Розділ 24

Коли Павлюк зв’язався з астронавтами, які залишилися на «Сонячному сяйві», на той момент вони перебували у кабіні екіпажа і усі без винятку чули що говорив начальник експедиції.

– Необхідно обстежити покинуте місто. – сказав Вавилов, якого було призначено старшим на космольоті на час пошуків. – Є бажаючі піти у місто?

Усі, хто лишився на космольоті, виявили бажання піти у покинуте місто.

– Ну, усіх я відпустити не зможу, бо, як ви розумієте, треба дивитися за космольотом. У покинуте місто підуть: Андрій Власенко, Антон Шеймберг, Микола Гавриленко та Олексій Дабижа. Старшим групи призначаю Андрія Власенка. А ми з вами залишимося на космольоті. Наше завдання обстежити планету і скласти звіт про її характеристики.

Власенко, Шеймберг, Гавриленко та Дабижа, який ішов попереду вийшли із космольота. Власенко роззирнувся довкола себе, шукаючи з якого боку вони бачили місто, коли здійснили посадку.

– Здається, ліворуч. – підказав Микола. – Точно! Ліворуч.

Впевнені у тому, що решта їх проводжає поглядами, Антон та інші хто з ним зараз був, підняли угору руки.

– Ні пуху, ні пера! – крикнув їм у слід Андрій Вавилов.

– До біса! – хором відповіли Андрій та решта.

За кілька хвилин вони вже зникли за горизонтом.

* *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

Місто, у бік якого йшли астронавти, виявилося не так вже і далеко, як здавалося. Приблизно за дві години вони побачили контури будівель, які з кожним кроком наближалися. Недалеко від міста астронавти зупинилися. На них стінами своїх будівель похмуро дивилося місто, у якому вже тривалий час ніхто не живе. Дивлячись на місто, яке ще залишалося попереду, астронавтам здалося, що воно не бажає їхнього візиту. Власенко та решта пішли далі, але не знаючи що їх там чекає, кожен з них тримав у руках зброю.

Коли астронавти підійшли ближче, то побачили будинки у формі конуса. Вони були як різного кольору та форми, так і різні по висоті – від декількох десятків до декількох сотень метрів. Відразу можна було побачити, що ці споруди збудовані на сучасний лад. У них астронавти з легкістю впізнали такі ж споруди, як і на Землі та решті планет Сонячної системи. Під час будівництва були використані такі само матеріали, які знаходяться на усіх планетах Сонячної системи. Проте, коли астронавти підійшли ближче, вони побачили, що у будівлях здебільшого переважає дерево різних порід. Вони були з різних континентів Землі.                                                 

– Після заселення землянами решти планет системи, – висловив припущення Власенко, – та після телепартації на цю планету, вони помітили, очевидно, що тут є рослини, які чимось схожі на дерева та каміння Землі, і почали будувати з цих матеріалів ці споруди. – Він провів рукою по поверхні споруди. – І судячи з усього, збудовано за усіма правилами будівельної справи. Цілком можливо, що після того, як вони тут освоїлися, відразу почали це будівництво.

– Андрію! – звернувся до керівника групи Микола, – ти не припускаєш, що таку споруду міг побудувати будь хто.

– Наприклад?

– Не знаю… А ви взагалі, не припускаєте, – біолог вже звертався до усіх, хто входив до групи, – що ці споруди могли стояти і до того, як сюди потрапили люди?

– Судячи з того, як вони побудовані, можна сказати, що, принаймні вони самі пособі з’явитися тут не могли. Їх міг побудувати будь-хто, тільки не вихідці із Сонячної системи. Це, хоча б  видно з того, як це зроблено…

− Зачекайте! – раптом вигукнув Дабижа.

− Що трапилося, Женю? – запитав Шеймберг, який вже почав йти убік міста.

− А це що таке?

− Де?

− Приблизно на такій само відстані, як і місто від нас.

Метрах у п’ятдесяти від того місця, де стояло кілька астронавтів розташувалися два великих поля. Розмір кожного з них був близько ста квадратних метрів.

Шеймберг поглянув у сканоскоп. На обох полях містилися кілька приміщень, а у центрі – одне велике. Недалеко від них лежало кілька смуг.

− Нічого не розумію! – вигукнув Антон, на якусь мить відірвавши погляд від сканоскопа. Він знову поглянув в окуляр прилада. – Не може бути!

− Що там? – запитав Гавриленко.

− Космодром та флайтодром!

− Звідки? – здивовано запитав Гавриленко. – А ти не помилився?

− На! Поглянь сам!

Антон віддав прилад товаришеві. 

− Оце так!

− А ми сперечаємося хто побудував місто. Сумніві нема. Це справа рук переселенців з нашої системи, а тепер місцевих мешканців планети. Пішли, подивимося.

Прийшовши на те місце де розташовувалися будівлі, Антон та його товариші переконалися у тому, що вони дійсно потрапили на поля, звідки свого часу стартували космольоти та флайти. Поруч приміщень, які були у якості командного пункту, розташувалися і ангари. Вони теж були різними за формою та розмірами.

− Давайте підійдемо до ангарів. – запропонував Антон.

− Відчинено. – сказав Власенко.

− Певне, просто не зачинений. – відповів підходячи та зупиняючись поруч Шеймберг.

− Він був відчинений і до того, як я підійшов. – сказав Андрій.

Усі разом зайшли усередину.

− Скільки космольтів мало б тут знаходитися?

− Нема жодного… − мовив Шеймберг, здогадуючись, до чого хилить зв’язківець.

Андрій кивнув.

Разом з Антоном зв’язківець вийшов із ангара. У їхній бік бігли Гавриленко та Дабижа.

− У ангарах нічого немає! – вигукнув Дабижа.

− У нас така ж картина. – зітхнув Шеймберг.

− Що будемо робити? – запитав Гавриленко.

− Тут вже точно нічого. – відповів Андрій. – Пішли, подивимося, що у місті коїться.