Розділ 30

       Петро Самолов та Світлана Абдулатіпова на даний момент знаходилася у місцевості серед гір які оточували їх з трьох боків. Це була та сама місцевість, де вони, коли ще були усі разом, намагалися наздогнати один із космольотів без пізнавальних знаків. Висота гір була від тисячі п’ятисот до п’яти тисяч метрів заввишки. Із-за однієї з них і був помічений космоліт без пізнавальних знаків.

       – Нам треба трохи протриматися! – крикнув Петро. – Скоро наспіють наші! Зараз ми спробуємо відійти до найближчої гори!

       – Не встигнемо! – відповіла Світлана. – Поки ми туди добіжимо, нас з тобою уполюють, наче качок!

       – Можливо! Проте, спробувати треба! Тут ще не відомо, кому належить пити шампанське – їм чи нам! А зараз – за мною! Прикрий мене!

       З цими словами Самойлов побіг у напрямку найближчої гори. Наступної миті Абдулатіпова побігла за своїм товаришем.

       Ті, хто перебував у космольоті без пізнавальних знаків кинулися за втікачами. Здавалося, ще трохи, і астронавтів наздоженуть! Відчуваючи це, Петро обернувся, і натиснув кілька разів на гачок бластера. Проте, промінь навіть, не долетів до космольота. Показавши жестом, щоб дівчина бігла у іншому напрямку, він побіг навпростець, тим самим розраховуючи, що таким чином їм вдасться хоч якось потягнути час, поки наспіють товариші. Проте, цілком можливо, що поблизу гори сховатися їм буде ніде. Петро та Світлана це розуміли.

       Не дивлячись на те, що Самолов та Абдулатіпова розбіглися у різні боки, космоліт без пізнавальних знаків продовжував їх переслідувати.

       Вже коли астронавти були біля гори, з ворожого космольота пролунало кілька пострілів. Вони були спрямовані у бік дівчини. Впавши на поверхню планети, Абдулатіпова прокотилася якусь відстань поверхнею, при цьому намагаючись уникнути потрапляння під промені ворожих бластерів. Проте, так довго вона не могла рухатися поверхнею, розуміючи, що рано чи пізно все рівно буде якщо не вбита, то принаймні, поранена. Роблячи останній оберт Світлана краєм ока поглянула у той бік, де знаходилася гора. Підхопившись на ноги і пригнувшись, вона почала бігти. Ті, хто перебував у космольоті без пізнавальних знаків продовжували погоню за астронавтами. Наблизившись майже упритул до бойовика силової підтримки, пролунало ще кілька пострілів, і один з променів все ж досяг своєї мети. Абдулатіпова впала на поверхню планети і не рухалася.

       Петро Самойлов відразу підбіг до товариша і під обстрілом бластерів поніс її у бік гори.

       Весь цей час, поки оператор відеоспостереження ніс на руках поранену дівчину, він намагався усілякими шляхами уникати променів ворожих бластерів, і не знаючи місцевості, постійно дивився під ноги щоб не перечепитися і не впасти.

       – Терпи, Світланко! – говорив Самойлов. – Зараз будемо у безпеці і я спробую надати першу допомогу.                                                                     Самойлову було важко бігти, постійно дивлячись то під ноги, то уперед. Проте, за кілька хвилин він разом з пораненою дівчиною був поруч гори. Напроти виявився вхід до однієї з печер, і Самойлов забіг туди, при цьому озираючись чи нікого нема позаду.

       Поклавщи  Абдулітіпову, Самойлов почав надавати першу допомогу.

       – Ти що, знаєшся на медицині? – запитала Світлана, зціпивши зуби від болю.

       – Трошки. – відповів юнак. – Це довго розповідати.                         Він присів поруч силовика і продовжив огляд після перев’язки.

       Петро почав робити усе що він знав допомагаючи дівчині. Він не хотів втратити товариша, тим більше, що у його напарниці це лише перший вихід у відкритий космос. І хоча тут бувають різні ситуації, юнак чудово розумів, що ніхто з команди – чи то начальник експедиції, чи хтось інший – не хотів би повертатися хоча б з однією втратою.

       За кілька хвилин пролунав ледь помітний гул мотора. Самойлов та Абдулатіпова завмерли. Гул наближався.

       – Наші! – вигукнув Петро, і хотів вибігти з укриття.

       – У тебе є щось у голові?! – крикнула на товариша Світлана, і від болю, який не полишав її, сціпила зуби.

       – А що таке? – запитав оператор відеоспостереження. – Я хотів…

       – «Я хотів» – передражнила Петра дівчина. – Ти що, хотів піти і не повернутися?! Хотів, щоб тебе вбили?!

       – Гаразд. Давай не будемо сваритися. – узявши руку Світлани у свою, сказав Петро. – Нам ще тут не вистачало сварки.

       – Ти правий, Петре. – погодилася з товаришем дівчина. Вона звільнила руку з долонь оператора відеоспостереження. – Сваритися нам не час.

       Захопившись цією маленькою суперечкою, астронавти не помітили, як і коли космоліт гул якого вони чули, наблизився до гори у печері якої зараз вони перебували.

       Остаточно їхні голоси затихли тоді, коли вони почули над собою голос зв’язківця:

       – Хто ви такі і що тут робите? – запитав Вавилов, звертаючись до тих хто знаходився у космольоті без пізнавальних знаків.

       – Те ж саме ми хочемо дізнатися і від вас! – відповів голос із ворожого космольота. – Не робіть дурниць! Ваші товариші у нас!

       Вавилов, який зараз виконував обов’язки інженера анігіляційних установок, поглянув у сканоскоп, намагаючись порахувати, скільки осіб перебувало на борту космольота без пізнавальних знаків.

       – Ну, що? – запитав пошепки Антон.

       Замість відповіді той лише двічі розтулив правицю, і зробив це таким чином, щоб цього жесту не помітили на ворожому космольоті.

       Шеймберг кивнув головою, наче запитував, що робити.

       Трохи понизивши голос, Антон запитав:

       – Тут є наші хлопці?

       Євген ще раз зазирнув у сканоскоп.

       – Нема. – упевнено відповів він. – Вони їх не будуть возити за собою. І судячи з усього, ми їх побачимо лише тоді, коли скажемо, що ми залишимо планету.

       – Воно то так, – погодився Шеймберг. – Протее, зараз наше завдання витягнути Петра із Світланою. А вже потім врятувати команду капсули. І лише після цього ми маємо з’ясувати що тут роблять ті, хто прилітає сюди на цьому космольоті. – хімік кивком голови вказав на космоліт який був неподалік. 

       На якусь мить Євген замислився. По виразу його обличчя було видно, що він щось обмірковує. Цієї миті він обдумував усі можливі і неможливі варіанти, аби якось врятувати своїх товаришів.

       Нарешті Власенко звернувся до усіх астронавтів які були присутні на космольоті:

       – У нас є ще хоча б один літальний апарат? Ну, хоча б якийсь літальний апарат!

       – У відсіку стоїть мініскан. – нарешті відгукнувся Гавриленко. – Але, навіщо він тобі? Що ти збираєшся робити?  

       – Я маю сісти за кермо мініскана, і відволікти увагу тих, хто перебуває у ворожому космольоті.  

       − А ми? – запитав Антон. – Що робити нам? І потім: ти що збираєшся на себе узяти те, що тобі може виявитися не під силу?

       Андрій кивнув.

       – А раптом тебе вб’ють? – злякано запитав Микола. – Хто проводитиме технічні огляди літального апарату?

       – Невелика втрата! – спробуав пожартувати пілот. – В решті решт у вас є ще Бабенко. Ось він і доправить вас у Сонячну систему!

       − Знаєш що?! – спалахнув Вавилов. – Хто зараз за старшого? Ти чи я?

       − Старший ти. – засміявся Власенко.

       − Так ось! Прибережи свій чорний гумор до повернення на Землю!

       − Я що, не маю права пожартувати?

       − Маєш. Але не у ситуації, яка склалася!

       − Вибач. Я був не правий. – вибачився Андрій перед товаришем. – І все-таки я зроблю так, як кажу.

       − Гаразд. – погодився Вавилов. – Тільки з тобою піде Олексій.

       − Ти що, не довіряєш мнені? – здивувався Вавилов.

       − А як ти вчинив би на моєму місці? – питанням на питання відповів Євген.

       − Мініскан малий. – спробував стояти на своєму Власенко.

       − Не хочеш, − відповів Вавилов, − я пошлю когось іншого!

       − Не сваріться. – втрутився у суперечку Дабижа. – Не дивлячись на те, що мініскан малий, я все ж піду з Андрієм.

       − Гаразд. – капітулював зв’язківець. – Тільки обережно. Дійте з огляду на те, як складатимуться обставини.

       − Зрозуміло! – вигукнув Власенко, зрадівши, що йому все-таки вдалося перконати товариша, і побіг готувати мініскан

       – Якщо ми їх визволимо. – відповів Микола. – А якщо ні? Якщо ми їх не знайдемо? Що тоді?   

       – Сподіваюся, – дивлячись на усміхнене обличчя фахвіця з генної інженерії і перелякане біолога, сказав серйозно Дабижа, – ми наших витягнемо, і до втрат справа не дійде, бо у мене є краща ідея.

       Усі перевели погляди на силовика, який вийшов з відсіку, де знаходився мініскан, аби доповісти, що літальний апарат готовий до польоту.

       Той продовжив:

       – Значить так: ми маємо… розпрощатися з кількома членами команди.

       – У якому розумінні «розпрощатися»? – не зрозумів Давигора.

       – Анатолію, кожен астронавт який виходить у відкритий космос, особливо далеко за межі Сонячної системи, має бути трошки і актором.

       – Що це означає?

       – А це означає, – продовжував Дабижа, – що ми маємо розіграти сварку. І таку сварку, щоб ті, хто зараз знаходяться на тому космольоті, – силовик кивнув у бік літального апарату без пізнавальних знаків, – повірили у те, що у стані їхніх ворогів дійсно відбулася сварка, після якої колись дружній колектив розпався.

       На якийсь час у салоні запанувала тиша. Кожен обмірковував дану пропозицію яку подала хімік.

       – А що? – нарешті обізвався Вавилов, який весь цей час слухав обмін думками астронавтів. – Ідея непогана. Тільки чи спрацює?

       – Повір мені як актору-любителю. – запевнив його Дабижа.           – А стосовно того, кого нам послати у ворожий тил, − відгукнувся зв’язківець, − то дійсно, нехай підуть Власенко та Дабижа. Не відомо як розгортатимуться події далі. – потім він звернувся до пілота: − Я б міг відпустити тебе самого. Але, коли з тобою перебуватиме хоча б Олексій, то воно якось спокійніше.  

       – Тоді – за справу! – мовив Власенко. – Хто що має робити?

       – А зробимо наступним чином. Зараз ми почнемо суперечку, і висадимо хлопців у покинутому місті. Вам потрібно щось придумати, щоб потрапити на космоліт без пізнавальних знаків. Дуже сподіваюся, що цього разу ви не станете заручниками невідомо кого.

       – Постараємося. – відповів представник силової підтримки.

       – Пам’ятайте: на вас уся надія. Про всяк випадок приготувати магнітну гармату.

       – І все-таки – мовив Микола Гавриленко, – мені більше до смаку вивести з рівноваги космоліт.

       – Гаразд. – погодився зв’язківець. – Але це буде запасний варіант. На той випадок, якщо цей план не вдасться. Хоча, я не виключаю і того, що їх можна об’єднати. Проте, буде краще, якщо ви з Олексієм, – Вавилов поглянув на силовика, – спробуєте захопити космоліт. А зараз – до справи.