Поки ця розмова відбувалася у харчовому відсіку, у рубці начальник експедиції слухав не дуже приємні новини.

       – … Таким чином, – говорив Клім Шуман, – зв’язковий “Антареса”, – ми не можемо зв’язатися з капсулою.

       – Коли було перервано зв’язок? – запитав начальник експедиції.

       – За десять хвилин після виходу капсули. Радари їх не знаходять і зараз пеленг – не працює. Це дивно, але на цій планеті я не помітив нічого металевого, а пеленг все одно не відповідає.

       – Гаразд. Давай їм позивні що п’ять хвилин. Можливо, у них щось з рацією, а вони щось знайшли. Можливо, хочуть щось вивчити, а потім повернутися. Адже у нас домовленість – три дні.

       – Капітане, я позивні даю вже чотири години що п’ять хвилин, але вони не відповідають.

       – Продовжуй…

       – Ще одне. На планеті немає полюсів. Тут не можливо розрізнити сторони горизонту. Комп’ютер збивається.

       – Чому?

       – Немає ніякої орієнтації. Схід важко визначити тому, що світило цієї планети хоча і стабільне, але не стабільна сама планета: у неї немає вісі. Вона обертається хаотично. За супутниками теж не визначити: планета то стоїть на місці, то обертається за якоюсь віссю подібно Землі, то перекидається, інакше я це не назву. Тут комп’ютер нам не допоможе. Нам треба якось самим логічно думати чому таке відбувається з планетою. Адже комп’ютер знає лише те, що ми уже відкрили, і порівнює кожну нову планету з вже знайомими йому рухами. Але ми тут зіштовхнулися з чимось не схожим на відомі нам рухи планет.

       – Так. Задав ти нам задачку…

       – Не я, капітане, а планета.

       Начальник експедиції увімкнув гучномовець:

       – Фуцукі, зайди до рубки, – сказав він, і вимкнув гучномовець.

       – Гадаю, що штучки Фуцукі тут теж можуть не відреагувати.

       – Нічого, Кліме, Фуцукі обов’язково що-небудь придумає. Адже я його узяв до команди не тому, що він хороший фотограф і технік, а тому, що він просто геніальний технік! І між іншим, ці «іграшки» з якими вовтузиться наш Фуцукі нам ніяка фірма не надала. Усе це Фуцукі зібрав сам. Усі ці «дослідники», це – якщо можна так сказати, експериментальні зразки.

− Про це я не знав. – сказав Клім.

− Про це мало хто знає, – сказав зайшовши Фуцукі.

− І давно ти підслуховуєш нашу розмову? – запитав Клім.

– Дещо про Геніального техніка я чув, – відповів Фуцукі. Начальник експедиції лише посміхнувся.

– Навіщо ви мене кликали? – запитав Фуцукі.

       Клім виклав те, про що щойно розповів начальникові експедиції. 

Фуцукі уважно усе вислухав, і замислився. Таким його начальник експедиції не бачив досить давно. Вигляд Фуцукі говорив тільки про те, що рішення у нього поки немає.

Минуло три дні. Вістей від команди капсули так і не надійшло.

      Начальник експедиції зібрав усіх у рубці.

      – У нас виникло декілька проблем. – почав він. – Деякі з них ви знаєте. І все ж я перелічу їх. Перша і сама головна полягає у тому, що зникла наша капсула з трьома членами команди. Ми не маємо права відлітати з невідомої планети, навіть якщо прилетять наші “дослідники” із супутників.

       – Треба відправити пошукову експедицію. – сказав Ханс.

       – Я про це думав, – сказав начальник експедиції. – Але це надто ризиковано. По-перше, ми не знаємо, з якого боку планети вони знаходяться. По-друге, сама планета, точніше її материки пересуваються хаотично. І якщо вже порівнювати їх рухи з чимось, то я б сказав, що материки вільно плавають планетою, займаючи менш зайняте місце подібно «цяточкам у коробочці». Навіть якщо вони перейшли на материк праворуч від космольота, то на даний момент вони можуть знаходитися ліворуч від нього, або взагалі на іншому боці планети. Материки плавають досить швидко.

       – Це означає, що у воді є якісь течії. Ми можемо орієнтуватися по них, –  сказав Люка.

       – Цілком можливо. Але як ти визначатимеш, на якій течії ти знаходишся, якщо у планети немає ані полюсів, ані сторін горизонту!

       – Як це? Що?! – перепитали Люка і Ханс.

       – Це і є друга наша проблема, – сказав Клім. – Хоча про течії треба подумати. – і   подивився на начальника експедиції.

       – Так. З течіями – це ідея. Якщо є якась послідовність пересування материків, нам треба обов’язково її встановити.

       – У мене є одномісний мініскан здатний продивлятися щільності речовин. – сказав Фуцукі. – Але він на ручному керуванні. Я не встиг переробити його на автоматику. Він здатний розпізнавати течії планети і зобразити послідовність на комп’ютері. Але передати дані зверху я не зможу. Треба буде візуально знайти космоліт щоб повернутися.

       – Ти теж хочеш загубитися? – запитав його Ханс.

       – Ні.

       – Ніхто не загубиться. – сказав начальник експедиції. – Ми зробимо так: Фуцукі підніметься нагору, і спробує визначити течії. Тобі на це дається рівно добу, – сказав Каспаро, звертаючись до Фуцукі. – Після цього щогодини ми випускатимемо сигнальні ракети. Так що дивись в обидва!

       – Зрозуміло! – сказав радісний Фуцукі. Як же, він сам випробує свою «іграшку», і побіг до техвідділу, де вже збирав свій «мініскан», щоб вивести його у компресорне відділення.

       – Одна доба! – крикнув начальник експедиції Фуцукі, який вже біг коридором.

       – Є ще якісь невирішені проблеми? – запитав Ханс у начальника експедиції.

       – Тільки одна. Але це стосується тебе і Люки.

       – Тоді я вільний, – сказав Ханс, і попрямував до виходу.

       – Хансе! Зупинись! – наказав начальник експедиції. – Я не про вашу сварку. Ви досить дорослі люди, і здатні самі вирішити цю проблему. – поступово понижуючи голос говорив начальник експедиції, тому, що Ханс вже зупинився і уважно слухав. – Ми збиралися відправити пошукову групу. Я хочу узяти з собою або тебе або Люку – тут вже вирішуйте самі.

       – Я не піду! – різко заявив Люка. – І Ханса відпускати не можна! Корабель без нього не злетить! Візьміть, краще, Кліма. Адже зв’язок все одно не працює!

       – Я, звичайно, радий раптово спалахнулої любові до Ханса, – іронічно сказав Каспаро, розуміючи, що Люка «задкує». – Але Ханса я візьму із собою. А Клім залишиться тут, і ти залишишся тут, щоб було кому обробляти інформацію отриману Фуцукі. І ваше завдання – не загубити Фуцукі і не забути про сигнальні ракети. Це наказ!

       – Зрозуміло. – сказав Клім.

       Люка промовчав.

       Ханс побіг до своєї каюти. За три хвилини він вже був у рубці зі своїм спорядженням. Ханса начальник експедиції вибрав тому, що він був одним із тих, хто вже брав участь у дослідницьких експедиціях, безпосередньо у контакті з планетами, як і сам начальник експедиції, Румата і Фуцукі. Узявши собі у помічники досвідченого астронавта, який пройшов «школу виживання», начальник експедиції не помилився. Принаймні, він так сподівався. Тим більше, що начальник експедиції вирішив когось забрати з космольота – або Люку або Ханса, щоб вони нічого не накоїли на “Антаресі” під час відсутності капітана.

       – Хансе, – звернувся начальник експедиції, – перш, ніж ми з тобою підемо, відправ, будь ласка, Фуцукі – він вже у компресорному відсіку.

       Ханс сів за пульт, але відкривати відсік не поспішав. Він обережно погладив свій пульт, наче прощаючись з ним, і сказав пошепки:

       – Тримайся, старенький…

       І лише після цього відкрив компресорний відсік для вильоту.

       Начальник експедиції вдихнув повітря космольота на всі груди, закрив очі, повільно видихнув, і поглянув на Ханса який з серйозним виразом обличчя дивився в ілюмінатор за яким ішов дощ.

       – Пішли, – сказав він Хансові.

       Ханс важко зітхнув, наче передчуваючи біду, і поплентався за начальником експедиції.   

– Кліме, котра зараз година? – запитав начальник експедиції вже у дверях.

       – Майже дев’ята ранку незалежного часу. – відповів той.

       – Ми орієнтуватимемося на твої ракети. Якщо за добу ми не повернемося, пускай ракети кожні дванадцять годин, починаючи з цієї дев’ятої нуль-нуль.

       – Зрозуміло, – як завжди сказав Клім, шкодуючи, що це не він йде зараз на пошуки.

       Спускаючись по трапу, начальник експедиції сказав:

       − Ми спочатку знайдемо край нашого «материчка» на якому стоїть «Антарес».  Я хочу подивитися, чи є течії у воді.

       Ханс промовчав.

       – Удачі! – почули вони голос Кліма у гучномовець, і не озираючись на «Антарес» помахали руками. За п’ять метрів їх вже стало не видно.

       Зв’язок як і раніше не працював.

       Клім подивився вдалечінь, все ще намагаючись розгледіти людей які були там. До нього підійшов Люка.

       – Ось нас і двоє… – якось приречено сказав Клім.

       – Ми можемо відпочивати цілу добу, – сказав Люка.

       – Ні. Ми встановимо чергування. Про всяк випадок. Згоден?

       – Так, – сказав Люка. – Тоді, я піду посплю.

       – Йди, – відпустив його Клім.

       Час тягнувся дуже довго. І все ж змінюючи один одного кожні шість годин, Клім та Люка дочекалися того моменту, коли можна було щогодини пускати ракети. Люка сам попросився виходити з космольота, і стріляти сигнальними ракетами, на що Клім погодився з великою радістю. Виходити туди, звідки не повернулися шість з вісьмох членів команди йому не хотілося. Думка про це викликала трепет.

       І ось після третьої ракети Клім почув у гучномовцю підключеному до радіоприйому голос Фуцукі.

       – Хлопці, ви за мною не заскучали?

       – Фуці! – закричали радісно Клім та Люка дружно.

       – Ви не уявляєте, ЯКИЙ Я РАДИЙ ВАС ЧУТИ!

       – Уявляємо! – сказав Люка.

       – Фуці, ти де? – запитав Клім.

       – За двадцять метрів від космольота. Дощ майже вщух, тому видимість добра.

       Люка і Клім кинулися із рубки на вулицю. За двадцять метрів від космольота стояв «мініскан» Фуцукі, а сам він ішов пішки до космольота. Їхнім радощам не було меж.

       – А де решта? – запитав Фуцукі.

       – Відразу після твого відльоту, начальник експедиції з Хансом пішли шукати капсулу. –  сказав Клім.

– Даремно вони це зробили, – сказав розчарований Фуцукі.

– Чому? – запитав Люка. – Ти щось дізнався?

– Дізнався… Немає ніяких течій. Материки самі плавають куди захочуть. Вони, здається більш схожі на величеньких тварин, ніж материки. І я б навіть сказав би схожих на великих амеб, тільки дуже товстошкірих.

       – А ми лише «блохи» які заважають їм нормально жити… – прийшов до висновку Клім.

       – Гадаю, приблизно так воно і є. – сказав Фуцукі.

       І продовжував:

       – А я вас знайшов не лише по ракетах.

       – А як? – запитав Люка, коли вони вже піднімалися трапом.

       – Знаєте, адже дощу ніде на планеті немає. Він іде лише над нашим космольотом.

       – Як це? – запитав Клім.

       – А так і є. Я пролітав повз, і побачив якусь аномалію, тобто, саме дощ. Вирішив  підлетіти, подивитися, а звідти раптом ракета вилітає. Я поставив «мініскан» на краю хмари, і вирішив йти пішки усередину. А тут почув, що рація спрацювала на прийом від мене, ось я і сказав, мовляв, не заскучали ви за мною.

       – Цікаво… – сказав Клім.

       – Дуже цікаво, – погодився Фуцукі. – А знаєш, коли ви відповіли, дощ взагалі, майже, припинився. Видимість стала хорошою, і я зміг вас побачити.

       – У мене є припущення, –  сказав Клім.

       – У мене теж є, – сказав Фуцукі.

       – Я сподіваюся, воно співпадає з моїм? – запитав Люка.

       – Не думаю, що у нас різні думки, – сказав Клім. – Планета якось реагує на наш настрій. Я ось, гадаю, що планета – це лише велетенська водойма, щось на зразок акваріума для сотень тисяч тварин що вміють мислити, яких ми за своїм незнанням прийняли за материки і багато чисельні острови.

       – Нічого собі тварини! – вигукнув Люка. – По п’ять кілометрів у діаметрі!

       – У тебе є інше припущення? – запитав Клім.

       – Ні… Просто це неймовірно!

       – Як виявилося, дуже, навіть, імовірно… – сказав Фуцукі.

       – Що ж ми будемо робити? – запитав Люка.

       – Я гадаю, нічого, – сказав Клім. – Ми дочекаємося решту. Як і наказав начальник експедиції, будемо кожних дванадцять годин пускати сигнальну ракету, як орієнтир для тих, хто знаходиться далеко від космольота.

       – Даремно капітан пішов пішки, – сказав замислившись Фуцукі.

       – Нічого. Якщо наш «материчок» кілометрів п’ять, то вони незабаром повернуться.  – заспокоїв його Люка.

       – Так то воно так, – сказав Фуцукі. – Але знаєш, я з гори бачив, як вони збиваються до купи, і вже повір мені, там не відрізниш де який материчок. І якщо хоча б один материчок пристане до нашого, а капітан і Ханс не помітять як перейшли на інший, то ми можемо лише побажати їм приємного плавання…

       – Вмієш ти заспокоїти у скрутну хвилину! – обурився Люка.

       – Мене більше інше турбує. – сказав Фуцукі.

       – Що? – запитав Клім.

       – Коли «Антарес» піднімається, він же здіймає багато вогню. Наш материчок хоча і товстошкірий, але знаєш…

       – У нас можуть бути проблеми… – закінчив за нього Клім.

       Усі замовкли. Злетіти так, щоб не нашкодити материкові, їм не вдасться.

       Фуцукі замислився не на жарт.

       – Треба дослідити цього «звіра», – сказав Фуцукі.

       – І як ти це збираєшся зробити?

       – На «мініскані» злечу на висоту, щоб сканер міг охопити весь наш материчок, і намагатимусь зробити йому, хм, «локальний рентген».

       – Дивні, у тебе, Фуцукі, жарти, – сказав Люка. – Мініскан розміром з велику кімнату, а «локальний рентген» охоплює цілий материк…

       – Так вже виходить. А ти спробуй зняти рентген з цього «звіра» , на якому ми оселилися, нашим медичним обладнанням з “Антареса”.

       – Питання знято! – відразу відповів Люка. – Можеш починати.

       Усі троє розреготалися, і довго не могли заспокоїтися.

       Те, що трапилося далі, не очікував ніхто. Очевидно, своїм реготом команда «Антареса» потурбувала свій «материчок», і він вирішив позбутися від «надокучливих комах»… пірнув.  А можливо думка про те, що корабель може якось нашкодити материчкові, йому не сподобалася і «Антарес» з усім добром пішов у плавання... Астронавти не відразу зрозуміли, що відбулося.

       – Щось не так, – сказав Клім після першого поштовху.

       Сміх миттєво припинився.

       – У цього «звіра», мабуть розлад шлунку! – хотів було пожартувати Люка, але побачив у ілюмінаторі воду. – Тонемо! – вигукнув він.

       – Схоже на те… – спокійно сказав Фуцукі.

       Його спокій тільки розлютив Люку.

       – Тобі що, жити набридло? – закричав він на Фуцукі. – вибиратися звідси треба!

       – Вибиратися, звичайно треба, – сказав Клім. – Але, навіщо? І головне, куди?

       – Туди! – кричав Люка, і побіг до виходу.

       – Стій! Не відчиняй дверей! – закричали йому разом Клім і Фуцукі.

       Люка зупинився, зрозумівши, що вони праві. Якщо він зараз відчинить двері, то випустить усе повітря з корабля і вода майже позбавить їх можливості врятувати хоч щось, бо корабель одразу потоне.

       – Що ж нам робити? – розгублено запитав Люка.

       – Треба послати три ракети відразу, – сказав Фуцукі, – щоб усі зрозуміли, що у нас  біда.

       – Ідея, звичайно, добра, – погодився Клім. – А ти подумав, яким чином ти це зробиш? Люк відчиниш? Тоді попрощаєшся ще з кількома кубами нашого повітря.

       – А що ж робити? – запитав Фуцукі.

       – Ризикувати! – впевнено відповів Люка. – Якщо начальник експедиції і Ханс десь неподалік, вони побачать наші ракети, і прийдуть на допомогу.

       – А чи зрозуміють вони, що у нас біда побачивши ракети? – запитав Клім.

       – Вони то зрозуміють, – сказав Фуцукі. – Я вже раз літав з капітаном, і три ракети у нас означали саме «поспішайте нам на допомогу». Але допомогти вони нам все ж не зможуть. Пішки! По воді!

       – Тоді, який сенс? – запитав Клім.

       – Якщо ракети побачать, а нас потім не знайдуть, то зафіксують дату і час нашої смерті. – сказав тихо Фуцукі.

       – Ми пустимо три ракети, коли повітря майже не залишиться, – сказав Клім, і усі з ним погодилися, потім видряпаємося на сам космоліт.

       – А коли він потоне? – запитав Люка.

       – Нам треба зараз на кораблі щось змайструвати, на чому б ми змогли б протриматися. – Але у нас тут навіть дерева немає, – сказав Фуцукі. – Один метал. А він, як відомо не плаває!

       – Фуцукі! – вигукнув Люка. – А як же твій «мініскан»?

       – Він, вже, мабуть, потонув, – сказав Фуцукі. – Я тоді так зрадів, що побачив вас, що не зачинив у нього двері.

       – Тоді, у нас проблеми… – сказав Клім.

       – Це ж треба! Він нарешті, помітив! – сказав Люка.

       На деякий час усі замовкли.

       – Ну треба ж щось робити! – сказав Фуцукі, і пішов у технічний відсік.

       Люка і Клім пішли слідом за ним.

       Нічого іншого не залишалося, як спробувати змайструвати щось для подальшого плавання. Нічого підходящого вони не знайшли, окрім невеликого поліетиленового пакета, але він мало чим міг допомогти трьом здоровим тренованим чоловікам.

       – У мене є ідея, – сказав Клім, – але для цього треба витратити трохи повітря. ..

       Люка і Фуцукі звіром поглянули на зв’язківця.

       – Викладай! – сказав Люка.

       – Ми, можливо, і не зможемо врятувати себе, але ми можемо дати знати про те, що трапилося на «Антаресі»!

       – Яким чином?

       – Ми опишемо усе, що тут відбулося, виведемо наші гіпотези про «живі материки, обдарованих розумом», запакуємо у цю поліетиленку, і пустимо вплав по воді.

       – А якщо одна тварина прийме наш пакет за сніданок? – запитав Люка.

       – І все-таки це шанс! – сказав Фуцукі.

       – Гаразд, – погодився Люка. – Адже втрачати нам нічого. А це хоча б якийсь шанс залишити про себе пам’ять… – з іронією додав він.

       – З чого почнемо? – запитав Клім, узявши у руки ручку і зошит.

       – Давай з того, що перекачаємо усе повітря з космольота у рубку, і перенесемо сюди їжу. – сказав Фуцукі. – Адже нам тут ще жити майже три незалежних дні, якщо вірити моїм підрахункам.

       – Давай навпаки, – сказав Люка, намагаючись підтримати хороший настрій у команді. – Спочатку перенесемо продукти, а потім заблокуємо усі відсіки.

       – Давай! – зі сміхом погодився Фуцукі. – Нехай Клім пише “твір”, а ти сходи у «камбуз» і принеси продукти, і чим більше, тим краще. А я піду, почну блокувати усі відсіки вручну – так надійніше. Повітря ми потім перекачаємо по вентиляції і заблокуємо її тут. Згодні?

       Усі промовчали. Адже нічого іншого і не залишалося.

       Коли усе було зроблено: продукти перенесені, відсіки заблоковані, «лист» написаний і  запакований, усі відносно заспокоїлися.

       Астронавти сиділи мовчки, кожен думав про своє. Розмови не велися.

       Увечері другого дня Клім порушив тишу.

       – Ми не помремо! Ми маємо жити!

       Усі мовчали.

       Лише через деякий час Фуцукі сказав з великим жалем:

       – Ми не дочекаємося наших дослідників із супутників… Лише один день.

       – А що буде з ними, вони ж не знайдуть «Антарес»!

       – Вони б його і так не знайшли б – пеленг не спрацьовує! Вони просто залишаться кожен на своєму супутнику очікувати, коли їх підберуть. На кожному стоїть маячок, так що наступним експедиціям не складе труднощів їх знайти.

       На ранок третього незалежного дня стало зрозуміло, що треба відчиняти люк, інакше, вони просто задихнуться. Треба було кидати корабель.

       Відкрили люк.

       Першим вискочив Люка, за ним Фуцукі з ракетницею, а вже за Фуцукі – Клім з «листом». «Лист» Клім відразу пустив у плавання. Фуцукі ж з ракетницею не розлучався, але через деякий час він вистрілив у повітря три рази даючи знати, що вони потрапили у скрутне становище. Адже тепер три тренованих астронавти пливли у невідомому напрямку на невідомій планеті без назви, і вже ні на що не сподівалися.