Розділ 22

       День на Ріатлі поступово хилився до вечора. Світило зеленого кольору, яке ще знаходилося над горизонтом, незабаром повністю зникне.

       Пошукова група у складі із трьох астронавтів продовжувала йти не знаючи ані періоду обертання планети навколо своєї осі та періоду обертання навколо орбіти, ані тим більше, місцевості. Єдине, що вони знали напевно, так це те, що планета, на якій вони зараз знаходяться, приблизно, удвічі менша за Землю. Це вони визначили після обльоту навколо орбіти Ріатли.                                                                                                     

Павлюк, Токарєв та Бещук йшли місцевістю, яка більше була схожа на велике поле, на якому нічого не було.

       – А де ж місто яке ми бачили? – запитав Віктор.

       – Воно або далі, або у протилежному кінці планети. – відповів Валерій.

       – І судячи з усього, – мовив Павлюк, – нам до нього доведеться дуже довго йти.

       Ще йдучи, члени пошукової групи бачили декілька силуетів птахів та звірів, які пролітали та проходили неподалік них. Про те, що це були за птахи та звірі, судити було важко, бо у тій темряві, яка ось-ось настане, щось роздивитися було практично не можливо.

       Зараз можна було бачити лише невеличку смужку зеленого кольору. На планеті майже настала ніч. За цей короткий час, що астронавти перебували на далекій та незнайомій планеті, вони вже трохи призвичаїлися до її умов, проте їх організми ще потребували адаптації до тутешнього клімату.

       Петро Анатолійович, який окрім того, що був начальником експедиції, зараз він ще й очолював пошукову групу, поглянув на незалежний годинник. Але, що це? Його циферблат був вимкнутий! Чи це йому так здалося? Юнак спробував увімкнути годинник знову. Цього разу він увімкнувся, але на циферблаті можна було спостерігати лише як бігають цифри від одного до дев’яти.

       – Перевірте свої годинники. – звернувся Павлюк до колег.

       – Що трапилося? – стурбовано запитав Токарєв.

       – Годинник не працює…

       – Що значить «годинник не працює»? – не зрозумів він. – Це, жарт?

       Начальник експедиції похитав головою.

       – Подивися на свій… – запропонував він.

       Усі як один поглянули на годинники. І дійсно: у кого він взагалі був у вимкненому стані, у кого – бігали цифри.

       – У нас дійсно проблема, – майже пошепки сказав Віктор. – Не знаючи ані планети, ані часу, ані сторін горизонту, ми не знатимемо з якого боку злітатимуть ракети, і тим самим можемо заблукати. А тоді доведеться і нас шукати.

       На якийсь час усі замовкли. Здавалося, цій тиші не буде кінця. Кожен думав про одне і те ж: як виплутатися з цього становища?

       – Без паніки! – гукнув Бещук. – Здається, у мене є ідея...

       – Розповідай! – вигукнув Віктор.

       Не говорячи жодного слова, Валерій витягнув компас і почав водити ним навколо себе.

       – Ти що, намагаєшся визначити сторони горизонту у планети, про яку ми взагалі нічого не знаємо? – запитав Петро Анатолійович.

       – Мені здається, – мовив Віктор, бачачи, як Бещук продовжує робити спроби визначити сторони горизонту, працюючи з компасом,  – це ані теоретично, ані тим більше практично, не можливо…

       – Валеро! – звернулася до нього Токарєв. – У тебе нічого не вийде.

       Бещук не відповідав.

       – Якщо нічого не вийде – мовив Токарєв, – ми можемо дійсно заблукати.

       – Дайте хтось ліхтарик! – раптом закричав силовик.

       Токарєв підбіг до Бещука і спрямував маленький промінь світла на компас.

       Бещук вже при світлі ліхтарика намагався роздивитися як розташовані стрілки компаса. Проте, як він не обертав прилад, визначити сторони горизонту не вдавалося.

       – Чорт забирай! – вигукнув силовик.

       – Що трапилося? – запитав Павлюк, підходячи до Токарєва та Бещука.

       – Компас не працює! – закричав силовик.

       – Будь ласка… – видихнув Павлюк. – Починаються пригоди…

Усі якось приречено зітхнули.

       – Що робити? – запитав Токарєв.  

       – Тепер, – мовив Бещук, – нам лишається тільки одне: йти навмання. А визначити час. ми зможемо і за допомогою сигнальних ракет. Точніше, за їх кількістю!..

       – Хоч це тішить. – мовив Павлюк і видихнув: – Продовжуй.

       – О котрій ми залишили космоліт? – запитав силовик.

       – О шістнадцятій незалежного часу. – підказав Токарєв. – А о сімнадцятій «Сонячним сяйвом» була пущена перша ракета.

       – Ми вже бачили шість ракет. – продовжував Бещук. – Значить зараз приблизно двадцять друга незалежного часу! Можливо більше…

       У Валерія це вже третій вихід у відкритий космос. Два попередніх він здійснив на «Скафі-11» під керівництвом Кокоріна у 2141 році. Тоді було споряджено експедицію у сузір’я Великої Ведмедиці. А наступний – за 3 роки на «Королеві Сонця» під керівництвом Ігоря Івановича Тарасюка до системи К 4110.

       – Зараз двадцять третя незалежного часу. – оголосив Токарєв.

       – Звідки ти знаєш? – запитав Павлюк і повернувся у той бік, куди показував астронавігатор.

       Бещук теж повернулися у той бік, звідки вони йшли. На фоні вже нічного неба усі побачили ракету яка так само стрімко зараз падала униз, так само, як і здійнялася угору.

       – Отже, – підсумував Петро Анатолійович, – зараз двадцять третя година незалежного часу. Пропоную відпочити. Чергувати будемо по черзі. Сьогодні чергує Бещук. Ми з Віктором відпочиваємо. 

Петро Анатолійович звернулася до Валерія та Віктора.

       – Хлопці, кожні п’ятнадцять хвилин випускайте угору по ракеті. Я все ж сподіваюся, що команда капсули побачить їх і прийдуть…

       – А ти не боїшся? – запитав Віктор. – Адже якщо…

       – Знаю. – відповів Павлюк. – Та все ж треба спробувати.

       Віктор кивнув і зарядив ракетницю.

       Розбивши намет білого кольору, астронавти відразу заснули. Відчувалася втома.