Космоліт на борту якого були нанесені пізнавальні знаки Сонячної системи, вже летів над покинутим містом.
– Судячи з усього, – мовила Вікендорф, дивлячись на порожні вулиці міста, – нам тут сховатися ніде. Усе видно, наче на долоні.
Максимович як повноправний начальник експедиції звернулася до тих, хто був у покинутому місті.
– Перебуваючи тут, може, хтось звернув увагу, двері відчиняються?
Ті, хто перебував у місті заперечливо похитали головами.
– Шкода. – сказала Вікендорф. – Дуже шкода.
– А що це за місто? – запитав Костянтин Лесик.
Ніхто не встиг відповісти на питання.
– Тихіше! – раптом вигукнула Ірина Гаркавенко, яка відтоді, як «Зоряний скороход» почав свій політ над планетою, весь час крутила ручку приймача, намагаючись вийти на хвилю прийому передач із Сонячної системи.
– Що там у тебе? – запитала Вікендорф, не розуміючи що відбувається. – На зв’язку Земля?
Гаркавенко підняла угору руку, цим самим просячи, щоб була тиша.
Астронавти замовкли, а з динаміків лунав незнайомий голос, схожий на чоловічий.
«Здається, ми їх здихалися! – говорив голос. – А завтра по обіді ми продовжимо».
«Коли має завершитися цей експеримент?» − запитав інший голос.
«Якщо ти вважаєш, що такі речі робляться швидко, то ти помиляєшся. На це потрібен час. Не забувай що наших пращурів вигнали із Сонячної системи. Саме тому ми і стали такими, які є! А цих, що зараз живуть на планеті, бути не повинно! Зрозумів? Тільки зробиш це не зараз. Я скажу коли».
Борищак хотіла щось сказати, але Гаркавенко знову підняла угору руку.
Голос продовжував:
«Та перед тим, як продовжити, прослідкуй, щоб на планеті нікого зайвого не було!»
В ефірі стало тихо. Але не дивлячись на це, приймач не вимикався для того, щоб астронавти мали змогу підслуховувати розмови, свідками якої вони стали мимо волі.
Поки астронавти слухали те, про що говорили ті, хто як з’ясувалося захопив команду капсули у полон, космоліт із символами Сонячної системи наближався до центру покинутого міста. Продовжуючи політ над містом, астронавти бачили, що тут як і тоді, коли вони ходили його порожніми вулицями, нічого не змінилося. Так само самотньо стояли приміщення різноманітної форми, а на них висіли вивіски з назвами промислових підприємств, навчальних та розважальних закладів та іншого.
– Олександре Ігоровичу! – звернулася до начальника експедиції Ірина Гаркавенко, яка поки астронавти слухали, про що говорили ті, у кого перебувала у полоні команда капсули, весь цей час сиділа у навушниках. – Я вела запис розмови, і пропоную послухати ще раз. Можливо, це підкаже, що робити далі.
Вона увімкнула запис. І знову почулися голоси. Вікендорф просила двічі зупинити запис: там, де говориться про Сонячну систему, і у тому місці, де сказано, коли над планетою з’явиться знову космоліт без пізнавальних знаків.
– У кого які думки з почутого? – запитала Софія, коли Ірина вимкнула запис.
– Завтра по обіді… – побормотав Павлюк. – Завтра по обіді… Значить, у нас ще є час. Тоді, у мене є ідея.
Усі, навіть Вікендорф, повернулися до Павлюка, який судячи з виразу його обличчя, щось придумав.
Він продовжував.
– Я пропоную переодягнутися у ті мундири, які на вбитих, відремонтувати космоліт без пізнавальних знаків, – свій ми звичайно, заховаємо, – і полетіти…
– Я з тобою погоджуюсь. – відповіла Петрові Світлана Копиль. – Мені ось, не зрозуміло: куди ти маєш летіти на космольоті без пізнавальних знаків? Звідки ти знаєш, хто це такі, і з якого утворення вони сюди прилітають?
Керівник першої експедиції нічого не зміг відповісти. Інженер-пілот права. Навіть якщо і відремонтувати чужий космоліт, то куди летіти? Як дізнатися, звідки прилітають на планету літальні апарати без пізнавальних знаків? Перед об’єднаною командою зараз стояло непросте завдання, яке вони будь що мали виконати.
– Гаразд. – погодився Павлюк. – Тільки нам знову треба летіти на місце нашої останньої сутички з… – Він не закінчив фразу.
– З ким? – запитала інженер броньового захисту.
Юнак помітив питливі погляди усіх членів експедиції.
– Сподіваюсь що незабаром ми дізнаємося. – мовив начальник експедиції «Сонячного сяйва».
– Воно-то так. – підхопив Власик. – Питання тільки у тому, як це зробити і взагалі чи є така можливість?
Як зрозумів Павлюк, за визволення місцевих мешканців були усі без виключення астронавти.
Бачачи це, Петро сказав:
– Ну, якщо так, тоді нам треба повернутися на місце останньої нашої сутички з колишніми мешканцями Землі.
– Для чого? – запитав керівник групи силової підтримки. – Що це змінить?
– Дуже сподіваюся на те, – відповів Павлюк, – що там ще залишився той космоліт який ми підбили останнього разу.
– У такому раз – відповів йому Максимович – наш космоліт потрібно поставити у такому місці, де не проходять радіохвилі.
– Поки що не проходять. – додав Вавилов. – Бо рано чи пізно ми все рівно маємо зробити так, щоб хвилі йшли по всій планеті.
– Саме так, – погодився Максимович. – Відсутність зв’язку – це тимчасове явище. А зараз – усі за роботу.
Виходу іншого не було. Треба було щось робити аби дізнатися хоч щось про тих, хто прилітає на цю планету і де перебуває команда капсули.
– Ну, Петре, керуй далі – посміхнувшись сказав Максимович, тим самим даючи колезі зрозуміти, що треба визначитися із складом групи, яка має піти на ворожий космоліт.
– А чому я? – сміючись запитав Павлюк. – А ти тут для чого? Невже прилетів на екскурсію?
– Доречі! – Вигукнув Максимович. – Непогана ідея. Коли повернемося додому, обов’язково подам ідею до Бюро космічних екскурсій, щоб цю планету включили до списку екскурсійних маршрутів. А до групи яка піде на космоліт увійдуть наступні астронавти: інженер-технік Антон Бабенко, інженер зв’язку та зйомок Ірина Гаркавенко, астронавігатори Віктор Токарєв та Костянтин Лесик. Старшим групи призначаю Ірину Гаркавенко. Ваше завдання полягатиме у наступному: ви маєте відстежити шлях космольота, тобто з’ясувати з якого утворення він прилітає.
– Взагалі-то – сказав Бабенко, – ми вже були на космольоті, але нічого такого не помітили.
– Тепер потрібно ретельніше його обстежити. – сказав Павлюк. – А зараз названі астронавти мають готуватися до роботи.