Розділ 6 Найважливіша директива

– Хлопці, ви живі? – спитала Олеся відразу після поштовху.

– Я нібито так. – відповів Олександр.

– Дмитро, ти як? – спитала вона у пілота, та у відповідь була тиша.  – Що з ним? – спитала вона у Олександра.

– Зараз подивлюся! – сказав той і пошкандибав до Дмитра, що лежав між кріслами пілотів. – Він без тями, але дихає.

Олеся тим часом вже вилізла зі свого місця і вже йшла до хлопців з аптечкою.

– Перевір корабель на пошкодження. – сказала вона. – Я спробую привести його до тями.

Олександр не став сперечатися про те, хто повинен зараз віддавати накази. Те, що запропонувала зараз зробити Олеся, здавалося найрозумнішим рішенням.

Видимих пошкоджень у шатла виявлено не було. Олександр обійшов всю споруду, та нічого особливого не знайшов. Коли він повернувся до кабіни пілота, Олеся вже допомагала сісти Дмитру.

– Уф, як в мене болить голова! – сказав Дмитро.

– Пошкоджень немає. – сказав, заходячи Олександр.

– Де ми? – спитав Дмитро

– Десь на другій планеті Системи Зеленого Сонця. – відповів йому Олександр. – Чи ти цього не пам’ятаєш?

– Та, ні, це я пам’ятаю. Я питаю: де ми?

– Якщо тебе цікавить наше місцеположення відповідно до полюсів і по мапі планети, то я можу із впевненістю тобі сказати: Я НЕ ЗНАЮ ДЕ МИ! А взагалі, ми зараз пливемо по воді.

– Ми все ж таки впали...

– Так.  – відповіла Олеся.

– Ми зможемо якось злетіти? – спитав Олександр

– Так, звісно. Просто на злет з води доведеться затратити трохи більше енергії ніж зазвичай.

– І все? – спитала Олеся. – А я думала, що це вже все...

– Ти ж теж пілот? – здивувався Дмитро.

– Та, пілот-то я пілот, та з води ніколи не злітала.

– Все, мені набридло, – сказав Олександр. – Ми летімо на супутник!

– Ні, ми зараз не можемо туди летіти! Ми ще не виконали наші завдання! – відповів йому Дмитро.

– Та які ще завдання?! Ми ледь не загинули від цієї скаженої планети, а ти хочеш продовжити наше повільне вмирання.

– Якщо ти до цього так відносишся, той нехай, а я хочу продовжити дослідження планети!

– Хлопці, дивиться! – сказала Олеся, що вже зазвичай дивилася у ілюмінатор, видивляючись, що ще замалювати, та її ніхто не почув. Хлопці сварилися, не звертаючи на неї.

– Нам треба якомога швидше вбиратися з цієї планети! – кричав Олександр.

– Та ти просто струсив! – кричав у відповідь йому Дмитро.

– Ні, я просто думаю і про себе і про вас! І взагалі про всю команду!

– А мені здається, що ти взагалі ніколи не думаєш. Від нашого звіту залежатиме, чи буде тут наша колонія, чи ні!

– Я можу тобі зі стопроцентною впевненістю сказати, що нашої колонії тут не буде. Планета не дозволить!

Поки на кораблі йшла ця суперечка, Олеся декілька разів намагалася вклинитися у неї, щоб звернути увагу хлопців на те, що вона побачила. А побачила вона, як не дуже далеко від них, на воду плюхнувся якийсь корабель, так само як і декілька годин тому впав шатл.

– Кажеш, просто трохи більше енергії? – тихо спитала вона, ні до кого не звертаючись, бо хлопці її все одно б не почули із-за своєї сварки.

Олеся сіла на крісло пілота і почала процедуру зльоту. Сама від себе такого не очікуючи, вона дуже обережно підняла шатл у повітря так, що хлопці не одразу зрозуміли, що відбувається.

Подив Олесі був ще й в тому, що непогода, яка була навколо, якось наче розступалася перед шатлом, ніби відкривала і показувала шлях до потерпілого корабля.

– Припинить! – заволала вона у кінці кінців на хлопців, що сварилися за її спиною. Хлопці одразу припинили, бо ніколи не бачили Олесю у гніві.

– Ти що робиш? – спитав Дмитро, зрозумівши, що вони летять.

– Дивитесь... – тільки і сказала Олеся, показуючи вперед, де на воді хлопці побачили пливучий космічний корабель.

– Оце так! – здивувався Олександр.

– Ми повинні їх врятувати, будь хто це є. – констатувала Олеся.

– Так. – згодився з нею Дмитро.

– А якщо це пірати? – спитав Олександр, та Дмитро і Олеся так подивилися на нього, що той і запнувся. Тут і нічого було говорити. Всі астронавти дотримувалися найголовнішої директиви Статуту зоряного десанту: у будь-яких ситуаціях найголовнішим пріоритетом є спасіння життя людини.

– До нас хтось летить! – сказав Пірс, що ще сидів на верхній палубі і допомагав Кліму і Люці приймати провізію, яку по живому ланцюжку передавали з нижньої палуби. Він іноді при цьому озирався по сторонах, тому й помітив.

– Я бачу! – крикнув йому з кают-компанії Тодес, що не приймав участі у ланцюжку. – Я гадаю, що це шатл з “Нової Надії”. – і він не помилився.

Через кілька хвилин шатл завис у повітрі над дрейфуючою “Кроною”.

– Тут є хтось живий?! – почулося по рації.

– Рація працює! – радісно закричав Клім і кинувся до рації у кают-компанію. Тим часом Тодес вже відповідав.

– Так! Ми команда з дослідницького корабля “Антарес”. Я капітан Тодес Каспаро. Хто ви? Назвіться будь ласка.

– Ми астронавти з дослідницького корабля “Нова Надія”. Наш шатл заблукав. Але питання не в цьому. Вам допомога потрібна? – спитав їх Дмитро.

– Так ми поступово тонемо. Нижня палуба майже залита водою.

– Скільки вас?

– Дев’ятеро.

– Ми можемо надати вам притулок... – сказав Дмитро, підраховуючи: дев’ять і три буде дванадцять. Шатл розрахований на двадцять чотири особи...

– Ви як не можна доречи! – сказав Тодес Каспаро. – Дробина в вас є?

– А як же! Зараз спустимо. – сказав Дмитро і подивився на Олександра.                                                                                    Той без зайвих слів пішов діставати дробину, щоб спустити її вниз.

Через годину на шатлі був невеликий пір. Пошкоджені тюки з провізією були розпаковані і виставлені на стіл. Дванадцять астронавтів сиділи на посадкових місцях і з радістю знищували запаси, бо більшість з них майже добу були без їжі і води.

– А ти чому такий сумний? – спитав Олександр у Флогістона.

– Не чіпай його поки. – сказав йому Тодес. – Він тільки-но що втратив свій корабель.

– А, тоді зрозуміло. – сказав той.

– В мене є тост! – раптом сказав Дмитро і всі підняли металеві кружки зі “Спрайтом”. – Я пропоную випити за Олесю. Єдину жінку на цьому кораблі, яка, доречи і помітила вас, – сказав Дмитро команді з “Антареса”-“Крони”, – і врятувала.

Всі застукали кружками по чому можна було, віддаючи шану Олесі. Серед усього цього шуму Олеся забилася у куточок і ніяковіла від того, що опинилася у центрі уваги на кораблі, команда якого тепер складалася з великого скупчення осіб чоловічого полу. Тим паче, що єдина людина, яка подобалася їй ще на землі, опинилася поряд з нею...

Після “святкового столу” всі хлопці вирішили зайнятися на шатлі своїми звичайними ділами, тобто готуватися до злету, щоб відлетіти до першого супутника на зустріч із “Новою Надією”. Серед всієї цієї суєти Румата легенько взяв руку Олесі і повів її на верхню палубу.  Поки Дмитро і Ханс виводили шатл на орбіту планети, Румата і Олеся дивилися на зоряне небо. Хоч вони обох й були астронавтами, але сьогодні зірки на небі виглядали якось особливо...