Розділ 3

    Декілька хвилин по тому перед Марнером, Плошваром та Зарубіним з’явилася будівля неправильної форми. Так само, як і усі приміщення на чужій для Зарубіна планеті, здебільшого знаходилися на її поверхні.

    -Ось ми і прийшли. – сказав Плошвар. – бачите те приміщення? – він показав на корпус, який виглядав на відстані трохи більше ста ярдів. – Цей завод збудовано трохи більше двох галактичних років тому.

    -Давайте зайдемо. – запропонував Марнер.

    Йдучи один за одним, вони зайшли в один з цехів. Приміщення цеха було на багато більшим, ніж на планетах Сонячної системи. Що понад усе вразило вченого із Землі, так це те, що верстатів чутно не було. На Землі і на решті планет Сонячної системи, Зарубін вже звик до ледь чутного шуму верстатів. А тут… Тут лише можна постерігати за їх роботою на власні очі. Зарубін на мить зупинився, намагаючись все ж почути одай найменший шум. Але спроби ні до чого не призвели.

    -Не намагайтесь, Анатолію Сергійовичу! – засміявся Марнер. – Шуму навіть самого найменшого ви не почуєте.

    Пройшовши ще кілька кроків, вони підійшли до столу, за яким сидів робот, який реєстрував візити до начальника та майстра цеха.

    Давши сигнал, щоб Плошвар та Зарубін підійшли, Марнер узяв у Плошвара креслення, і підійшовши до столу, простягнув його сидівшому, а сам кудись пішов розмовляючи, весь час вказуючи на Зарубіна, який стояв поруч Плошвара. Не дивлячись на те, що шуму станків не було, Зарубін намагався хоча б щось почути із розмови, яку вів Марнер, але нічого так і не почув.

    Плошвар і Зарубін бачили, як робот, який сидів за столом узяв креслення, і Марнер почав йому щось показувати, водячи щупальцями спочатку у верхній, потім у нижній частині креслення. Зарубін здогадався, що Марнер показував спочатку загальний план комольоту, потім як він виглядатиме у середині, і декілька креслень, які допоможуть керувати літальним апаратом за допомогою думок.

Весь цей час Зарубін слідкував за Марнером та його співрозмовником не відводячи погляду. Ось робот, який сидів за столом знову щось прошепотів Марнерові і той підкликав Плошвара і Зарубіна.

    Коли вони підійшли, сидівший за столом відразу визначив, хто автор проекту. Марнер і Плошвар свого часу мешкали на третій планеті Сонячної системи і за земними мірками, порівняно нещодавно залишили планету і оселилися на Охмі-5. Не дивлячись на те, що Плошвар і Зарубін мешкали на різних планетах, різниці між мешканцями Охми-5 та Землі помітно практично не було. Але не дивлячись на це, робот сидівший за столом без зусиль визначив, хто розробник проекту.  

    Робот спочатку потис щупальцю Плошвара, потім руку вченого з третьої планети Сонячної системи.

    Поглянувши ще раз на креслення, яке лежало перед ним, звернувся до Зарубіна:

    -Те, що розповів Марнер, це правда? Це ваш проект?

    -Так. – коротко відповів землянин.

    -Як довго виношувалася ідея?

    -Три роки. Взагалі-то, я хотів, щоб такі космольоти… - почав говорити Зарубін, але його перебив сидівший за столом.

    -…почали будувати спочатку у Сонячній системі?

    Зарубін кивнув.

    -Нічого – повторив слова Марнера робот. – Ви можете відмовитися від контракту.

    -Ні, розривати контракт я не буду. Я залишуся тут до кінця його дії.

    Трохи подумавши, робот звернувся до Зарубіна:

    -Гаразд, Анатолію Сергійовичу. Сьогодні ми розпочнемо виробництво першого космольота за вашим проектом. Я особисто триматиму вас у курсі справи.

    Коли Зарубін збирався йти, його гукнув сидячий за толом:

    -Доречі, мене звати Брендон Лівіт.

    Він підійшов до землянина, і потис його простягнуту руку.

    -Дякую, Брендоне. – подякував Зарубін.

    Марнер, Плошвар і Зарубін попрямували до виходу.

    Час наближався до обіду. Головне світило планети вже стояло у зеніті, і стовпчик термометра піднявся до відмітки ―4ºС. У цей час доби найвища температура на планеті.

    Зарубін поглянув на годинник. Електронний циферблат показував 11:30 за асом планети.

    -Джастіне – сказав Зарубін, звертаючись до Марнера. – Незабаром обід. Мені час у номер. Гадаю, що і вам з Плошваром не завадить підкріпитися.

    -Так, ви праві, Анатолію Сергійовичу. – підтримав землянина Марнер.

    -Я піду, а по обіді ми продовжимо розмову.

    Марнер вже хотів погодитися, але його випередив Плошвар.

    -Чому б вам, Анатолію Сергійовичу, не пообідати з нами?

    -Вірно! – вигукнув Марнер. – Складіть нам компанію!

    Зарубін кивнув на знак згоди, і вони попрямували до приміщення, де розташовувався кабінет Марнера.